Темні алеї (збірка) - Бунін Іван
А то уб'ю.
Вона міцно надкусила яблуко і почала їсти, запиваючи мадерою і розсудливо говорячи:
— А що ж ви думаєте? Може, хтось і уб'є. Наше діло таке. Ідеш невідомо куди, невідомо з ким, а він або п'яний, або божевільний, кинеться і задушить, або ножиком заріже. Та який у вас теплий номер! Сидиш уся гола, а все тепло. Це мадера? От люблю! Де там рівняти з портвейном, він завсіди корком пахне.
— Ну, не завжди.
— Ні, їй-богу, пахне, хоч два рублі за пляшку заплати, одна честь.
— Ну, давай ще наллю. Давай цокнемось, вип'ємо і поцілуємося. До дна, до дна.
Вона випила і так квапливо, що задихнулась, закашлялась і, сміючись, впала головою йому на груди. Він підняв їй голову і поцілував у мокрі, делікатно стиснуті губки.
— А мене прийдеш проводжати на вокзал?
Вона здивовано розкрила рот.
— Ви теж поїдете? Куди? Коли?
— В Петербург. Але це ще не скоро.
— Ну, слава богу! Я тепер тільки до вас буду ходити. Ви хочете?
— Хочу. Тільки до мене одного. Чуєш?
— Ні за які гроші ні до кого не піду.
— Ну, отож бо. А тепер – спати.
— Та мені треба на хвилиночку…
— Ось тут, у тумбочці.
— Мені при вас соромно. Погасіть на хвилину світло…
— І зовсім погашу. Третя година…
В постелі вона лягла йому на руку, знову вся пригорнувшись до нього, але вже тихо, ласкаво, а він став говорити:
— Завтра ми з тобою будемо разом снідати…
Вона жваво підняла голову:
— А де? От я раз була у "Теремі", це за Тріумфальними воротами, до того дешево, просто задарма, а вже скільки дають – з'їсти неможливо!
— Ну, це ми ще подивимось де. А потім ти підеш додому, щоб твої стерви не подумали, що тебе вбили, та і в мене є справи, а біля сьомої знову приходь до мене, поїдемо обідати до Патрикєєва, там тобі сподобається – оркестріон, балалаєчники…
— А потім в "Ельдорадо" — правда? Там зараз іде чудова фільма "Мрець-утікач".
— Чудово. А тепер – спи.
— Щас, щас… Ні, Мур не стерва, вона страх нещасна. Я би без неї пропала.
— Як це?
— Вона батькова сестра двоюрідна…
— Ну?
— Батько мій був зчіплювачем на товарній станції в Серпухові, йому там груди роздушило буферами, а мама померла, коли я була ще маленькою, я і залишилась одна на всьому світі і поїхала до неї в Москву, а вона, виявляється, давно вже не служить по номерах покоївкою, мені дали її адресу у адресному столі, я приїхала візником до неї з корзинкою на Смоленський ринок, дивлюсь, а вона з цією Анелею живе і разом з нею ходить вечорами на бульвари… Ну і лишила мене у себе, а потім умовила теж виходити…
— А кажеш, що без неї пропала б.
— А куди б же я поділась в Москві одна? Звичайно, вона мене згубила, та хіба вона мені бажала зла? Ну, та що про це говорити. Може, бог дасть, місце якесь знайду теж у номерах, тільки вже місце не кину і вже нікого до себе не підпущу, мені й чайових буде досить, та ще на всьому готовому. От якби тут, у вашому "Мадриді"! Чого б краще бажати!
— Я про це подумаю; може, і влаштую тобі де-небудь таке місце.
— Я б вам у ніжки вклонилася!
— Щоб вийшла вже повна ідилія.
— Що?
— Ні, нічого, це я зі сну… Спи.
— Щас, щас… Я щось розмріялась…
26.04.1944
Вона і натурщиця його, і коханка, і хазяйка – живе з ним у його майстерні на Знам'янці: жовтоволоса, невисока, але ладна, ще зовсім молода, миловида, ласкава. Тепер він щоранку пише її "Купальницею": вона, на маленькому помості, ніби біля річки в лісі, не наважуючись ввійти у воду, звідки повинні дивитись вирячкуваті жаби, стоїть уся гола, як простолюдинка розвинута тілом, прикриваючи рукою золотаве волосся внизу. Попрацювавши з годину, він відхиляється від мольберта, дивиться на полотно і так і сяк, мружачись, і неуважно говорить:
— Ну, станція. Підігрівай другий кофейник.
Вона полегшено зітхає і, тупаючи босими ногами по циновках, біжить у кут майстерні, до газової плитки. Він щось шкребе на полотні тонким ножичком, плитка шумить, кисло пахне своїм зеленим полум'ям і духмяною кавою, а вона безтурботно заспівує на всю майстерню дзвінким голосом:
Начивала ту-учка, ту-учка золота-ая…
На груди-и утеса велика-ана…
І, повернувши голову, радісно говорить:
— Це мене художник Ярцев навчив. Ви його знали?
— Знав трохи. Довготелесий такий?
— Саме він.
— Здібний хлопець був, але неабияка довбня. Адже він, здається, вмер?
— Помер, помер. Спився. Ні, він добрий був. Я з ним рік жила, от як з вами. Він і цноти мене позбавив всього на другому сеансі. Скочив раптом від мольберта, кинув палітру з пензлями і збив мине з ніг на килим. Я так злякалась, що навіть крикнути не змогла. Вчепилась йому в груди, у пінжак, та куди там! Очі шалені, веселі… Як ножем зарізав.
— Так, так, ти мені це вже розповідала. Молодець. І ти все-таки любила його?
— Звичайно, любила. Дуже боялась. Глумився наді мною, випимши, не приведи господи. Я мовчу, а він: "Катько, мовчати!"
— Хороший!
— П'яний, кричить на всю студію: "Катько, мовчати!" А я і так мовчу. Потім як заллється, заллється: "Начивала тучка…" І щас же підхопить на інші слова: "Начивала сучка, сучка молодая" — це я, значить. Зі сміху помреш! І знову – трах ногою об підлогу: "Катько, мовчати!"
— Хороший! Але чекай, я забув: адже тебе якийсь твій дядя привіз в Москву?
— Дядя, дядя. Залишилася я сиротою на шашнадцятому році, а він мине і привіз. Це вже до мого іншого дяді у його ізвощичий трактир. Я там посуд мила, білизну хазяйську прала, потім тьотя здумала в бордель мене продати. І продала б, та Бог спас. Приїхали раз під ранок із "Стрельні" похмелятися Шаляпін з Коровіним, побачили, як я тягнула на стійку з Родькою-половим киплячий відерний самовар, і давай кричати й реготати: "Ранок добрий, Катенько! Хочемо, щоб неодмінно ти, а не цей сукин син половий подавав нам!" Адже як вгадали, що мене Катею зовуть! Дядя вже прокинувся, вийшов, позіхає, насупився – вона, каже, не до цього діла приставлена, не може подавати. А Шаляпін як гаркне: "В Сибіру згною, в кайдани закую – слухай мій наказ!" Тут дядя зразу спужався, я теж на смерть спужалась, уперлася, а дядя шипить: "Іди подавай, а то я потім шкіру з тебе спущу, це ж самі знамениті люди у всій Москві!" Я і пішла, а Коровін оглянув мине всю, дав десять рублів і звелів до нього завтра прийтить, писати мине здумав, дав свою адресу. Я прийшла, а він вже роздумав писати і послав до доктора Голоушева, він був страшний приятель зі всіма художниками, п'яних і мертвих засвідчував при поліції і теж трохи писав. Ну, він і пустив мине по руках, не велів ворочатися в трактир, я так і лишилась в одній сукенці.
— Тобто як це пустив по руках?
— А так. По майстернях. Спершу я позувала вся одягнена, в жовтій хусточці, і все художницям, Кувшинніковій, сестрі Чехова, — вона, правду кажучи, зовсім нікудишньою була в нашому ділі, ділітанка, — потім потрапила аж до самого Малявіна: він мине посадив голу на ноги, на п'яти, спиною до себе, з сорочкою над головою, ніби я її одягаю, і написав. Спина і зад вийшли відмінно, сильна ліпка, тільки він спортив п'ятами і підошвами, зовсім невдало вивернув їх під задом…
— Ну, Катько, мовчати! Другий дзвінок. Давай кофейник.
— Ой, батечко, заговорилась! Даю, даю…
30.04.1944
ЗАЛІЗНА ШЕРСТЬ *
* переклад цього твору українською поки відсутній; подаємо російською
– Нет, я не инок, ряса моя и скуфья означают лишь то, что я грешный раб божий, странник, сушею и водами ходящий вот уже шестой десяток лет. Родом же я дальний, северный. Там Россия глухая, древняя, леса да болоты с озерами, селения редкие. Зверя много, птицы несть числа, филинов ушастых видишь – сидит в черной ели, пучит янтарное око. Есть носатый лось, есть прекрасный олень – плачем и зовом звенит в бору к своей подруге… Зимы снежные, долгие, перехожий волк под самые окна подходит. Летом же качается, шатается по лесам медведь широколапый, в дебрях леший свищет, аукает, на дудках играет; в ночи утопленницы туманом на озерах белеют, нагими лежат на брегах, соблажняя человека на любодеяние, ненасытый блуд; и есть не мало несчастных, что токмо в сем блуде и упражняются, провождают с ними ночь, день же спят, в тресовицах пылают, оставя всякое иное житейское попечение… Несть ни единой силы в мире сильнее похоти – что у человека, что у гада, у зверя, у птицы, пуще же всего у медведя и у лешего!
Тот медведь у нас зовется Железная Шерсть, а леший – просто Лес. И женщин любят они, и тот и другой, до лютого лакомства. Пойдет женщина или даже невинная в бор за хворостом, за ягодой – глядишь, затяжелела: плачет и кается – меня, говорит, Лес осилил. А иная на медведя жалуется: повстречал-де Железная Шерсть и блуд со мной сотворил – могла ли от него спастись! Вижу, идет на меня, пала я ниц, а он надшел, обнюхал, – мол, не мертва ли? – завернул на мне свитку и исподнее, задавил меня… Только, правду сказать, нередко лукавят они: случается даже с отроковицами, что сами они прельщают его, падают наземь ничком и, падая, еще и обнажаются, как бы нечаянно. Да и то взять: трудно устоять женщине что перед медведем, что перед лешим, а что будет она оттого впоследствии времени кликуша, икотница, о том заране не думает. Медведь – он и зверь и не зверь, недаром верят у нас, что он может, да только не хочет говорить. Вот и поймешь, до чего женской душе прельстительно иметь такое страшное соитие! А про лешего и говорить нечего – тот еще страшней и сладострастнее. Я о нем ничего не могу утверждать, бог миловал видеть его, а которые видели, те говорят, будто он подобен по рубахе и портам и прочей наружности мужику-смолокуру, однако же кровь у него синяя, оттого и с лица темен, ногами мохнат и тени от себя не может иметь ни при солнце, ни при месяце; завидя на лесном пути прохожего, тот же час согнется весь и такого духу даст – векша не догонит! Не то при встрече с женщиной: он не токмо не боится ее, но, зная, что тут ее самоё ужас и похоть берет, козлом пляшет к ней и берет ее с веселостью, с яростью: падет она наземь ничком, как и перед медведем, а он сбросит порты с лохматых ног, навалится с заду, щекочет обнаженную, гогочет, хрюкает и до того воспаляет ее, что она уж без сознания млеет под ним, – иные сами рассказывали…
Все сие я к себе клоню. Пошел я на весь свой век сирым странником по причине того несказанного бедствия, что постигло меня на самой заре моей.
