Вершник без голови - Рід Томас Майн
І саме через те зважуюсь на розлуку.
— Розлуку?
— Атож, кохана, але вона триватиме недовго.
— Як недовго?
— Поки пароплав перетне Атлантичний океан і повернеться назад.
— Це ж ціла вічність! Але чому?
— Мені треба поїхати на батьківщину, в мою рідну Ірландію, що її, як ти знаєш, усі тут зневажають. Сьогодні вранці я отримав листа, яким мене викликають туди. ї я охоче їду, бо, судячи з цього листа, скоро зможу повернутись і довести твоєму гордому батькові, що бідний ловець коней, який полонив серце його дочки... Я полонив його, Луїзо?
— Ти ще питаєш! Мало сказати полонив! Ти ж знаєш, що скорив його, і воно ніколи не вирветься з цього полону. Не смійся, Морісе, ні з мене, ні з мого бідного серця — воно тепер довіку твоє!
Після цих палких слів, якими горда красуня цілком віддалася під владу чоловіка, що завоював її душу й серце, закохані знов кинулись в обійми одне одному й, забувши про все на світі, не чули навіть, як навколо запала глибока тиша.
Замовкли коники в зеленій траві, і цикади серед листя дерев, і пересмішник на вершечку великої тополі, і дрімлюга в посрібленому місяцем небі,— так наче все живе, скоряючись велінню самої природи, нараз при-' нишкло, щоб не заважати священному таїнству кохання.
Але насправді раптова тиша мала іншу причину. Звуки кроків на посипаній рінню доріжці саду, кроків [187] обережних, чутних тільки гострому вуху,— ось що змусило вмовкнути всі нічні голоси.
Нічого того закохані не чули. Не бачили вони й темної тіні — чи людини, чи, може, самого диявола,— що нечутно ковзала серед квітів, то завмираючи біля статуї, то ховаючись у затінку кущів, аж поки прикипіла до стовбура дерева кроків за десять від того місця, де вони цілувались.
Вони й гадки не мали, що в цю хвилину неземного щастя, коли все навколо них завмерло, та тиша виказує їхню палку мову, а зрадливий місяць освітлює кожний поривчастий рух.
Нічний свідок, що темною тінню ховався за деревом, усе чув і все бачив. Стоячи так близько, він підслухав кожне їхнє слово, навіть млосні зітхання й шепіт, а в сріблястому світлі місяця виразно побачив найменші жести.
Навряд чи треба називати того ницого підглядача. Ім'я Кассія Колхауна саме навертається на думку.
То був справді він.
Розділ XXXIII БОЛІСНЕ ВІДКРИТТЯ
Як сталося, що двоюрідний брат Луїзи Пойндекстер не спав такої пізньої ночі — або, власне кажучи, такого раннього ранку? Чи хтось попередив відставного капітана про те побачення, чи, може, просто невиразна підозра змусила його залишити свою спальню і обійти дозором сад?
Іншими словами — чи став він свідком зустрічі закоханих випадково, чи вистежив їх зумисне?
Слушне перше. Чиста випадковість, а точніше випадковість і місячна ніч дали йому змогу зробити відкриття, що тепер палило його душу пекельним вогнем.
Стоячи опівночі на асотеї, куди він піднявся без певної причини, і отруюючи духмяне повітря тютюновим димом, відставний капітан начебто не виявляв ніякої тривоги. Рани, що їх він дістав у поєдинку з мустангером, уже загоїлись, і хоч згадка про ту ганьбу й досі збурювала в ньому чорну лють, проте гіркоту поразки певною мірою заглушувала надія на помсту, для здійснення якої він уже дещо зробив. [188]
Як і Луїзин батько, Колхаун був дуже задоволений з того, що вона останнім часом не виїжджає з дому, бо саме за його таємною порадою старий Пойндекстер заборонив дочці їздити самій. Так само як і той, він не підозрював, чому дівчина раптом захопилася стрільбою з лука, й не надавав цьому ніякого значення. Він почав навіть тішити себе надією, що Луїзина байдужість до нього просто вдавана або й узагалі існує тільки в його уяві. Останніми днями дівчина ніби полагідніла, і ця приємна зміна ще дужче схиляла його до думки, що, може, він і помилявся у своїй ревнивій підозрі.
Колхаун і дотепер не мав ніяких певних доказів її прихильності до молодого ірландця, а що нових причин тривожитись не виникало, то він ладен був повірити, що їх справді немає.
У такому вмиротвореному настрої він і піднявся на асотею. З того, як він безтурботно запалив сигару й став курити, було очевидно, що, незважаючи на пізню годину, він прийшов туди без якоїсь певної мети. Може, йому просто захотілося на час залишити свою задушну спальню й подихати свіжим повітрям, чи то помилуватися красенем-місяцем, хоч загалом таких романтичних нахилів за ним не водилося.
Та хоч як воно було, а відставний капітан запалив сигару, став лицем до річки і, спершись на парапет, з видимим задоволенням курив. Не порушив його .спокою і вершник, що з'явився за річкою і поїхав відкритою рівниною. Колхаун знав, що там проходить дорога. Отже, то міг бути якийсь подорожній, що вирішив скористатися з нічної прохолоди і їхати далі, адже ніч була така, що звабила б у дорогу навіть дуже стомлену людину. А може, то котрийсь плантатор повертався додому з селища, затримавшись на зайву часинку в готельному барі.
Коли б це було вдень, відставний капітан напевне впізнав би вершника, а тепер, при світлі місяця, бачив тільки, що то чоловік на коні, та й годі. Він машинально вів за ним очима, як ото, буває, замислившись, стежиш за якимось зовсім не потрібним тобі предметом, що пливе за водою. І тільки коли вершник порівнявся з гайком напроти гасієнди і, притримавши коня, повернув під дерева, Колхаун зацікавився його поведінкою.
— Що б це, в біса, могло означати? — пробурмотів він сам до себе, вийнявши з рота недопалок сигари.— Ах ти ж чорт, він зліз із коня! — провадив він, коли [189] невідомий з'явився пішки на ближчому краю гайка.— І йде сюди, просто до закруту річки... О, вже спускається з кручі, та так швидко, наче вже не раз там ходив. Невже він хоче пробратися в наш сад? Тоді йому доведеться переплисти річку, а чи варта справа заходу? І якого біса йому треба в саду? А може, це злодій?..
То було перше, що спало Колхаунові на думку, але він одразу відкинув це припущення. Щоправда, в іспа-но-американських країнах навіть жебраки їздять верхи, то чого б не їздити й злодієві. Та все ж навряд щоб чоловік отак серед ночі прискакав на коні красти садовину чи городину.
Чого ж тоді йому треба?
Те, що невідомий залишив свого коня в гайку, а сам пішов до річки пішки — та ще й скрадаючись, як можна було помітити навіть у тьмяному світлі місяця,— досить промовисто свідчило, що його наміри навряд чи чесні, й наводило на думку про якусь зловмисну мету.
Що ж він міг замислити?..
Відколи невідомий спустився з кручі, Колхаун більш не бачив його. Чагарі на протилежному березі сховали його від очей.
З яким же наміром він туди забрався?
Уже чи не вдесяте відставний капітан, дедалі дужче тривожачись, запитував себе про це, коли раптом до нього долинув такий звук, ніби щось кинули в річку. Звук був тихий, але Колхауи виразно почув, як щось тверде хлюпнулось об воду.
— Наче весло,— пробурмотів він.— Авжеж, так і є. Богом присягаюся! Той злодюга вкрав наш човен і веслує просто до саду. Чого ж йому все-таки треба?..
Та відставний капітан не збирався розгадувати ту загадку на даху. Він вирішив тихенько спуститися вниз, підняти з ліжок дядька та двоюрідного брата, взяти з собою когось із слуг, а тоді влаштувати засідку й схопити непроханого гостя.
Він уже зняв руку з парапету й хотів був іти, коли його вухо вловило ще один звук, що змусив його знов нахилитись і визирнути в сад.
Той звук долинув не від річки і зовсім не скидався на сплеск води. Здавалося, то був скрип прочинених дверей чи вікна і почувся він десь унизу, зовсім близько.
Перехилившись через парапет, щоб з'ясувати, в чому [90] річ, відставний капітан побачив таке, що обличчя його враз стало біле, як місяць на небі, а серце аж похололо.
Вікно було прочинене в спальні його двоюрідної сестри Луїзи. Він добре знав те вікно. А сама дівчина вже стояла на сходах, що вели до саду, з видимим наміром зійти туди. У широкій білій сукні, що вільно спадала з плечей, та легенькій хустинці на голові, вона була схожа на німфу ночі, дочку місяця, яку він щедро оповив срібним серпанком.
Колхаун миттю зміркував, що її поява якимось чином пов'язана з тим невідомим, який саме переправлявся через річку.
А хто ж міг бути той чоловік? Та хто ж би ще, як не Моріс-мустангер!
Таємна зустріч! Та ще й наперед умовлена! Щодо цього не було ніякого сумніву, а якби й був, то вмить розвіявся б, коли постать у білій сукні легко ковзнула вниз кам'яними сходами, промайнула по садових доріжках і зникла між дерев, під якими звичайно стояв човен.
Наче прибитий до місця якоюсь невідомою силою, відставний капітан і далі стояв на асотеї,' не в змозі ні вимовити слова, ні навіть ворухнутися. І тільки коли біла сукня зникла з очей і з-за дерев долинули тихі голоси, він отямився й став міркувати, що робити далі.
Він облишив свій намір збудити інших мешканців гасієнди — принаймні на якийсь час. Спершу він сам стане свідком Луїзиної ганьби, а вже тоді... тоді...
В ту хвилину душевного сум'яття Колхаун просто не міг загадувати наперед. Спонукуваний лише сліпою люттю, він квапливо збіг сходами, перейшов увесь будинок і подався до саду.
Він ішов і відчував дивну млість. Ноги під ним тремтіли й підгиналися — і коли він спускався сходами, і коли йшов садом. Тремтіли й тоді, як він стояв, сховавшись за деревом, і спостерігав оту сцену, що роздирала йому душу нестерпним болем.
Він чув клятви закоханих, їхні палкі освідчення, чув про намір мустангера поїхати наступного ранку й незабаром повернутися з якимись таємничими доказами, що мали змінити його життя. З гіркою мукою почув він, як Луїза умовляла мустангера відмовитися від того наміру і як він зрештою переконав її на своє. Потім Колхаун побачив, як вони кинулись одне одному [191] в обійми,— саме тоді його нога нервово шарпнулася на камінцях, і той звук урвав скрекотіння цикад.
Чому ж він не кинувся тоді до них і не поклав край тій нестерпній для нього сцені, чому ударом ножа не звалив суперника до своїх ніг і ніг його коханки? Чому не зробив цього з самого початку, коли тільки-но побачив їхню зустріч і вже не потребував дальших доказів того, що його двоюрідна сестра зганьбила себе?
Колись відставний капітан не був таким стриманим. То що ж усе-таки спинило його? Чи не отой досконалий взірець зброярської майстерності, що виблискував воронованою крицею при боці його суперника,— навіть у світлі місяця можна було впізнати в ньому шестизарядний револьвер Кольта?
Можливо, що так воно й було.
