Темні алеї (збірка) - Бунін Іван

Все було прекрасно: і зелень, і ліхтарі, і майбутнє побачення, і смак цигарки, яку він примудрився закурити на льоту. І все зливалось в одне: у щасливе відчуття готовності на все що завгодно. Горілка, бенедиктин, турецька кава? Дурниці, просто весна і все відмінно…

Двері відчинила маленька, дуже порочна на вигляд покоївка на тонких нестійких каблучках. Швидко скинув шинель і відстібнув шашку, кинув кашкет на піддзеркальник і трохи підбивши волосся, ввійшов, видзвонюючи шпорами, у невелику, тісну від надміру будуарних меблів кімнату. І відразу ввійшла й вона, теж погойдуючись на каблучках туфель без задка, на босу ногу з рожевими п'ятами, — довга, хвиляста, у вузькому і строкатому, мов сіра змія, капоті з висячими, розрізаними до плеча рукавами. Довгі були і її дещо розкосі очі. В довгій блідій руці димілась цигарка у довгому янтарному мундштуку.

Цілуючи її ліву руку, він клацнув каблуками:

— Пробач заради бога, затримався не з своєї вини…

Вона поглянула з висоти свого зросту на мокрий глянець його короткого, дрібно кучерявого волосся, на блискучі очі, відчула його винний запах.

— Вина давно відома…

І сіла на шовковий пуф, взявши лівою рукою під лікоть праву, високо тримаючи підняту цигарку, поклавши ногу на ногу і вище коліна розкривши бічний розріз капота. Він сів навпроти на шовкове канапе, витягуючи з кишені портсигар.

— Розумієш, яка вийшла історія…

— Розумію, розумію…

Він швидко і вправно закурив, помахав запаленим сірником і кинув його в попільничку на східному столику біля пуфа, всідаючись зручніше і дивлячись зі звичайним надмірним захопленням на її голе коліно у розрізі капота.

— Ну, прекрасно, не хочеш слухати, не треба… Програма цього вечора: хочеш поїхати у Купецький сад? Там нині якась "Японська ніч", — знаєш, ці ліхтарики, на естраді гейші, "за красу я одержала перший приз…"

Вона похитала головою:

— Ніяких програм. Я нині сиджу дома.

— Як хочеш. І це непогано.

Вона повела очима по кімнаті:

— Милий мій, це наше останнє побачення.

Він весело здивувався:

— Тобто як останнє?

— А так.

У нього ще веселіше заграли очі.

— Дозволь, дозволь, це кумедно.

— Я аж ніяк не бавлюсь.

— Прекрасно. Та все-таки цікаво знати, що цей сон означає? Яка така удруг заковика, як говорить наш вахмістр?

— Як говорять вахмістри, мене мало цікавить. І я, правду кажучи, не зовсім розумію, чому ти веселишся.

— Веселюсь, як завжди, коли бачу тебе.

— Це дуже мило, але цього разу не зовсім доречно.

— Одначе, чорт візьми, я все-таки нічого не розумію! Що сталось?

— Сталось те, про що я повинна була сказати тобі вже давно. Я повертаюсь до нього. Наш розрив був помилкою.

— Мамочки мої! Та ти це серйозно?

— Цілком серйозно. Я була злочинно винна перед ним. Але він готовий усе пробачити, забути.

— Я-ка великодушність!

— Не блазнюй. Я бачилась з ним ще на великий піст…

— Тобто потайки від мене і продовжуючи…

— Що продовжуючи? Розумію, але все одно… Я бачилась з ним, — і, зрозуміло, потайки, не бажаючи тобі ж завдавати страждання, — і тоді ж зрозуміла, що ніколи не переставала любити його.

Він примружив очі, жуючи мундштук цигарки:

— Тобто його гроші?

— Він не багатший за тебе. І що мені ваші гроші! Якби я захотіла…

— Пробач, так говорять тільки кокотки.

— А хто ж я, як не кокотка? Хіба я на свої, а не на твої гроші живу?

Він пробурмотів офіцерською скоромовкою:

— При любові гроші не мають значення.

— Але ж я люблю його?

— А я, значить, був тільки тимчасовою іграшкою, забавкою від нудьги і одним із вигідних утримувачів?

— Ти добре знаєш, що далеко не забавкою, не іграшкою. Ну так, я утриманка, і все-таки підло нагадувати мені про це.

— Легше на поворотах! Вибирайте добре ваші вирази, як кажуть французи!

— Вам раджу також дотримуватися цього правила. Словом…

Він встав, відчув новий приплив тої готовності на все, з якою мчав на прольотці, пройшовся кімнатою, збираючись із думками, все ще не вірячи тій безглуздості, несподіванці, яка раптом розбила всі його радісні надії на цей вечір, віджбурнув ногою жовтоволосу ляльку в червоному сарафані, що валялась на килимі, сів знову на канапе, впритул дивлячись на неї:

— Я ще раз питаю: це все не жарти?

Вона, закривши очі, помахала давно згаслою цигаркою.

Він задумався, знову закурив і знову зажував мундштук, чітко вимовляючи:

— І що ж, ти думаєш, що я так от і віддам йому ось ці твої руки, ноги, що він буде цілувати ось це коліно, яке ще вчора цілував я?

Вона підняла брови:

— Адже я все-таки не річ, мій милий, яку можна віддавати чи не віддавати. І за яким правом…

Він поспішно поклав цигарку в попільничку і, зігнувшись, дістав із задньої кишені брюк слизький, маленький, кольоровий браунінг, підкинув його на долоні:

— Ось моє право.

Вона скоса поглянула і усміхнулась:

— Я не любителька мелодрам.

І сказала байдуже, підвищивши голос:

— Соня, подайте Павлу Сергійовичу шинель.

— Що-о?

— Нічого. Ви п'яні. Ідіть геть.

— Це ваше останнє слово?

— Останнє.

І встала, оправляючи розріз на нозі.

Він ступив до неї з радісною рішучістю:

— Дивіться, щоб воно і справді не стало вашим останнім!

— П'яний актор, — сказала вона бридливо і, поправляючи ззаду волосся довгими пальцями, пішла з кімнати. Він так міцно схопив її за оголене передпліччя, що вона вигнулась і, швидко обернувшись із ще більше скошеними очима, замахнулась на нього. Він, спритно ухилившись, з уїдливою гримасою вистрілив.

В грудні того ж року пароплав Добровільного флоту "Саратов" ішов у Індійському океані на Владивосток. Під гарячим тентом, натягнутим на баку, у непорушній спеці, в гарячому напівсвітлі, в блиску дзеркальних відбитків від води, сиділи і лежали на палубі до пояса голі арештанти з наполовину поголеними, страшними головами, в штанях із білої парусини, з кільцями кайданів на щиколотках босих ніг. Як усі, до пояса голим був і він худим, коричневим від засмаги тілом. Темніла і у нього тільки половина голови коротко постриженим волоссям, червоно чорніли жорсткою щетиною давно не голені худі щоки, очі блищали, як в лихоманці. Обпершись на поручні, він пильно дивився на густо-сині хвилі, що летіли горбами глибоко внизу, вздовж високої стіни борту і час від часу спльовував туди.

16.5.44

ВОРОН

Мій батько був схожий на ворона. Це спало мені на думку, коли я був ще хлопчиком; одного разу побачив у "Ниві" малюнок – якусь скелю і на ній Наполеон з його білим черевцем і лосинами, в чорних коротких чобітках, і раптом засміявся від радості, згадавши картинки в "Полярних мандрівках" Богданова, — таким схожим на пінгвіна здався мені Наполеон, а потім сумно подумав: а тато схожий на ворона…

Батько займав у нашому губернському місті дуже помітний службовий пост, і це ще більше зіпсувало його; думаю, що навіть в тому чиновницькому товаристві, до якого він належав, не було людини більш важкої, більш похмурої, мовчазної, холодно жорсткої в повільних словах і вчинках. Невисокий, дебелий, трохи сутулий, надто чорноволосий, темний з довгим бритим обличчям, носатий, він дійсно був справжнім вороном – особливо коли бував у чорному фраку на благодійних вечорах нашої губернаторші, сутуло і міцно стояв біля якогось кіоску у вигляді російської хатинки, повертав свою велику воронячу голову, скоса поглядаючи блискучими воронячими очима на танцюючих, на усіх, хто підходив до кіоску, як і на ту бояриню, яка з чарівною посмішкою подавала з кіоску плоскі фужери жовтого дешевого шампанського повною рукою у діамантах, — високу даму в парчі і кокошнику з носом настільки рожево-білим від пудри, що він здавався штучним.

Батько був давно вдівцем, нас, дітей, було в нього лиш двоє, — я та маленька сестра моя Ліля, — і холодно, пусто блищала своїми великими, дзеркально-чистими кімнатами наша простора казенна квартира на другому поверсі одного з казенних будинків, що виходили фасадами на бульвар у тополях поміж собором і головною вулицею. На щастя, я більш, ніж півроку, жив у Москві, навчався у Катковському ліцею, приїжджав додому лише на Різдво та літні канікули. Того року, одначе, мене зустріло дома дещо зовсім несподіване.

Весною того року я закінчив ліцей і, приїхавши з Москви, був просто вражений: ніби сонце засяяло раптом в нашій перше такій мертвій квартирі, — її всю осяяла присутність тої юної, легконогої, що тільки-но змінила няньку восьмилітньої Лілі, довгу, плоску стару, схожу на середньовічну статую якоїсь святої. Бідна дівчина, дочка одного з дрібних підлеглих мого батька, була вона в ті дні безмірно щаслива тим, що так добре влаштувалась відразу після гімназії, а потім і моїм приїздом, появою в домі ровесника. Та яка ж вона була боязка, як ніяковіла перед батьком, за нашими поважними обідами, кожну хвилину з тривогою слідкуючи за чорноокою, теж мовчазною, але різкою не тільки в кожному своєму русі, а навіть і в мовчанні Лілею, яка ніби постійно чекала чогось і все якось зухвало крутила своєю чорною голівкою!

Батько за обідами став невпізнанним: не кидав тяжких поглядів на старика Гурія, який у в'язаних рукавичках підносив йому страви, постійно щось говорив, — повільно, та говорив, — звертаючись, звичайно, тільки до неї, церемонно називаючи її "люб'язна Олена Миколаївна", — навіть намагався жартувати, посміхатися. А вона так ніяковіла, що відповідала лиш безпорадною посмішкою, плямисто червоніла тонким і ніжним обличчям – обличчям білявої дівчини в легкій білій блузці з темними від гарячого юного поту пахвами, під якою ледь позначалися маленькі груди. На мене вона за обідом і очей підняти не сміла: тут я був для неї ще страшнішим за батька. Та чим більше намагалася вона не бачити мене, тим холодніше косився в мій бік батько: не тільки він, але і я розумів, відчував, що за цими болісними намаганнями не бачити мене, а слухати батька і слідкувати за злою, непосидючою, хоч і мовчазною Лілею, був схований зовсім інший страх, — радісний страх нашого спільного щастя бути поруч один одного. Вечорами батько завжди пив чай, не відриваючись від своїх занять, і раніше йому подавали його велику чашку з золотими краями на письмовий стіл в кабінеті: тепер він пив чай з нами, в їдальні, і за самоваром сиділа вона – Ліля в цей час вже спала. Він виходив з кабінету в довгій широкій тужурці на червоній підкладці, всідався в своє крісло і протягував їй свою чашку.