Українська література » Зарубіжна література » Вершник без голови - Рід Томас Майн

Вершник без голови - Рід Томас Майн

Читаємо онлайн Вершник без голови - Рід Томас Майн

Старий мисливець, радо прийнявши її запрошення, ішов слідом і хоча вже давно вважав себе стійким до жіночих чарів, та й думки його в ту хвилину були поглинуті обіцяною "Мононгахілою", проте не міг не замилувати-ся гарними, неначе виточеними із слонової кістки плечима дівчини, що були в нього перед очима.

Та милувався він тим прекрасним видовищем не довго. Спустившись униз, молода господиня одразу ж [161] попрощалася. Тепер, коли Зеб Стамп несамохіть зняв їй полуду з очей, Луїза враз охолола до розмови і, вже не маючи про що розпитувати, залишила його наодинці із склянкою віскі, а сама швидко подалася до себе в кімнату, щоб сховати своє горе від чужих очей.

Уперше в житті Луїзу Пойндекстер мучили ревнощі. То було її перше справжнє кохання — атож, вона покохала Моріса Джеральда.

Ота мексиканська сеньйора так дбайливо турбувалася про нього, звичайно ж, не з простої дружби. Певно, їх пов'язували тісніші взаємини... Ось які думки снувались у голові прибитої горем молодої креолки.

Судячи з того, що казав Моріс, і з того, що вона бачила на власні очі, сеньйора з ласо була саме такою жінкою, яку мав покохати мустангер. Хто ж бо, як не вона, мала всі ті принади, що могли полонити його!

її постать, наближена скельцями лорнета, видалась Луїзі досконалою. Обличчя було видно не так добре, і вона не склала про нього певної думки. Чи дорівнювало воно красою постаті? Чи було настільки прекрасним, щоб збудити кохання в серці такого стриманого в своїх почуттях чоловіка, яким здавався Моріс-мустангер?

Молода господиня Каса-дель-Корво не мала б спокою, якби не дістала відповіді на ці запитання. Ледве дочекавшись, поки Зеб Стамп поїхав, вона звеліла сідлати плямисту лошицю, сама-одна гайнула до річки, перейшла її вбрід і виїхала на дорогу на тому боці.

Ідучи в напрямі форту, вона, як і сподівалась, невдовзі зустріла мексиканську сеньйору, що поверталася з селища,— та, власне, коли говорити точно, не сеньйору, а сеньориту — зовсім молоду жінку, не старшу за неї саму.

Там, де вони зустрілися, дорога йшла в затінку дерев, і мексиканці не треба було захищатись від сонця. Вона їхала з непокритою головою, спустивши шарф на плечі, і її коси пишністю й густотою могли змагатися з гривою дикого коня, а кольором — з вороновим крилом. Вони гарно облямовували обличчя, що, незважаючи на темний відтінок шкіри, було справді чарівне.

Правила чемності дозволяли при зустрічі кинути на незнайомку лише один побіжний погляд, і та відповіла молодій креолці таким самим швидким поглядом. Та, роз'їхавшись урізнобіч, обидві не втримались, обернулися в сідлах і зміряли одна одну й другим. [162] Думки їхні не дуже різнилися. Луїза Пойндекстер уже чула дещо про молоду особу, яку щойно зустріла, а та знала про її існування.

Ми не будемо переповідати, про що думала після їхньої зустрічі мексиканська сеньйорита. Скажемо тільки, що думки молодої креолки стали ще похмуріші, ніж перед виїздом на ті оглядини, і всю дорогу до Каса-дель-Корво вона сиділа в сідлі у такій позі, яка краще за всякі слова виказувала її глибоку тугу.

— Гарна! — мовила вона, поминувши свою гадану суперницю на дорозі.— Атож, надто гарна, щоб бути йому просто другом!..

Може, якби Луїза говорила не сама до себе, вона була б скупіша на похвалу.

"Тепер я вже знаю напевне,— провадила вона подум-ки.— Він кохає її! Кохає!.. Ось звідки його холодна байдужість до мене. А я... я втратила розум і кинулася в ці тенета, сподіваючись знайти в них своє щастя. Тепер мені треба вирватися з них! Забути про нього! Ах, легко сказати... А чи зможу я?.. Я більше не бачитимуся з ним. Принаймні це я можу. Після всього, що сталося, він не покажеться в нашій садибі. Ми можемо зустрітись лише випадково, але таких випадків я пильно уникатиму. Ах Морісе Джеральде, підкорювачу диких коней! Ти підкорив собі й людську душу, яка тепер довго страждатиме... може, й довіку!"

Розділ XXVI ЗНОВУ НА АСОТЕЇ

Забути людину, яку ти палко покохав, просто неможливо. Кажуть, рани сердець, що не знайшли взаємності в коханні, добре виліковує час, а ще краще — розлука. Та ні час, ні розлука не можуть погамувати нападів туги за втраченим коханням і заспокоїти серце, в якому назавжди лишилася болісна порожнеча.

Луїзою Пойндекстер заволоділо почуття, яке нелегко було побороти. Хоч воно зажевріло й недавно, але розгорялося бурхливо, долаючи всі перепони. Це почуття вже набрало досить сили, щоб не зважати на такі житейські міркування, як згода батьків чи становище в суспільстві, і [63] сіїинилося б ні перед чим — в усякому разі, оскільки це залежало б від самої дівчини. Щодо першої згаданої перепони, то Луїза була вже повнолітня і, як більшість її співвітчизниць, вважала, що може сама собі дати раду. А щодо другої — то коли, скажіть, справжнє кохання оглядалося на суспільні забобони? Така розважливість суперечить самій його природі. Принаймні в почутті Луїзи Пойндекстер її не було й знаку.

Навряд чи то було перше захоплення в її житті. Але вперше вона зазнала розчарування, і це геть позбавило її душевного спокою, хоч спочатку дівчина й сподівалася, що час притамує її сердечний біль. Вона гадала, що матиме собі двох надійних помічників — свою волю і вроджену життєрадісність. Але минали дні, і вона перестала вірити в їхню силу, бо ні те, ні те не допомогло їй викреслити з пам'яті людину, яка заволоділа всіма її думками.

Часом вона ненавиділа мустангера — чи переконувала себе в цьому,— і в такі хвилини їй здавалося, що вона могла б або сама вбити його, або ж спокійно дивитись, як його вбивають у неї на очах, і пальцем не ворухнути, щоб урятувати його. Але то були тільки хвилини, а між ними траплялися години тверезіших роздумів, коли Луїза усвідомлювала, що в її нещасті не винен ніхто, крім неї самої.

Та не в тому була річ. Навіть якби Моріс Джеральд був її найлютішим ворогом чи ворогом усього людства, самим Люцифером, з яким Луїза колись порівняла його в своїй розбурханій уяві,— то й тоді вона не перестала б кохати його.

І в тому не було нічого неприродного, нічого такого, що суперечило б жіночій вдачі чи людській вдачі взагалі. У свідомості людини розум і почуття — такі ж різні речі, як вода і вогонь. Щоправда, іноді вони мирно вживаються і течуть одним річищем, але частіше йдуть урізнобіч. Іншими словами, ми можемо кохати ту саму людину, яку палко ненавидимо чи навіть зневажаємо.

Ненавидіти чи зневажати Моріса Джеральда молода креолка просто не могла. Вона лише намагалася збайдужіти до нього. Та то була марна спроба, з якої нічого не вийшло. Луїза не мала сили заборонити собі підніматись на асотею і дивитися на дорогу, де вперше [164] побачила свою суперницю. Щодня, мало не щогодини її знов і знов тягло туди. *

Та навіть більше. Незважаючи на своє тверде рішення всіляко уникати зустрічей з тим, хто змусив її так страждати, вона часто сідала на коня й вирушала з дому. Вона гасала прерією, їздила вулицями селища з єдиною надією — побачити його.

Через три дні після свого болісного прозріння вона знов побачила — як і тоді, з асотеї — ту мексиканку з ласо, що їхала дорогою до селища в супроводі того самого слуги з кошиком — цією скринькою Пандори (45), яка принесла Луїзі стільки горя. Аж тремтячи з ревнощів, дівчина дивилася на них і гірко заздрила своїй щасливій суперниці — адже та їхала до нього.

Теперь вона знала про мексиканку трохи більше, але й не так багато — власне, лише як її звуть і хто вона така. То була донья Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос, дочка багатого поміщика з Ріо-Гранде й племінниця власника маєтку на Леоні, за милю від Каса-дель-Кор-во. Серед американських поселенців на Леоні вона мала славу норовливої молодої особи, що майстерно кидала ласо й могла приборкати будь-якого дикого коня, але аж ніяк не власні примхи.

Усе це не тільки не згасило ревнивих підозрінь Луїзи Пойндекстер, а навпаки, ще дужче розпалило їх. Вона сама була волелюбна й незалежна, і їй подобались такі риси в інших. Отож вона вважала, що ті риси мають подобатися всім. А коли так, то навряд чи міг лишитися байдужим до них і молодий ірландець.

Минуло ще кілька днів, але сеньйорита з ласо більше не показувалась.

♦ Мабуть, він уже одужав від своїх ран і більше не потребує постійного догляду",— міркувала молода креолка.

Вона, як уже не раз останніми днями, стояла на асотеї з лорнетом у руках.

Був ранній ранок, невдовзі після сходу сонця,— саме та година, коли на дорозі з'являлася мексиканка. Луїза невідривно дивилась туди, звідки та сеньйорита звичайно виїжджала. Аж раптом, випадково глянувши в інший бік, вона побачила... побачила таке, що викли-

Скринька Пандори — в грецькій міфології вмістилище всіляких бід і нещасть. [165] кало в неї почуття куди більше, ніж подив. Дорогою від селііща верхи на коні їхав Моріс Джеральд!

Хоч він сидів у сідлі трохи напружено і їхав повільним клусом, то був, поза всяким сумнівом, він. Скельця лорнета підтвердили це і виявили ще одну деталь: ліва рука його була в черезплічнику.

Упізнавши мустангера, Луїза швидко відступила від парапету и тихенько скрикнула.

Що було причиною того болісного вигуку? Поранена рука мустангера чи блідість його обличчя, яку дівчина теж розгледіла в лорнет?

Пі те, ні те. І не подив. Ш, не жаль і не подив прозвучали в тому скрику, а гірка туга й сердечний біль. у *

Хворий одужував. Сестрі-жалібниці вже не треба було їздити до нього. Він їхав до неї сам!

Ховаючись за парапетом і суцвіттями юки, Луїза Пойндекстер стежила за вершником, що їхав дорогою по той бік річки. Крізь скельця лорнета вона добре бачила кожний його рух, навіть вираз обличчя. Щось ніби радість ворухнулось у душі дівчини, коли вона помітила, як він час від часу обертається й поглядає на Каса-дель-Корво. Те почуття стало ще виразнішим, коли мустангер спинив коня в затінку придорожніх дерев, майже напроти гасієнди, і довго не рушав з місця, пильно видивляючись на будинок. Луїза майже ладна була повірити, що в ту мить він думав про неї.

Але то був лише кволий зблиск радості й надії, що одразу ж згас, наче заслонений чорною тінню останній промінь сонця під час затемнення. І, мов ота чорна тінь, її знов огорнула туга, і їй здалося, ніби все довкола поринуло в морок.

Моріс Джеральд поскакав далі і зник з очей у заростях, де зникала й дорога, якою він їхав.

Куди ж він поїхав? Певна річ, навідати донью Ісідо-ру Коварубіо де Лос-Льянос, куди ж би ще?

І дарма що не минуло й години, як він проїхав назад.

Відгуки про книгу Вершник без голови - Рід Томас Майн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: