Темні алеї (збірка) - Бунін Іван
Стримуючи нетерпіння і вже злість від її повільності і відчуваючи, як гаряче, душно і глухо у цій самотній квартирі, він все ж намагався бути люб'язним і, роздягаючись, сказав:
— Як затишно!
Вона байдуже відповіла:
— Тільки трохи тісно. Всі вигоди, газова кухня, чудова ванна, але всього дві кімнати: вітальня і спальня…
У вітальні, встеленій бобриком, зі старими м'якими меблями і плюшевими фіранками на дверях і вікнах, яскраво горіла лампа на високій підставці під рогатим рожевим абажуром, в спальні, що прилягала до вітальні, теж видно було за дверима рожеве світло лампочки на нічному столику. Вона пройшла туди, поставивши для нього на переддиванний стіл, вкритий бархатною скатертиною, раковину-попільничку, і надовго зачинилась там. Він все більше хмурнів, курячи в кріслі біля столу, дивлячись скоса на "Зимовий захід" Клевера, що висів над диваном, і на іншу стіну, на великий портрет офіцера в накинутій на плечі миколаївській шинелі, на його півбаки. Нарешті двері із спальні відчинились.
— Ну от, тепер посидимо, потеревенимо, — сказала вона, виходячи звідти у чорному, шитому золотими драконами халаті і в рожевих атласних туфлях без задників на босу ногу.
Він жадібно поглянув на її голі п'яти, схожі на білу ріпу, вона, спіймавши його погляд, усміхнулась, пройшла кудись крізь вітальню і повернулася з вазою груш в одній руці і з відкоркованою пляшкою шампанського в іншій. "Моє улюблене, рожеве", — сказала вона і знову пішла, принесла два бокала, по вінця налила їх рожевим вином, що ледь зашипіло, цокнулась з ним, надпила і сіла йому на коліна, вибравши з вази найжовтішу грушу і зразу ж надкусивши її. Вино було тепле, нудотно-солодке, але він від хвилювання випив його до дна і поривчасто поцілував її мокрими губами у повну шию. Вона притиснула до його рота велику долоню, що пахла шипром:
— Тільки без цілунків. Ми не гімназисти. А гроші от сюди, на стіл.
Витягнувши з внутрішньої кишені піджака портмоне і годинник з жилета, вона поклала те й інше на стіл і, доїдаючи грушу, розсунула ноги. Він осмілів і розгорнув халат з драконами на великому, повногрудому білому тілі з густим чорним волоссям нижче широкого хвилястого живота. "Вона вже стара", — подумав він, поглянувши на її пористе крейдяне лице, густо присипане пудрою, на оранжеві губи у тріщинках, на страшні наліплені вії, на широкий сірий проділ серед плоского волосся кольору вакси, та вже зовсім шаленіючи від величини і білизни цього голого тіла, круглих грудей, червоні соски яких були чомусь дуже малі, і м'якого заду, що тяжко лежав на його колінах.
— Нетерплячий, як хлопчисько! – сказала вона гнівно. – От вип'ємо ще по бокалу і підемо…
І гордо взялася за пляшку. Та він, з налитими кров'ю очима, всім тілом кинувся на неї і збив з ніг на підлогу, на бобрик. Вона впустила пляшку і, замружившись, з розмаху дала йому жорстокого ляпасу. Він солодко застогнав, схилив голову, захищаючись від нового удару, і навалився на неї, підхоплюючи однією рукою її голий зад, а другою швидко розстібаючись. Вона вчепилась зубами йому в шию і, підкинувши праве коліно, так страшно ударила ним в його живіт, що він відлетів під стіл, але негайно скочив, спіймав з підлоги пляшку і луснув її, що вже підіймалася, в голову. Вона, гикнувши, впала навзнак, розкинувши руки, і широко розкрила рот – із нього густо лилася кров. Він схопив зі столу годинник і портмоне і кинувся у вітальню.
Опівночі він сидів у кур'єрському поїзді, о десятій ранку був у Москві, о першій сів на Рязанському вокзалі в ростовський поїзд. Другого дня о сьомій годині вечора, біля буфетної стійки на вокзалі в Ростові, був арештований.
17.04.1944
"МАДРИД"
Пізнього вечора ішов у місячному світлі вгору по Тверському бульвару, а вона назустріч: іде, ніби гуляє, тримає руки у маленькій муфті і, поводячи круглою каракулевою шапочкою, що одягнена трохи набакир, щось наспівує. Підійшовши, призупинилась:
— Чи не хочете скласти компанію?
Він поглянув: невеличка, кирпатенька, трошки широкі вилиці, очі у нічних сутінках блищать, посмішка мила, несмілива, голосок у тиші, в морозному повітрі чистий…
— Чому ж ні? З задоволенням.
— А ви скільки дасте?
— Рубль за любов, рубль на шпильки.
Вона подумала:
— А ви далеко живете? Як недалеко, то піду, після вас ще встигну походити.
— Два кроки. Тут, на Тверській, номера "Мадрид".
— А, знаю! Я там разів п'ять була. Мене туди один шулер водив. Єврей, а жахливо добрий.
— Я теж добрий.
— Я так і подумала. Ви симпатичний, відразу мені сподобались…
— Тоді, значить, пішли.
Дорогою, все поглядаючи на неї, — на вдивовижу миле дівчисько! – почав розпитувати:
— Що ж це ти одна?
— Я не одна, ми завсіди втрьох виходимо: я, Мур і Анеля. Ми і живемо разом. Тільки нині субота, їх прикажчики взяли. А мене ніхто за весь вечір не взяв. Мене не дуже беруть, люблять більше повних або вже щоб як Анеля. Вона хоч худа, та висока, зухвала. П'є – страх і по-циганськи вміє співати. Вона і Мур чоловіків терпіти не можуть, закохані одна в одну жах як, живуть як подружжя…
— Так, так… Мур… А тебе як звати? Тільки не бреши, не вигадуй.
— Мене Ніна.
— От і брешеш. Скажи правду.
— Ну, вам скажу. Поля.
— Гуляєш, напевне, недавно?
— Ні, давно вже. Іще з весни. Та що все розпитувати! Дайте краще цигарочку. У вас, мабуть, дуже хороші, ач який на вас кльош і капелюх!
— Дам, коли прийдемо. На морозі шкідливо курити.
— Ну, як хочете, а ми завсіди на морозі куримо, і нічого. От Анелі шкідливо, у неї сухоти… А чому ви бритий? Він теж був бритий…
— Це ти все про шулера? Одначе запам'ятався він тобі!
— Я його досі пам'ятаю. У нього теж сухоти, а курить жах як. Очі горять, губи сухі, груди провалились, щоки провалились, темні…
— А кисті у волоссі, страшні…
— Правда, правда! Таж ви його знаєте?
— Ну от, звідки ж я можу його знати!
— Потім він в Київ поїхав. Я його на Брянський вокзал ходила проводжати, а він і не знав, що прийду. Прийшла, а поїзд вже рушив. Побігла за вагонами, а він якраз з віконечка висунувся, побачив мене, замахав рукою, став кричати, що скоро знову приїде і київського сухого варення мені привезе.
— І не приїхав?
— Ні, його, певне, спіймали.
— А звідки ж ти дізналась, що він шулер?
— Він сам сказав. Напився портвейну, став сумний і сказав. Я, каже, шулер, все одна що крадій, та що ж робити, вовка ноги годують… А ви, може, актор?
— Щось подібне. Ну, прийшли…
За вхідними дверима горіла над конторкою маленька лампочка, нікого не було. На дошці на стіні висіли ключі від номерів. Коли він зняв свій, вона зашепотіла:
— Як же це ви його лишаєте? Обкрадуть!
Він поглянув на неї, все більше звеселяючись.
— Обкрадуть – в Сибір підуть. Але яка чудова в тебе мордочка!
Вона збентежилась:
— Все смієтесь… Ходімо за ради бога скоріше, адже все-таки це не дозволяється водити до себе так пізно…
— Нічого, не бійся, я тебе під ліжко сховаю. Скільки тобі років? Вісімнадцять?
— Дивак ви! Все знаєте! Вісімнадцятий.
Піднялись крутими сходами, по стертому килимку, повернули у вузький, ледь освітлений, дуже задушливий коридор, він зупинився, встромляючи ключ у двері, вона піднялась навшпиньки і подивилась, який номер:
— П'ятий! А він стояв у п'ятнадцятому, на третьому поверсі…
— Якщо ти мені про нього ще хоч слово скажеш, я тебе уб'ю.
Губи в неї розтягнулися посмішкою задоволення, вона, злегка похитуючись, ввійшла у передпокій освітленого номера, на ходу розщіпаючи пальтечко з каракулевим комірчиком.
— А ви пішли і забули світло погасити…
— Не біда. Де у тебе носова хусточка?
— Навіщо вам?
— Розчервонілась, а все-таки ніс замерз…
Вона зрозуміла, поспіхом дістала із муфти зібгану хусточку, втерлась. Він поцілував її холодну щічку і поплескав по спині. Вона зняла шапочку, струсила волоссям і, стоячи, почала стягувати з ноги ботик. Ботик не піддавався, вона, зробивши зусилля, мало не впала, схопилась за його плече і дзвінко засміялась:
— Ой, мало не полетіла!
Він зняв пальтечко з її чорної сукні, що пахла тканиною і теплим тілом, легенько штовхнув її в номер, до дивану:
— Сядь, і давай ногу.
— Та ні, я сама…
— Сядь, тобі кажуть.
Вона сіла і простягнула праву ногу. Він встав на одне коліно, ногу поклав на інше, вона соромливо смикнула поділ на чорну панчоху:
— От який ви, їй-богу! Вони, правда, у мене дуже тісні…
— Мовчи.
І, швидко стягнувши ботики один за другим разом з туфлями, відкинув поділ з ноги, міцно поцілував у голе тіло вище коліна і встав з червоним лицем:
— Ну, скоріше! Не можу…
— Що не можете? – спитала вона, стоячи на килимі маленькими ногами в одних панчохах, зворушливо зменшившись зростом.
— Зовсім дурненька? Чекати не можу, зрозуміла?
— Роздягатися?
— Ні, одягатися!
І, відвернувшись, підійшов до вікна і квапливо закурив. За подвійним склом, що знизу замерзло, блідо світили у місячному світлі ліхтарі, чутно було, як, гримлячи, мчали вгору по Тверській дзвоники на "голубках"… За хвилину вона озвалась до нього:
— Я вже лежу.
Він погасив світло і, як попало роздягнувшись, поспіхом ліг до неї під ковдру. Вона, вся тремтячи, притиснулась до нього і зашепотіла з дрібним, щасливим сміхом:
— Тільки за ради бога не дмухайте мені в шию, на весь дім закричу, страх як боюсь лоскоту…
З годину після того вона міцно спала. Лежачи поруч з нею, він дивився у пітьму, змішану з тьмяним світлом з вулиці, думаючи з нерозв'язним здивуванням: як же це може бути, що вона під ранок кудись піде? Куди? Живе з якимись стервами над якою-небудь пральнею, кожен вечір виходить з ними як на службу, щоб заробити під яким-небудь скотом два рублі, — і яка дитяча безтурботність, щиросердна ідіотичність! Я, мені здається, теж "на весь дім закричу" від жалості, коли вона завтра збереться іти геть…
— Поля, — сказав він, одягаючись, і торкаючи її за голе плече.
Вона злякано отямилась:
— Ох, батечко! Пробачте, будь ласка, зовсім ненавмисно заснула… Я зараз, зараз…
— Що зараз?
— Зараз встану, одягнусь.
— Та ні, давай вечеряти. Нікуди я тебе не пущу до ранку.
— Що ви, що ви? А поліція?
— Дурниці. А мадера у мене ніскільки не гірша за портвейн твого шулера.
— Що ж ви все мені ним дорікаєте?
Він раптом засвітив світло, яке різко вдарило їй у очі, вона сунула голову у подушку. Він скинув з неї ковдру, став цілувати у потилицю, вона радісно забила ногами:
— Ой, не лоскочіть!
Він приніс із підвіконня паперовий мішечок з яблуками і пляшку кримської мадери, взяв з умивальника дві склянки, сів знову на постіль і сказав:
— Ось, їж і пий.
