Темні алеї (збірка) - Бунін Іван
Поїдьмо його шукати…
І ми не знати нащо поїхали на Ординку, довго їздили якимись провулками в садах, були в Грибоєдовському провулку; та хто ж міг вказати нам, в якому домі жив Грибоєдов, — перехожих не було ні душі, та й кому з них міг бути потрібен Грибоєдов? Вже давно стемніло, рожевіли за деревами в інею освітлені вікна…
— Тут є ще Марфо-Маріїнська обитель, — сказала вона.
Я засміявся:
— Знову в обитель?
— Ні, це я так…
В нижньому поверсі у трактирі Єгорова в Охотному ряду було повно кудлатих, товсто одягнених візників, що різали стопки млинців, залитих вище міри маслом і сметаною, і було парко, як в лазні. У верхніх кімнатах, теж дуже теплих, з низькими стелями, старосвітські купці запивали вогненні млинці з зернистою ікрою замороженим шампанським. Ми пройшли у другу кімнату, де в куті, перед чорною дошкою ікони Богородиці троєручиці, горіла лампадка, сіли за довгий стіл на чорний шкіряний диван… Пушок на її верхній губі був у інею, янтар щік злегка рожевів, чорнота очей зовсім злилася із зіницями, — я не міг відвести погляду від її обличчя. А вона говорила, виймаючи хусточку з пахучої муфти:
— Чудово! Внизу дикі мужики, а тут млинці з шампанським і Богородиця троєручиця. Три руки! Адже це Індія! Ви – пан, ви не можете розуміти так, як я, всю цю Москву!
— Можу, можу! – відповів я. – І давайте замовимо обід силен!
— Як це "силен"?
— Це значить – сильний. Як же ви не знаєте? "Рече Гюрги…"
— Як добре! "Гюрги!"
— Так, князь Юрій Долгорукий. "Рече Гюрги ко Святославу, князю Северскому: "приди ко мне, брате, в Москову" и повеле устроить обед силен".
— Як добре. І от тільки в яких-небудь північних монастирях лишилась тепер ця Русь. Та ще у церковних співах. Недавно я ходила в Зачатьївський монастир – ви уявити собі не можете, як чудово співають там стихирі! А в Чудовому ще краще. Я минулого року все ходила туди на страсній. Ах, як було гарно! Всюди калюжі, повітря вже м'яке, на душі якось ніжно, сумно і весь час це відчуття вітчизни, її старовини… Всі двері в соборі відчинені, весь день входить і виходить простолюд, весь день служби… Ох, піду я куди-небудь в монастир, в якийсь найглухіший, вологодський, в'ятський!
Я хотів сказати, що тоді і я піду або заріжу кого-небудь, щоб мене загнали на Сахалін, закурив, забувшись від хвилювання, та підійшов половий в білих штанях і білій сорочці, підперезаній малиновим джгутом, поштиво нагадав:
— Вибачте, пане, курити у нас не можна…
І негайно, з особливою облесливістю, розпочав скоромовкою:
— До млинців що накажете? Настоянки на травах? Ікорки, сьомгочки? До ушиці у нас є херес на рідкість хороший, а до наважки…
— І до наважки хересу, — додала вона, радуючи мене доброю говірливістю, яка не полишала її весь вечір. І я вже неуважно слухав, що говорила вона далі. А вона говорила з тихим світлом в очах:
— Я руські літописи, руські сказання так люблю, що доти перечитую те, що особливо подобається, поки на пам'ять не завчу. "Был в русской земле город, названием Муром, а в нем же самодержаствовал благоверный князь, именем Павел. И вселил к жене его Диавол летучего змея на блуд. И сей змей являлся ей в естестве человеческом, зело прекрасном…"
Я жартома зробив страшні очі:
— Ой, який жах!
Вона, не слухаючи, продовжувала:
— Так випробовував її бог. "Когда же пришло время ее благостной кончины, умолили бога сей князь и княгиня представиться им в един день. И сговорились быть погребенными в едином гробу. И велели вытесать в едином камне два гробных ложа. И облеклись, такожде единовременно, в монашеское одеяние…"
І знову моя неуважність змінилася здивуванням і навіть тривогою: що це з нею нині?
І от, у цей вечір, коли я відвіз її додому зовсім не у звичайний час, об одинадцятій годині, вона, прощаючись зі мною біля під'їзду, раптом затримала мене, коли я вже сідав у сани:
— Чекайте. Заїжджайте до мене завтра ввечері не раніше десяти. Завтра "капусник" Художнього театру.
— Так що? – спитав я. – Ви хочете поїхати на цей "капусник"?
— Так.
— Та ви ж говорили, що не знаєте нічого непристойнішого за ці "капусники"!
— І тепер не знаю. І все-таки хочу поїхати.
Я подумки похитав головою, — усе дивацтва, московські дивацтва! – і бадьоро озвався:
— Ол райт!
О десятій вечора наступного дня, піднявшись у ліфті до її дверей, я відімкнув двері своїм ключем і не відразу ввійшов із темної вітальні: за нею було незвично світло, все було запалене, — люстри, канделябри з боків дзеркала і висока лампа під легким абажуром за узголів'ям дивану, а піаніно звучало початком "Місячної сонати" — все підвищуючись, воно звучало дедалі томливіше, закличніше, з сомнамбулічно-блаженим сумом. Я голосно зачинив двері вітальні, — звуки обірвалися, почувся шерех сукні. Я ввійшов – вона прямо і дещо театрально стояла біля піаніно у чорній бархатній сукні, яка робила її тоншою, вражаючи її ошатністю, святковим убором смоляного волосся, смуглою янтарністю оголених рук, плечей, ніжного, повного початку грудей, блиском алмазних сережок вздовж ледь припудрених щік, вугільним бархатом очей і бархатистим пурпуром губ; на скронях півкільцями вигинались до очей чорні косички, надаючи їй вигляд східної красуні з лубочної картинки.
— От якби я була співачка і виступала на естраді, — сказала вона, дивлячись на моє розгублене обличчя, — я би відповідала на оплески привітною посмішкою і легкими поклонами праворуч і ліворуч, вгору і в партер, а сама би непомітно, але турботливо відсувала ногою шлейф, щоб не наступити на нього…
На "капуснику" вона багато курила і все потягувала шампанське, пильно дивилась на акторів, які з меткими викриками і приспівами зображали щось нібито паризьке, на великого Станіславського з білим волоссям і чорними бровами і натоптаного Москвіна в пенсне на ночвоподібному лиці, — обидва з навмисною серйозністю і старанністю, падаючи назад, виробляли під регіт публіки відчайдушний канкан. До нас підійшов з бокалом у руці, блідий від хмелю, зі спітнілим чолом, на яке звисав жмут його білоруського волосся, Качалов, підняв бокал і, з вдаваною похмурою жадібністю дивлячись на неї, сказав своїм низьким акторським голосом:
— Цар-дівице, Шемаханська царице, твоє здоров'я!
І вона повільно посміхнулась і цокнулась з ним. Він узяв її руку, п'яно припав до неї і мало не впав. Справився і, стиснувши зуби, поглянув на мене:
— А це що за красень? Ненавиджу.
Потім захрипіла, засвистіла і загриміла, вистрибом затупотіла полькою шарманка – і до нас, ковзаючи, підлетів маленький Сулержицький, що вічно сміється і кудись поспішає, зігнувся, зображаючи гостинодворську галантність, поспіхом пробурмотів:
— Дозвольте запросити на полечку Транблан…
І вона, усміхаючись, піднялась і, спритно, коротко притопуючи, виблискуючи сережками, своєю чорнотою і оголеними плечима і руками, пішла з ним серед столиків у супроводі захоплених поглядів і оплесків, в той час як він, задерши голову, кричав козлом:
Пойдем, пойдем поскорее
С тобой польку танцевать!
О третій годині ночі вона встала, прикривши очі. Коли ми одягнулись, поглянула на мою боброву шапку, погладила бобровий комір і пішла до виходу, кажучи чи то жартома, чи то серйозно:
— Звичайно, красивий. Качалов правду сказав… "Змей в естестве человеческом, зело прекрасном…"
Дорогою мовчала, нахиляючи голову від світлої місячної заметілі, що летіла назустріч. Повний місяць пірнав у хмарах над Кремлем, — "якийсь череп, що світиться", сказала вона. На Спаській вежі годинник видзвонював третю, — ще сказала:
— Який древній звук, щось жерстяне і чавунне. І так само, тим же звуком било три години ночі і в п'ятнадцятому столітті. І у Флоренції зовсім такий же бій, він там нагадував мені Москву…
Коли Федір осадив біля під'їзду, мертвотно наказала:
— Відпустіть його…
Вражений, — ніколи не дозволяла вона підніматися до неї вночі, — я розгублено сказав:
— Федоре, я повернуся пішки…
І ми мовчки потягнулися вгору в ліфті, ввійшли в нічне тепло і тишу квартири, лиш молоточки постукували у калориферах. Я зняв з неї слизьку від снігу шубку, вона скинула з волосся мені на руки мокру пухову шаль і швидко пройшла, шурхочучи нижньою шовковою спідницею, в спальню. Я роздягнувся, ввійшов у першу кімнату і з завмираючим ніби над проваллям серцем сів на турецький диван. Чути було її кроки за відкритими дверима освітленої спальні, те, як вона, чіпляючись за шпильки, через голову стягнула з себе сукню… Я встав і підійшов до дверей: вона, тільки в одних лебединих туфельках, стояла, спиною до мене, перед трюмо, розчісуючи черепаховим гребенем чорні нитки довгого волосся, що висіли вздовж лиця.
— От все говорив, що я мало про нього думаю, — сказала вона, кинувши гребінь на піддзеркальник, і, відкидаючи волосся на спину, повернулась до мене: — Ні, я думала…
На світанку я відчув її рух. Відкрив очі – вона впритул дивилася на мене. Я трохи підвівся з тепла постелі і її тіла, вона схилилась до мене, тихо і рівно кажучи:
— Нині ввечері я від'їжджаю до Твері. Чи надовго, один бог знає…
І притиснулася своєю щокою до моєї, — я відчував, як моргають її мокрі вії:
— Я все напишу, як тільки приїду. Все напишу про майбутнє. Вибач, залиш мене тепер, я дуже стомилась…
І лягла на подушку.
Я обережно одягнувся, несміло поцілував її волосся і навшпиньках вийшов на сходи, що вже світліли блідим світлом. Ішов пішки по молодому липкому снігу, — заметілі вже не було, все було спокійно і вже далеко видно вздовж вулиць, пахло і снігом і з пекарень. Дійшов до Іверської, внутрішність якої гаряче палала і сяяла цілими багаттями свічок, став у натовпі старих і жебраків на розтоптаний сніг на коліна, зняв шапку… Хтось торкнув мене за плече – я подивився: якась найнещасніша старенька дивилась на мене, морщачись від жалісливих сліз:
— Ох, не побивайся, не побивайся так! Гріх, гріх!
Лист, одержаний мною тижнів через два після того, був коротким – ласкава, але тверда просьба не чекати її більше, не намагатися шукати, бачити: "В Москву не повернусь, піду поки що на послух, потім, можливо, наважусь на постриг… Хай бог дасть сили не відповідати мені – даремно продовжувати і збільшувати нашу муку…"
Я виконав її просьбу. І довго пропадав у найбрудніших шинках, спивався, всіляко опускаючись все більше і більше.
