Українська література » Зарубіжна література » Темні алеї (збірка) - Бунін Іван

Темні алеї (збірка) - Бунін Іван

Читаємо онлайн Темні алеї (збірка) - Бунін Іван

Вона наливала її до країв, як він любив, передавала йому тремтячою рукою, наливала мені і собі і, опустивши вії, займалась яким-небудь рукоділлям, а він не поспішаючи говорив – дещо дуже дивне:

— Білявим, люб'язна Олено Миколаївно, личить або чорне, або яскраво-червоне… От би дуже личила вашому обличчю сукня з чорного атласу з стоячим, зубчатим коміром а ля Марія Стюарт, унизаним дрібними діамантами… або середньовічна сукня з яскраво-червоного оксамиту з невеликим декольте і рубіновим хрестиком… Шубка з темно-синього ліонського оксамиту і венеційський берет вам би личили теж… Все це, звичайно, мрії, — говорив він з усмішкою. – Ваш батько отримує у нас всього сімдесят п'ять карбованців щомісяця, а дітей у нього, крім вас, ще п'ять душ малечі, — отже, вам скоріше за все доведеться життя прожити в бідності. Але ж яка біда помріяти? Мрії оживляють, дають сили, надії. А потім, хіба не буває так, що декотрі мрії раптом збуваються? Зрідка, зрозуміло, дуже зрідка, а збуваються… Адже виграв недавно по лотерейному квитку кухар на вокзалі у Курську двісті тисяч, — простий кухар!

Вона намагалась робити вигляд, що сприймає все це за милі жарти, примушувала себе поглядати на нього, посміхатися, а я, ніби і не чуючи нічого, розкладав пасьянс "Наполеон". Він же одного разу пішов ще далі, — раптом промовив, кивнувши в мій бік: — Ось цей молодий чоловік, певне, теж мріє: мовляв, помре через деякий час батечко і будуть в нього кури не клювати золота! А кури і справді не будуть клювати, бо клювати буде нічого. У батечка, ясна річ, дещо є, — наприклад, маєточок у тисячу десятин чорнозему в Самарській губернії, — тільки навряд воно синочку дістанеться, не дуже-то він батечка своєю любов'ю дарує і, наскільки розумію, вийде з нього першорядний марнотратник…

Була ця остання розмова ввечері під Петрів день, — дуже для мене пам'ятний. Вранці того дня батько поїхав у собор, із собору – на сніданок до іменинника – губернатора. Він і без того ніколи не снідав у будні вдома, так що і в той день ми снідали втрьох, і під кінець сніданку Ліля, коли подали замість її улюбленого печива вишневий кисіль, стала з вереском кричати на Гурія, стукаючи кулачками об стіл, скинула на підлогу тарілку, затрясла головою і захлинулась від злих ридань. Ми сяк-так дотягнули її до дитячої кімнати, — вона брикалася і кусала нам руки, — вмолили її заспокоїтись, пообіцявши жорстоко покарати кухаря, і вона нарешті стихла й заснула. Скільки трепетної ніжності було для нас навіть у цьому – у спільних зусиллях тягнути її, постійно доторкаючись до рук один одного! Надворі шумів дощ, присмерк кімнати іноді освітлювала блискавка і скло вікон здригалось від грому.

— Це на неї так гроза подіяла, — радісно сказала вона пошепки, коли ми вийшли в коридор, і раптом насторожилась: — О, десь пожежа!

Ми пробігли у їдальню, відчинили вікно – повз нас, вздовж бульвару, з грюканням мчала пожежна команда. На тополі лилася швидка злива, — гроза вже пройшла, ніби злива залила її, — у грюканні довгих пожежних візків з мідними касками пожежних, зі шлангами і драбинами, в брязканні піддужних дзвоників над гривами чорних битюгів, що з тріском підків мчали ці візки бруком, ніжно, диявольськи грайливо, попереджуючи, співав ріжок сурмача… Потім часто, часто забили на сполох на дзвіниці Івана Воїна на Лавах… — Ми поруч, близько один до одного, стояли край вікна, в яке свіжо пахло водою і міським мокрим пилом, і, здавалось, тільки пильно дивились і слухали з хвилюванням. Потім промайнув останній візок з якимось величезним червоним баком на ньому; серце у мене забилось сильніше, чоло стягнуло, — благально дивлячись на її щоку, я взяв її руку, що безсило висіла вздовж стегна, і вона почала бліднути, розімкнула губи, підняла зітханням груди і теж ніби благально повернула до мене світлі, повні сліз очі, а я охопив її плечі і вперше в житті зомлів у ніжному холоді дівочих губ… Не було після того жодного дня без наших щогодинних, нібито випадкових зустрічей то у вітальні, то в залі, то в коридорі, навіть в кабінеті батька, що приїжджав додому тільки ввечері, — цих коротких зустрічей і відчайдушно довгих, ненаситних і вже нестерпних у своїй нерозв'язності поцілунків. І батько, щось відчуваючи, знову перестав виходити до вечірнього чаю в їдальню, став знову мовчазним і похмурим. Та ми вже не звертали на нього уваги, і вона стала спокійніша і серйозніша за обідами.

На початку липня Ліля захворіла, об'ївшись малиною, лежала, повільно одужуючи, в своїй кімнаті і все малювала кольоровими олівцями на великих листках паперу, пришпилених до дошки, якісь казкові міста, а вона вимушено не відходила від її ліжка, сиділа і вишивала собі українську сорочечку, — відійти було не можна: Ліля щохвилини що-небудь вимагала. А я гинув у порожньому тихому домі від невідступного, болісного бажання бачити, цілувати і пригортати її до себе, сидів у кабінеті батька, беручи будь-що з його бібліотечних шаф і намагаючись читати. Так сидів я і того разу, вже надвечір. І ось раптом почулись її легкі і швидкі кроки. Я кинув книгу і схопився:

— Що, заснула?

Вона махнула рукою:

— Де там! Ти ж знаєш – вона дві доби може не спати і їй нічого, як усім божевільним! Прогнала мене шукати у батька якісь жовті і оранжеві олівці…

І, заплакавши, підійшла і зронила мені на груди голову.

— Боже мій, коли ж це закінчиться! Скажи, нарешті, йому, що ти любиш мене, що все одно ніщо в світі не розлучить нас!

І, піднявши мокре від сліз обличчя, поривчасто обняла мене, задихнулась у поцілунку. Я притиснув її всю до себе, потягнув до дивану, — чи міг я що-небудь усвідомлювати, пам'ятати в таку хвилину? Та на порозі кабінету вже чулося легке покашлювання: я глянув через її плече – батько стояв і дивився на нас. Потім повернувся і, згорбившись, пішов.

Обідати ніхто з нас не вийшов. Ввечері до мене постукав Гурій: "Батечко просить вас зайти до нього". Я ввійшов у кабінет. Він сидів у кріслі перед письмовим столом і, не обертаючись, почав говорити:

— Завтра ти на все літо поїдеш в мій самарський маєток. Восени їдь у Москву чи Петербург шукати собі службу. Якщо насмілишся не послухатися, навік позбавлю тебе спадку. Та мало цього: завтра ж попрошу губернатора негайно вислати тебе в село по етапу. Тепер іди і більше не показуйся мені на очі. Гроші на проїзд і деякі витрати одержиш завтра вранці через людину. Восени напишу у мою сільську контору, щоб тобі видали деяку суму на перший час проживання у столицях. Бачити її до від'їзду і не сподівайся. Все, мій люб'язний. Іди.

Тої ж ночі я поїхав до Ярославської губернії, в село до одного з моїх ліцейських товаришів і прожив у нього до осені. Восени, за протекції його батька, поступив у Петербург в міністерство закордонних справ і написав батькові, що назавжди відмовляюся не тільки від його спадку, але і від будь-якої допомоги. Взимку дізнався, що він, залишивши службу, теж переїхав до Петербургу – "з чарівною молоденькою дружиною", як сказали мені. І, входячи одного вечора в партер Маріїнського театру за декілька хвилин до підняття завіси, раптом побачив і його, і її. Вони сиділи в ложі біля сцени, край самого бар'єра, на якому лежав маленький перламутровий бінокль. Він, у фраку, сутулячись, вороном, уважно читав, примруживши одне око, програмку. Вона, тримаючись легко і струнко, з високою зачіскою білявого волосся, з цікавістю озиралась навкруг – на теплий, виблискуючий люстрами, м'яко гомінливий, заповнений партер, на вечірні сукні, фраки і мундири тих, що входили в ложі. На шийці у неї темним вогнем палав рубіновий хрестик, тонкі, але вже округлені руки були оголені, щось на зразок пеплума з яскраво-червоного оксамиту був скріплений на лівому плечі рубіновим аграфом…

18.05.44

КАМАРГ

Вона ввійшла на маленькій станції між Марселем і Арлем, пройшла вагоном, звиваючись усім своїм цигансько-іспанським тілом, сіла біля вікна на одномісну лаву і, ніби нікого не бачачи, почала лущити і гризти смажені фісташки, час від часу піднімаючи поділ верхньої чорної спідниці і всовуючи руку в кишеню нижньої, заношеної білої. Вагон, повний простолюду, складався не з купе, був поділений тільки лавами, і багато хто з тих, що сиділи обличчям до неї, раз-у-раз пильно дивились на неї.

Губи її, що рухались над білими зубами, були сизі, синюватий пушок на верхній губі густішав над кутами рота. Тонке, смугло-темне лице, освітлюване блиском зубів, було древньо-диким. Очі, довгі, золотисто-карі, напівприкриті смугло-коричневими повіками, дивились якось всередину себе – з тьмяною первісною млістю. З-під жорсткого шовку смоляного волосся, яке було розділене на прямий проділ і звивистими кучерями падало на низьке чоло, поблискували вздовж круглої шийки довгі срібні сережки. Вицвіла голуба хустка, що лежала на похилих плечах, була красиво зав'язана на грудях. Руки, сухі, індуські, з пальцями мумії і більш світлими нігтями, все лущили і лущили фісташки з мавпячою швидкістю і спритністю. Закінчивши їх і струсивши лушпиння з колін, вона прикрила очі, поклала нога на ногу і відкинулась до спинки лави. Під складчастою чорною спідницею, яка особливо жіночно вирізняла перехват її гнучкої талії, виступали крижі твердими горбками плавних обрисів. Худа, гола ступня, що блищала тонкою засмаглою шкірою, була взута в чорний ганчір'яний чув'як і переплетена різнобарвними стрічками, — синіми і червоними.

Під Арлем вона вийшла.

— C'est une camarguiaise (Це – камаргіанка), — чомусь дуже сумно сказав, провівши її очима, мій сусід, могутній, як бик, провансалець, з чорним у кривавих прожилках рум'янцем.

23.05.1944

СТО РУПІЙ

Я побачив її одного ранку у дворі того готелю, того старовинного голландського будинку в кокосових лісах на березі океану, де я жив у ті дні. І потім бачив її там щоранку. Вона напівлежала в очеретяному кріслі, в легкій, гарячій тіні, що падала від будинку, у двох кроках від веранди. Високий, жовтолиций, нестерпно вузькоокий малаєць, одягнений в білу парусинову куртку і такі ж панталони, приносив їй, шаркаючи босими ногами по гравію, і ставив на столик біля крісла тацю з чашкою золотого чаю, щось поштиво говорив їй, не рухаючи сухими, стягнутими в дірку губами, кланявся і йшов геть; а вона напівлежала і повільно помахувала солом'яним віялом, розмірено блимаючи чорним оксамитом своїх дивовижних вій… До якого роду земних істот можна було віднести її?

Її тропічне міцне тіло, її кавова голизна була відкрита на грудях, на плечах, на руках і ногах до колін, а стан і стегна якось повиті яскравою зеленою тканиною.

Відгуки про книгу Темні алеї (збірка) - Бунін Іван (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: