Вершник без голови - Рід Томас Майн
Не забувай, мій друже, що перегородки тут зовсім благенькі — дощечки й тиньк.
— Диявол їх бери, ті перегородки, хай вони згорять! Коли вам байдуже до того, що про вас кажуть, то мені так само байдуже, що мене почують, чхати я на це хотів. Однаково той бісів німчисько геть занедбав нас, гірше вже не буде. А все ж, паничу Морісе, я мушу вам це викласти, щоб ви таки знали.
— Гаразд, викладай. Що ж він там такого каже?
— А ось що. Я сам чув, як він казав одному зі своїх приятелів, що змусить вас заплатити не лише за кімнату, харч і прання, а й за розбиті пляшки, посуд, дзеркала — геть за все, що там побили й потрощили того вечора.
— За все — мене?
— Атож, вас, паничу Морісе. А з того янкі не візьме й пенса. Отака підлота, тільки клятий німчисько й міг таке вигадати. Коли вже хтось має платити, нехай [146] платить той, хто винен, а не ви, нащадок Джеральдів з Баллібаллаха! Сто болячок йому на голову, тому бісовому Дофферу!
— А він не пояснив, чому платити маю тільки я, ти не чув?
— Чув, паничу, аякже. Знов-таки чорна підлота. Він каже, ви в нього мов та синиця в жмені, і він вас не випустить, поки не заплатите по рахунку.
— Щодо цього він трохи помиляється. Мабуть, доведеться йому піти зі своїм рахунком і до журавля в небі. Я згоден заплатити за половину збитків, не більше. Можеш так йому й сказати при нагоді. А як по правді, Феліме, то я не знаю, де взяти грошей і на те. Певно, там багато чого перебито. Пригадую, щось дуже бряжчало — чи то дзеркало розбилося, чи годинник, чи ще там щось.
— Велике дзеркало, паничу, і якась кришталева цяцька на годиннику. Кажуть, вона коштує двісті доларів. Та я не вірю. Мабуть, і половини не потягне.
— Навіть коли так, це для мене неабищо, а надто тепер, у цій скруті. Боюся, Феліме, доведеться тобі поїхати на Аламо й привезти дещо з наших реліквій. Щоб виплутатись із цієї халепи, я змушений буду продати свої остроги, срібний келих, а може, й рушницю.
— Та що ви, паничу! Як же ми будемо жити без рушниці?
— Якось проживемо, друже. Мабуть, їстимемо конину. Ласо нас прогодує.
— Та, їй-Богу, це не буде гірше за харчі старого Доффера. У мене після них щораз кольки в животі.
На цьому розмова урвалася: хтось раптом, не постукавши, відчинив двері. На порозі з'явилась досить брудна прислуга — важко було визначити з вигляду, чи то чоловік, чи жінка,— з плетеним кошиком у довгій жилавій руці.
— Що це таке, Гертрудо? — спитав Фелім — він, як видно, вже знав служницю.
— Джентльмен приніс.
— Який джентльмен, Гертрудо?
— Не знаю, майн гер, незнайомий джентльмен.
— Джентльмен? Хто б то міг бути? Ану поглянь, що там, Феліме.
Фелім відкрив кошик і подав "господареві. Кошик був чималий і важкенький. Там стояло кілька пляшок,— [147] як видно, з вином та іншими напоями,— а між ними видніли всілякі ласощі: й солодощі, й інші делікатеси, вироби кондитера і кухаря. В кошику не видно було ні листа, ні записки, але, судячи з того, як гарно й ретельно все було спаковано, його приготували жіночі руки.
Моріс перебрав і роздивився все, що там було,— як гадав Фелім, щоб визначити його вартість. Насправді мустангер найменше думав про те — він шукав записку.
Та записки не було, взагалі ні клаптика паперу, навіть візитної картки.
Щедрий вміст кошика — все воно нагодилося дуже до речі — свідчив про те, що його прислала людина заможна. Але хто б то міг бути?
Моріс думав про невідомого благодійника, і в його уяві несамохіть поставав Прекрасний образ. Невже то був дарунок від Луїзи Пойндекстер? Хоч таке й здавалося малоймовірним, проте він ладен був повірити, і серце його солодко завмирало.
Та чим далі він думав, тим виразніше розумів, яке неймовірне те його втішне припущення, надія танула, і від неї лишалася тілька слабка, примарна тінь.
— "Джентльмен приніс",— мовив Фелім, чи то сам до себе, чи до господаря.— Вона сказала — джентльмен. Як на мене, то дуже щедрий джентльмен. А от хто він? Як по-вашому, паничу?
— І гадки не маю. Хіба що хтось з офіцерів форту. А втім, навряд чи хто з них міг подбати про мене в такий спосіб.
— Ваша правда. То не вони. Ніякий не офіцер, і ніякий не джентльмен пакував цей кошик.
— Чому ти так думаєш?
— Чому я так думаю? Ой, паничу, ви ще питаєте! Хіба не видно, які ніжні пальчики це робили? Погляньте лишень, як гарненько все позагортано. Чоловік так ніколи не зможе. Ні, це зробила жінка, і я ладен присягтися, що справжня дама.
— Дурниці, Феліме! Я не знаю жодної дами, що могла б виявити до мене таку увагу.
— От що вже неправда, то неправда! Зате я знаю. Та й чи не була б то чорна невдячність, якби вона не подбала про вас, після всього, що ви для неї зробили? Чи ж не ви врятували їй життя?
— Про кого ти говориш, Феліме? [148]
— Ой, не прикидайтеся, паничу! Ви ж добре знаєте, що я кажу про ту кралю, яка приїздила до нашої хатини на плямистій кобилці. І ви ж таки їй ту кобилку подарували й не взяли за неї ані цента. Та коли не вона прислала цей кошик, то Фелім О'Нійл найбільший дурень з усіх, що народилися в Баллібалласі!.. Бий мене сила Божа, паничу, згадав я оце наш рідний край і подумав: а що сказала б ваша голубоока любка, коли б дізналася, в якій ви тут небезпеці?
— Де та небезпека! Усе вже минулося. Лікар каже, що за тиждень я зможу виходити. Отож хай тебе це не турбує.
— Та ні, паничу, я ж не про те, ви й самі знаєте. Здається мені, у вас інша рана — не від свинцевої кулі, а від прекрасних очей. А може, ще хтось має таку саму рану, тим-то й прислав вам оце все.
— Ти кругом помиляєшся, Феліме. Певно, цей кошик принесли з форту. Та хоч би хто його прислав, нам нема чого з ним церемонитись. Ану берімося, покуштуймо, що там є!
Хоч з якою видимою втіхою ласував поранений присланими наїдками та напоями, проте ще більше тішили його власні думки, мрійні здогади щодо людини, якій він мав дякувати за той чудовий дарунок.
Чи то справді була молода креолка — родичка і, як казали, наречена його найлютішого ворога?
Навряд чи це можливо.
А як не вона, то хто ж іще?..
Мустангер віддав би коня, цілий табун, усе на світі, аби тільки знати напевне, що то дарунок Луїзи Пойндекстер.
Минуло два дні, а таємничий благодійник так і лишався невідомим.
Згодом поранений отримав ще один приємний сюрприз, дуже подібний до першого,— такий самий кошик, а в ньому знов пляшки та свіжі ласощі.
Спробували й цього разу розпитати служницю-німке-ню, але з тими ж наслідками: "джентльмен приніс", той самий "незнайомий джентльмен". Додати вона могла тільки те, що "джентльмен" був "дуже чорний", у глянсуватому капелюсі, і під'їхав до готелю верхи на мулі.
Скидалося на те, що мустангер не дуже зрадів з [149] такого опису невідомого благодійника, але своїх думок з цього приводу він не звірив навіть Фелімові.
Та ще через, два дні, коли з'явився третій кошик — йго привіз той-таки "чорний джентльмен" у глянсуватому капелюсі й верхи на мулі,— Морісові думки повернулися з небес на землю.
Цю переміну спричинив не вміст кошика, що нічим не різнився від двох попередніх,— а зміст записки, прив'язаної стрічкою до плетива.
— То це всього-на-всього Ісідора! — пробурмотів мустангер, побачивши напис на згорнутому папірці. Потім з байдужим виглядом розгорнув його і став читати.
Записку було написано по-іспанському. Ось її дослівний переклад:
"Донові Морісіо Джеральду.
Дорогий сеньйоре!
Цей тиждень я гостювала в дядечка Сільвіо. Там я почула, що Вас поранено й що в готелі не приділяють Вам належної уваги. Прийміть, будь ласка, цей скромний дарунок як пам'ятку про ту величезну послугу, яку Ви мені зробили. Пишу, вже сидячи в сідлі, і зараз мій кінь понесе мене додому, до Ріо-Гранде.
Мій благодійнику, рятівнику мого життя і ще дорожчого для жінки — честі! Прощавайте, прощавайте!
Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос".
— Спасибі тобі, мила Ісідоро! — тихо мовив Моріс, згортаючи записку й недбало кидаючи на ліжко.— Завжди вдячна, дбайлива, добра. Коли б не Луїза Пойндекстер, може, я й покохав би тебе.
Розділ XXIII КЛЯТВА ПОМСТИ
Нудячись у своїй кімнаті, Колхаун не міг би похвалитися такою відданою турботою про себе. Хоч і лежав він серед розкошів, проте знав, що немає в світі людини, якій він був би дорогий. До денця душі себелюбний, він не вірив у приязнь і не мав друзів, і тепер, прикутий до ліжка,— а як він знав, воно могло стати й смертель— [150] йим ложем,— карався думкою, що нікого не обходить, чи лишиться він живий, чи помре.
Коли до нього й виявляли якесь співчуття, то тільки з родинного обов'язку. Та й навряд чи могло бути інакше. Його поведінка щодо двоюрідних брата й сестри не прихиляла і їх до нього, а його дядько, гордий Вудлі Пойндекстер, почував до Колхауна мало не відразу, змішану з підсвідомим острахом.
Щоправда, це почуття виникло у плантатора не так давно, і причиною його стали особливі стосунки між ним і племінником. Як уже мимохідь згадувалось, то були стосунки боржника й позикодавця, і в ролі боржника опинився старий Пойндекстер. Той борг поступово так зріс, що Кассій Колхаун уже став фактичним власником усього маєтку Каса-дель-Корво і в першу-ліпшу мить міг заявити на нього свої права.
Добре розуміючи цю свою перевагу, Колхаун останнім часом використовував її, щоб домогтися руки своєї двоюрідної сестри Луїзи, в яку він давно вже був безтямно закоханий. Він переконався майже напевне, що сама дівчина нізащо не погодиться стати його дружиною: вона лишалася байдужою до всіх його залицянь і навіть не завдавала собі клопоту приховувати свою байдужість. Тоді він пустив у діло свою особливу владу над її батьком і твердо постановив собі не відступатися й не приймати жодних заперечень.
Тож і не дивно, що, лежачи з тяжкими ранами в ліжку, відставний капітан не був оточений такою дбайливою увагою родичів, яку вони могли б виявити до нього за інших обставин.
Поки над ним тяжів страх смерті — а так воно й було якийсь час,— Колхаун начебто трохи полагіднів до своїх домашніх. Але той мирний настрій тривав не довго, і, тільки-но хворий відчув, що починає одужувати, до нього знов повернулась уся його вроджена злостивість, ще й посилена гіркотою недавньої поразки. Він завжди любив хизуватися своєю зухвалістю й верховодити в будь-якому гурті, що збирався навколо нього, і сама думка про те, що тепер ніхто в Техасі не повірить у його вищість, боляче краяла йому душу.
Показатися переможеним в очах усіх дам селища, а надто в очах коханої жінки, та ще й зазнавши поразки від того, кого він вважав своїм суперником у коханні,— якогось безрідного пройдисвіта,— знести це було йому понад силу.
