Темні алеї (збірка) - Бунін Іван
"Незрозуміло, чому, — говорила вона у задумі, гладячи мій бобровий комір, — але, здається, нічого не може бути кращого запаху зимового повітря, з яким заходиш з двору у кімнату…" Схоже було на те, що їй нічого не потрібно: ні квіти, ні книги, ні обіди, ні театри, ні вечері за містом, хоч все-таки квіти були у неї любимі і нелюбимі, всі книги, які я їй привозив, вона завжди прочитувала, шоколаду з'їдала за день цілу коробку, за обідами і вечерями їла не менше за мене, любила пиріг з юшкою із миня, рожевих рябчиків у добре просмаженій сметані, іноді говорила: "Не розумію, як це не набридне людям усе життя, кожен день обідати, вечеряти", але сама і обідала і вечеряла з московським розумінням справи. Очевидним уподобанням її був тільки гарний одяг, оксамит, шовки, дороге хутро…
Ми обоє були багаті, здорові, молоді і настільки гарні собою, що в ресторанах, на концертах нас проводжали поглядами. Я, родом із Пензенської губернії, був о тій порі красивий чомусь південною, гарячою красою, був навіть "непристойно красивий", як сказав мені якось знаменитий актор, страшенно товстий чоловік, великий ненажера і розумака, — " чорт вас знає, хто ви, сіцілієць якийсь", сказав він сонно; і характер був у мене південний, жвавий, постійно готовий до щасливої посмішки, до доброго жарту. А у неї краса була якась індійська, персидська: смугло-янтарне лице, чудове і дещо зловісне в своїй чорноті волосся, брови, що м'яко блищали, як чорне хутро соболя, чорні, як бархатне вугілля, очі; принадний червоногарячими губами рот відтінявся чорним пушком; виїжджаючи, вона частіше за все одягала гранатову оксамитову сукню і такі ж туфлі з золотими застібками (а на курси ходила скромною курсисткою, снідала за тридцять копійок у вегетаріанській їдальні на Арбаті); і наскільки я був схильний до балачок, до простосердечних веселощів, настільки вона була частіше за все мовчазна: все щось думала, у все нібито подумки вникала; лежачи на дивані з книгою в руках, часто опускала її і запитально дивилась перед собою: я це бачив, заїжджаючи іноді до неї і вдень, тому що кожен місяць вона днів зо три-чотири зовсім не виходила і не виїжджала з дому, лежала і читала, примушуючи і мене сісти в крісло біля дивана і мовчки читати.
— Ви жахливо балакучі і непосидючі, — говорила вона, — дайте мені дочитати розділ...
— Якби я не був балакучим і непосидючим, я ніколи, можливо, не пізнав би вас, — відповідав я, нагадуючи їй цим наше знайомство: якось в грудні, потрапивши в Художній гурток на лекцію Андрія Бєлого, який виспівував її, бігаючи і танцюючи на естраді, я так крутився і реготав, що вона, випадково опинившись у кріслі поруч зі мною і спершу з деяким подивом поглядаючи на мене, теж нарешті розсміялась, і я негайно весело звернувся до неї.
— Все так, — говорила вона, — та все-таки помовчіть трошки, почитайте що-небудь, покуріть…
— Не можу я мовчати! Не уявляєте ви собі всю силу моєї любові до вас! Не любите ви мене!
— Уявляю. А що до моєї любові, то ви добре знаєте, що, крім батька і вас, у мене нікого немає на світі. У всякому разі, ви у мене перший і останній. Вам цього мало? – Але досить про це. Читати при вас неможливо, давайте чай пити…
І я вставав, кип'ятив воду в електричному чайнику на столику за бильцем дивана, брав із горіхової шафки, що стояла в куті за столиком, чашки, блюдечка і говорив, що прийде в голову:
— Ви дочитали "Вогненного ангела"?
— Додивилась. Настільки високомовно, що совісно читати.
— А чому ви вчора раптом пішли з концерту Шаляпіна?
— Надмірно завзятий був. І потім жовтоволосу Русь я взагалі не люблю.
— Все вам щось не подобається!
— Так, багато що…
"Дивна любов!" — думав я і, доки закипала вода, стояв, дивився у вікна. В кімнаті пахло квітами і вона з'єднувалась для мене з їх запахом; за одним вікном низько лежала оддалік велика картина зарічної сніжно-сизої Москви; в інше, лівіше, було видно частину Кремля, навпроти, якось дуже близько, біліло занадто нове громаддя Христа-Спасителя, в золотому куполі якого синюватими плямами відбивались галки, що вічно вились круг нього… "Дивне місто! – говорив я собі, думаючи про Охотний ряд, про Іверську, про Василія Блаженного. – Василій Блаженний – і Спас-на-Бору, італійські собори – і щось киргизьке у шпичаках веж на кремлівських стінах…"
Приїжджаючи в сутінки, я іноді заставав її на дивані тільки в одному шовковому архалуку, отороченому соболем, — спадок моєї астраханської бабусі, сказала вона, — сидів біля неї в напівтемряві, не запалюючи вогню, і цілував її руки, ноги, дивовижно гладеньке тіло… І вона нічому не суперечила, але все мовчки. Я щохвилини шукав її гарячі губи – вона давала їх, дихаючи вже поривчасто, але все мовчки. Коли ж відчувала, що я більше не в змозі володіти собою, відстороняла мене, сідала і, не підвищуючи голосу, просила запалити світло, потім ішла в спальню. Я запалював, сідав на верткий табуретик біля піаніно і поступово приходив до тями, холонув від гарячого дурману. За чверть години вона виходила зі спальні одягнена, готова до виїзду, спокійна і проста, ніби нічого й не було перед цим:
— Куди нині? Може, в "Метрополь"?
І знову весь вечір ми говорили про щось стороннє. Незабаром після нашого зближення вона сказала мені, коли я заговорив про шлюб:
— Ні, в дружини я не годжусь. Не годжусь, не годжусь…
Це не позбавило мене надій, — "там видно буде!" — сказав я собі, сподіваючись на зміну її рішення з часом, і більше не заводив мови про шлюб. Наша неповна близькість здавалась мені інколи нестерпною, але і тут – що лишалось мені, крім надії на час? Одного разу, сидячи біля неї в цій вечірній темряві і тиші, я схопився зав голову:
— Ні, це вище моїх сил! І навіщо, чому треба так жорстоко мучити мене і себе!
Вона промовчала.
— Так, все-таки це не любов, не любов…
Вона рівно озвалася з темряви:
— Можливо. Хто ж знає, що таке любов?
— Я, я знаю! – вигукнув я. – І буду чекати, коли і ви дізнаєтесь, що таке любов, щастя!
— Щастя, щастя… "Щастя наше, друже, як вода у волоку: тягнеш – надулося, а витягнеш – нема нічого".
— Це що?
— Це так Платон Каратаєв говорив П'єру.
Я махнув рукою:
— Ах, бог з нею, з цією східною мудрістю!
І знову весь вечір говорив тільки про стороннє – про нову виставу Художнього театру, про нове оповідання Андрєєва… З мене знову було досить і того, що ось я спершу тісно сиджу з нею в летючих санках, тримаючи її в гладкому хутрі шубки, потім входжу з нею в людну залу ресторану під марш із "Аїди", їм і п'ю поруч з нею, чую її повільний голос, дивлюсь на губи, які цілував годину тому, — так, цілував, говорив я собі, з палкою вдячністю дивлячись на них, на темний пушок над ними, на гранатовий оксамит сукні, на скат плечей і овал грудей, ловлячи якийсь ледь пряний запах її волосся, думаючи: "Москва, Астрахань, Персія, Індія!" В ресторанах за містом, під кінець вечері, коли усе гамірніше робилося навкруг у тютюновому диму, вона, теж курячи і хмеліючи, вела мене іноді в окремий кабінет, просила покликати циган, і вони входили навмисне шумно, розв'язно: попереду хору, з гітарою на голубій стрічці через плече, старий циган в козакині з галунами, з сизою мордою потопельника, з голою, мов чавунна куля, головою, за ним циганка-заспівувачка з низьким чолом під дігтярною чолкою… Вона слухала пісні з млосною, дивною посмішкою… У три, в чотири години ночі я відвозив її додому, у під'їзді, закриваючи від щастя очі, цілував мокре хутро її коміру і в якомусь екзальтованому відчаї летів до Червоних воріт. І завтра і післязавтра буде все те саме, думав я, — та сама мука і те саме щастя… Ну що ж – все-таки щастя, велике щастя!
Так пройшов січень, лютий, прийшла і пройшла масляна. У прощену неділю вона наказала приїхати до неї о п'ятій вечора. Я приїхав, і вона зустріла мене вже одягнена, в короткій каракулевій шубці, в каракулевому капелюшку, в чорних фетрових ботиках.
— Все чорне! – сказав я, входячи, як завжди, радісно.
Очі її були ласкаві і тихі:
— Адже завтра вже чистий понеділок, відповіла вона, діставши із каракулевої муфти і даючи мені руку в чорній лайковій рукавичці. "Господи владико живота мого…" Хочете поїхати у Новодівочий монастир?
Я здивувався, та поспішив сказати:
— Хочу!
— Не все ж шинки та корчми, — додала вона. – От вчора вранці я була на Рогозькому кладовищі…
Я здивувався ще більше:
— На кладовищі? Навіщо? Це знамените розкольницьке?
— Так, розкольницьке. Допетровська Русь! Ховали їхнього архієпископа. І от уявіть собі: труна – дубова колода, як у старовину, золота парча ніби кована, лик померлого закритий білим "воздухом", вишитим чорною в'яззю – краса і жах. А біля труни диякони з рипідами і трикиріями…
— Звідки ви це знаєте? Рипіди, трикирії!
— Це ви мене не знаєте.
— Не знав, що ви так релігійні.
— Це не релігійність. Я не знаю, що… Але я, наприклад, часто ходжу вранці або ввечері, коли ви не таскаєте мене по ресторанах, у кремлівські собори, а ви навіть не підозрюєте цього… Так от: диякони – та ще які! Пересвєт і Ослябя! І на двох кліросах два хори, теж усі Пересвєти: високі, могутні, в довгих чорних каптанах, співають, перекликаючись, — то один хор, то другий, — і все в унісон і не по нотах, а по "крюках". А могила всередині була встелена блискучими ялиновими гілками, а надворі мороз, сонце, засліплює сніг… Та ні, ви цього не розумієте! Ходімо…
Вечір був мирний, сонячний, з інеєм на деревах; на цегляно-кривавих стінах монастиря базікали у тиші галки, схожі на монашок, куранти раз-у-раз тонко і сумно грали на дзвіниці. Риплячи в тиші по снігу, ми ввійшли у ворота, пішли сніжними доріжками по кладовищу, — сонце щойно сіло, було ще зовсім світло, дивно вимальовувались на золотій емалі заходу сірим коралом гілки в інею і таємниче жевріли круг нас спокійними, сумними вогниками незгасні лампадки, розсіяні над могилами. Я ішов за нею, із замилуванням дивився на її маленький слід, на зірочки, які залишали на снігу нові чорні ботики – вона раптом обернулась, відчувши це:
— Правда, як ви мене любите! – сказала вона з тихим здивуванням, похитавши головою.
Ми постояли біля могил Ертеля, Чехова. Тримаючи руки в опущеній муфті, вона довго дивилась на чеховський могильний пам'ятник, потім знизала плечем:
— Яка гидка суміш сусального російського стилю і Художнього театру!
Стало сутеніти, підморожувало, ми повільно вийшли із воріт, біля яких покірно сидів на козлах мій Федір.
— Поїздимо ще трішки, сказала вона, — потім поїдемо їсти останні млинці до Єгорова… Тільки не швидко, Федоре, — правда?
— Слухаюсь.
— Десь на Ординці є дім, в якому жив Грибоєдов.
