Темні алеї (збірка) - Бунін Іван

— На місце!

Собака зупинився і знову підняв морду, блиснувши червоними вогниками очей.

— Що тобі треба? – ласкаво заговорила дівчинка, яка завжди розмовляла з ним, як з людиною. – Чому ти не спиш, дурний? Це місяць так тривожить тебе?

Ніби бажаючи щось відповісти, собака знову потягнувся догори мордою, знову тихо вискнув. Дівчинка знизала плечима. Собака був для неї теж найближчою, навіть єдино близькою істотою на світі, почуття і думки якої здавались їй майже завжди зрозумілими. Та що хотів висловити собака зараз, що його тривожило нині, вона не розуміла і тому тільки суворо погрозила пальцем і знову наказала вдавано-сердитим шепотом:

— На місце, Негра! Спати!

Собака ліг, дівчинка ще трохи постояла край вікна, подумала про нього… Можливо, що це його тривожить цей страшний марокканець. Майже завжди зустрічав він постояльців двору спокійно, не звертаючи уваги навіть на таких, що на вигляд здавались розбійниками, каторжниками. Та все ж траплялося, що на декотрих чомусь він кидався як скажений, з громовим ревом, і тоді тільки вона одна могла заспокоїти його. Втім, могла бути й інша причина його тривоги, його роздратування – ця гаряча, без щонайменшого руху повітря і така сліпуча ніч з повним місяцем. Було добре чутно у незвичайній тиші цієї ночі, як шумів потік у долині, як ходив, тупав копитцями козел, що жив на скотному дворі, як раптом хтось, — чи то старий мул заїжджого двору, чи то жеребець марокканця, — зі стуком брикнув його, а він так голосно і гидко забекав, що, здавалось, по всьому світу розляглося це диявольське бекання. І дівчинка весело відскочила від вікна, відкрила інше, розчинила і там віконниці. Сутінки кімнати стали ще світлішими. Крім столу, у ній стояли біля правої від входу стіни, узголів'ями до неї, три широкі ліжка, вкриті лише грубими простирадлами. Дівчинка відкинула простирадло на першому від входу ліжку, поправила узголів'я, яке раптом казково освітилося прозорим, ніжним голубуватим світлом: це був світляк, що сів на її чолку. Вона провела по ній рукою, і світляк, блимаючи і згасаючи, поплив по кімнаті. Дівчинка легенько заспівала і побігла геть.

В кухні на весь свій зріст стояв спиною до неї марокканець і щось неголосно, але настійливо і роздратовано говорив старій. Стара заперечно мотала головою. Марокканець знизав плечима і з таким злісним виразом лиця обернувся до дівчинки, яка ввійшла, що вона відсахнулась.

— Готова постіль? – гортанно крикнув він.

— Все готове, — квапливо відповіла дівчинка.

— Але я не знаю, куди мені йти. Проведи мене.

— Я сама проведу тебе, — сердито сказала стара. – Іди за мною.

Дівчинка послухала, як повільно тупала вона по крутих сходах, як стукав за нею черевиками марокканець, і вийшла назовні. Собака, що лежав край порога, негайно скочив, звився і, весь тремтячи від радості і ніжності, лизнув її в лице.

— Іди геть, іди геть, — зашепотіла дівчинка, ласкаво відштовхнула його і сіла на порозі. Собака теж сів на задні лапи, і дівчинка обняла його за шию, поцілувала в лоб і стала погойдуватися разом з ним, слухаючи тяжкі кроки і гортанний говір марокканця у верхній кімнаті. Він щось уже спокійніше говорив старій, але не можна було розібрати, що. Нарешті він сказав голосно:

— Ну, добре, добре! Тільки хай вона принесе мені води для пиття на ніч.

І почулися кроки старої, що обережно спускалась по сходах. Дівчинка ввійшла в сіни назустріч їй і твердо сказала:

— Я чула, що він говорив. Ні, я не піду до нього. Я його боюсь.

— Дурниці, дурниці! – закричала стара. – Ти, значить, думаєш, що я знову піду сама з моїми ногами та ще в темряві і по таких слизьких сходах? І зовсім нічого боятись його. Він тільки дуже дурний і запальний, але він добрий. Він все говорив мені, що йому жаль тебе, що ти дівчинка бідна, що ніхто не візьме тебе заміж без посагу. Та й правда, який же в тебе посаг? Адже ми зовсім зубожіли. Хто тепер у нас зупиняється, окрім бідних мужиків!

— Чому ж він так злився, коли я ввійшла? – спитала дівчинка.

Стара збентежилась.

— Чому, чому! – забурмотіла вона. – Я сказала йому, щоб він не ліз у чужі справи… От він і образився…

І сердито закричала:

— Іди скоріше, набери води і віднеси йому. Він обіцяв що-небудь подарувати тобі за це. Іди, кажу!

Коли дівчинка вбігла з повним глечиком у відкриті двері верхньої кімнати, марокканець лежав на ліжку вже зовсім роздягнений: у світлих місячних сутінках пронизливо чорніли його пташині очі, чорніла маленька коротко стрижена голова, біліла довга сорочка, стирчали великі голі ступні. На столі серед кімнати блищав великий револьвер з барабаном і довгим дулом, на ліжку поруч з його ліжком білим пагорбком був навалений його верхній одяг… Все це було дуже жахливо. Дівчинка з розбігу сунула на стіл глечик і стрімголов кинулась назад, та марокканець скочив і спіймав її за руку.

— Чекай, чекай, — швидко сказав він, потягнувши її до ліжка, сів, не випускаючи її руки, і зашепотів: — Сядь коло мене на хвилинку, сядь, сядь, послухай… тільки послухай…

Приголомшена, дівчинка покірно сіла. І він поспіхом став клястися, що закохався в неї без пам'яті, що за один її цілунок дасть їй десять золотих монет… двадцять монет… що у нього їх цілий мішечок…

І, висмикнувши з-під узголів'я мішечок червоної шкіри, розтягнув його руками, що тряслися, висипав золото на постіль, бурмочучи:

— Ось бачиш, скільки їх у мене… Бачиш?

Вона відчайдушно замотала головою і скочила з ліжка. Та він знову миттєво спіймав її і, затиснувши їй рот своєю сухою, чіпкою рукою, кинув її на ліжко. Вона з шаленою силою зірвала його руку і пронизливо крикнула:

— Негра!

Він знову стиснув їй рот разом з носом, почав другою рукою ловити її заголені ноги, якими вона, брикаючись, боляче била його в живіт, та в ту ж хвилину почув рев собаки, що вихором мчав по сходах. Скочивши на ноги, він схопив зі столу револьвер, та не встиг навіть спіймати курок, миттєво збитий з ніг на підлогу. Захищаючи лице від пащі собаки, який розтягнувся на ньому і обдавав його вогненним подихом псини, він смикнувся, задрав підборіддя – і собака однією мертвою хваткою вирвав йому горло.

23.3.49