Вершник без голови - Рід Томас Майн
Певно, така ганьба пригніти— [151] ла б кожного; що ж до Колхауна, то його мало не корчило з люті й гіркої досади.
Та він і не думав опанувати себе, як зробив би на його місці хтось інший. Коли вже він не уникнув тієї ганьби, то міг помститись її винуватцеві й вирішив будь-що це здійснити. Отож, ледве відійшовши від страху за своє життя, він почав невідступно думати про помсту.
Моріс-мустангер повинен умерти! Як не від його, Колхаунової руки, то від чиєїсь іншої,— можливо, від руки людини з цього ж таки селища. Він знав, що знайти спільника буде неважко. У широких преріях Техасу не менше найманих убивць, ніж по італійських містах. Хоч як це прикро, але немає такого місця на землі, де золото не скеровувало б кинджал убивці. А золото Колхаун мав — більш ніж досить, щоб здійснити свій чорний задум,— і саме на нього покладався.
Лежачи сам-один у своїй кімнаті, відставний капітан докладно обмірковував план убивства мустангера.
Він не мав наміру — вчинити це власними руками. Зазнавши поразки, він боявся зітнутися знову з тим самим супротивником, навіть якби трапилась нагода напасти несподівано. Після поєдинку з мустангером у ньому раптом прокинувся боягуз, і він потребував співучасника — чужої руки, що завдала б удару замість нього.
Як на те, він знав підхожу людину, принаймні вважав її за таку. То був один мексиканець, що саме отаборився в селищі,— мустангер, як і Моріс, але з тих, з ким молодий ірландець волів не заходити в стосунки.
Загалом, люди цієї своєрідної професії мають у Теха-сі лиху славу. Це здебільшого мексиканці або метиси (44), хоч трапляються серед них і французи та американці. Майже всі вони — покидьки цивілізованого суспільства, а нерідко й карні злочинці, і, можливо, для декого з них це неспокійне й небезпечне діло є засобом заглушити гризоти нечистого сумління.
Коли ці люди живуть у селищах, вони звичайно не дають спокою іншим своїми нескінченними п'яними сварками та бійками, а зустрітися з ними десь у безлюдній прерії просто-таки небезпечно. В історії Техасу відомий не один випадок, коли мустангери, збившись у гурт, на якийсь час ставали справжньою бандою
(44) Метиси — в Америці нащадки білих і індіанців.
[152] розбійників і, перевдягнені та загримовані під індіанців, грабували подорожніх.
Саме з таких був і той мексиканець, про якого згадав Кассій Колхаун. Відставний капітан запам'ятав його, бо не раз бачив у готельному барі, зокрема й того вечора, коли сталася дуель. Був мексиканець і серед тих, що несли його на ношах додому, і з деяких слів, кинутих ним на адресу Моріса-мустангера, Колхаун зрозумів: ця людина ірландцеві аж ніяк не друг. А вже згодом дізнався, що мексиканець ненавидить Моріса Джеральда так само люто, як і він.
Обміркувавши все те, відставний каштан запросив мексиканця на розмову, і відтоді вони часто зустрічалися й щось обговорювали, замкнувшись у Колхауно-вій кімнаті.
Ніякої підозри ці відвідини в домі не викликали, та Колхаун про те й не турбувався. Його гість торгував кіньми та рогатою худобою, і в них могли бути свої справи. Так розважив би кожен. Так, зрештою, вважав спочатку й сам мексиканець, бо в першій їхній розмові і йшлося майже тільки про справи. Хитрий південець і не думав отак відразу розкрити свій намір перед незнайомцем і тільки наприкінці, коли було укладено дуже вигідний для мексиканця контракт на купівлю коней і йому подали на вибір різні напої, почав обережно розпитувати про його взаємини з Морісом-мустан-гером.
З тієї першої розмови відставний капітан довідався цілком досить, щоб упевнитись: він міг розраховувати на допомогу цієї людини в усьому, що буде йому потрібно, аж до вбивства.
Мексиканець не приховував своєї ворожості до молодого ірландця. І хоч певної причини її він не назвав, з окремих натяків у розмові Колхаун міг здогадатися, що причина їхньої ненависті до Моріса Джеральда одна, та сама, яка споконвіку, ще від часів Стародавньої Трої, викликає розбрат між чоловіками,— жінка!
Прекрасною Єленою в цьому разі була якась чорноока сеньйорита, що жила на Ріо-Гранде, куди Моріс-мустангер час від .часу їздив у справах. І та сеньйорита почала віддавати йому перевагу перед своїм співвітчизником.
Мексиканець не назвав ім'я дівчини, та Колхаун, слухаючи його розповідь, нишком сподівався, що тій [153] сеньйориті пощастить полонити серце його суперника, мустангера.
Поки відставний капітан одужував, між ним і чоловіком, що мав стати знаряддям його помсти, відбулося ще кілька розмов, і, певно, вони мали досить часу, щоб дійти згоди й усе обговорити.
Дійшли вони згоди чи ні і які були їхні диявольські задуми — про те знали тільки вони самі. А люди навколо помітили одне — що відставний капітан Кассій Колхаун і Мігель Діас, відомий на прізвисько Койот, начебто дуже заприятелювали між собою,— і майже всі дивувалися з тієї взаємної прихильності, яка не обіцяла нічого доброго.
Розділ XXIV НА АСОТЕЇ
На техаських плантаціях лежнів немає. День там починається зі сходом сонця, і дзвін, гонг чи пастушачий ріжок, скликаючи темношкірих трударів до праці, водночас піднімає з м'яких ліжок і їхніх господарів.
Так було заведено в Каса-дель-Корво за попереднього власника, так лишилось і тепер. Щоправда, сім'я американського плантатора зберегла цей звичай не з поваги до традицій, а з вимог самої природи. В цьому краю майже вічної весни просто шкода гаяти в ліжку чудові вранішні години. Для відпочинку, або ж сієсти, тут призначено післяполудневий час, коли все у природі никне під яскравим, усміхненим сонцем, неначе переситившись його надто щедрими дарами.
Та на світанку все живе знов радо вітає перші сонячні промені. Тропічні птахи розпушують своє барвисте пір'я, квіти розгортають зарошені пелюстки, підставляючи їх під палкі цілунки сонця. Уся природа знову славить це сліпуче божество.
Чарівна, мов барвиста пташка серед зеленого листя, прекрасна, мов квітка прерії, була й та, що цієї вранішньої години з'явилася на асотеї Каса-дель-Корво. Сама вранішня зоря, яка щойно встала зі свого рожевого ложа, не зрівнялася б свіжістю з молодою креолкою, що стояла, звернувши погляд до небокраю, з-за якого поволі випливала гаряча золота куля техаського сонця. [154]
Вона стояла біля самого краю асотеї, і рука її лежала на кам'яному парапеті, ще вологому від нічної роси. Перед її очима був сад, обведений блискучою дугою річки, далі — високий крутосхил протилежного берега, а ген за ним — широка, неозора прерія.
Чи дивилась вона на той краєвид, яким не можна було не замилуватися? Ні.
Дівчина не помічала навіть сходу сонця, хоч здавалося, ніби вона, мов ревна язичниця, вишила помолитися йому.
Чи слухала вона дзвінкі співи пташок, що линули з саду та навколишніх гаїв?
Ні, вона не чула й не бачила нічого довкола. Стояла й дивилася перед себе невидющим поглядом, а думки її блукали десь далеко.
Серед ясного блакитного неба не було й хмаринки — а на її чолі лежала темна тінь. Навколо весело щебетали пташки — а в її очах застиг смуток.
Вона стояла сама. Нікому було помітити її сумний настрій, нікому спитати, чого вона сумує.
Причину виказали кілька пошепки мовлених слів, що ніби несамохіть злетіли з її уст:
— А може, він тяжко поранений?.. Може, навіть смертельно?..
За кого ж вона так тривожилась? Чи не за того пораненого, що лежав у кімнаті внизу, зовсім близько від неї,— за свого двоюрідного брата Кассія Колхауна?
Навряд чи це було так. Ще напередодні лікар сказав, що небезпека минула і поранений незабаром одужає. Та й кожен, хто почув би далі її сумний монолог, дуже скоро допевнився б, що вона має на думці когось іншого.
— А я не можу навіть послати когось до нього. Не можу довідатись, як його здоров'я. Я не довіряю нікому з наших людей. А що, як він лежить хтозна-де, занедбаний, без догляду? Якби ж я могла послати йому хоч записку, хоч що-небудь, але так, щоб ніхто не знав. І де ж це подівся Зеб Стамп?..
І, наче якийсь інстинкт підказував їй,— що Зеб Стамп ось-ось може над'їхати, Луїза звернула погляд на рівнину за річкою, де проходила дорога, що сполучала форт Індж з плантаціями на пониззі Леони. Та дорога тяглася через прерію віддалік від річки й наближалась до неї тільки в одному місці — там, де річище круто вигиналося, врізаючись у крутий берег. У напрямі фор— [155] ту дорогу було видно десь на півмилі, і там її перетинала стежка, що вела через брід до гасіенди. З другого ; боку — вниз по річці — відкрита прерія тяглася приблизно на таку саму відстань, а далі починалися зарості і вже годі було щось побачити.
Дівчина видивлялася на дорогу в напрямі форту. Зеб Стамп мав би з'явитися звідти. Але там не видно було ні його, ні взагалі душі живої.
Засмучуватись Луїзі ніби й не було чого. Адже Зеб не обіцяв їй приїхати. І дивилася вона туди тільки з якоїсь несвідомої спонуки.
Та трохи згодом уже щось інше змусило її повернутись і пильно озирнути рівнину з другого боку.
Якщо вона сподівалася побачити там когось, то цього разу її сподівання справдились. Там, де дорога виходила із заростей, між деревами з'явився якийсь вершник. Спершу дівчині здалося, що то чоловік, одягнений начебто на арабський лад, але, придивившись пильніше, вона з певністю розпізнала у вершнику жінку, хоч та й сиділа в сідлі по-чоловічому. Обличчя вершниці запинав прозорий шарф, і його майже не було видно, та все ж Луїза розгледіла гарний овал смаглявого обличчя, рум'янці на щоках і променисті, наче зорі, очі.
Ні довгий шарф вершниці, що вільно спадав додолу, ні її незвичайна поза в сідлі не могли приховати від Луїзи того, що й постать у неї не менш гарна, ніж обличчя.
Кроків за десять позад вершниці їхав чоловік на мулі. З його одягу і з того, на якій віддалі він тримався, неважко було здогадатися, що то всього лише слуга.
— Цікаво, що це за жінка? — тихо мовила Луїза Пойндекстер і швидким рухом піднесла до очей лорнет, щоб краще роздивитись дивну вершницю.— Хто вона така? — повторила замислено і, опустивши лорнет, дивилася далі вже простим оком.— Звичайно, мексиканка, а чоловік на мулі — її слуга. Певно, якась знатна сеньйора. А я думала, що всі вони виїхали на той бік Ріо-Гранде, до Мексики. В руках у слуги кошик. Цікаво, що там може бути? І чого вони їдуть до форту...
