Темні алеї (збірка) - Бунін Іван

Дивним було в ній перш за все те, що того ж вечора, тобто, вірніше, пізно ввечері, я знову зустрів її. Мені раптом заманулось поїхати у літній трактир на Волзі, де я був всього два-три рази за все літо, та й то лиш для того, щоб посидіти на річковому повітрі після спекотного дня у місті. Чому я поїхав саме в той вже свіжий вечір, бог знає: ніби мною щось керувало. Можна, звичайно, сказати, що вийшла проста випадковість: поїхала людина знічев'я і немає нічого дивного у новій випадковій зустрічі. Зрозуміло, усе це цілком справедливе. Але чому ж вийшло й інше, тобто те, що я зустрів її чорт знає де і що раптом виправдались якісь невиразні здогадки і передчуття, пережиті мною, коли я вперше побачив її і ту зосередженість, якусь таємну тривожну мету, з якою вона ішла до церкви і там так напружено і мовчки, тобто чимось найголовнішим, найсправжнішим, що є в нас, молила про щось бога? Приїхавши і зовсім забувши про неї, я довго і нудно сидів один в цьому річковому шинку, дуже дорогому, до речі, відомому своїми купецькими нічними гульбищами, нерідко тисячними, і без жодного смаку ковтав час від часу жигулівське пиво, згадуючи Рейн і швейцарські озера, на яких був влітку минулого року, і думаючи про те, які вульгарні всі провінційні російські місця заміських розваг, зокрема, і приволзькі. Ви бували у приволзьких містах і в подібних трактирах на воді, на палях?

Я відповів, що Волгу знаю мало, на поплавцях там не бував, але легко уявляю собі їх.

— Ну, звичайно, — сказав він. – Російська провінція всюди доволі однакова. Одне тільки там ні на що не схоже – сама Волга. Від ранньої весни і до зими вона завжди і всюди незвичайна, у всяку погоду, і що вдень, що вночі. Вночі сидиш, наприклад, у такому трактирі, дивишся у вікна, з яких складаються три його стіни, а коли в літню ніч всі вони відкриті на повітря, дивишся прямо в темряву, в чорноту ночі, і якось особливо відчуваєш всю цю дику велич водяного простору за ними: бачиш тисячі розсипаних різнобарвних вогнів, чуєш плескіт плотів, що пропливають поруч, перекличку мужицьких голосів на них або на баржах, крики, якими застерігають один одного, різнотонну музику то дзвінких, то низьких гудків пароплавів і терції яких-небудь жвавих річкових паровичків, що зливаються з ними, згадуєш усі ці розбійницькі і татарські слова – Балахна, Васильсурськ, Чебоксари, Жигулі, Батраки, Хвалинськ – і страшні орди вантажників на їх пристанях, потім всю незрівнянну красу старих волзьких церков – і тільки головою хитаєш: яка справді ні з чим незрівнянна оця наша Русь! А подивишся навкруг – що це, власне, таке, оцей трактир? Будівля на палях, дерев'яний сарай з вікнами у грубих рамах, вставлений столами під білими, але нечистими скатертинами з важкими дешевими столовими наборами, де в сільничках сіль змішана з перцем і серветки пахнуть сірим милом, дощатий поміст, тобто балаганна естрада для балалаєчників, гармоністів і арфісток, освітлена по задній стіні гасовими лампами зі сліпучими жерстяними рефлекторами, жовтоволосі полові, хазяїн з мужиків з товстим волоссям, з ведмежими очицями – і як з'єднати все це з тим, що тут раз-у-раз випивається за ніч на тисячу рублів мумму і редереру! Все це, знаєте, також Русь… Та чи не набрид я вам?

— Змилуйтесь! – сказав я.

— Ну то дозвольте закінчити. Я все це підвожу до того, в якому похабному місці раптом знову зустрів я її у всій її чистій, шляхетній чарівності і з яким супутником! Ближче до півночі трактир став оживати і наповнюватися: запалили під стелею велетенську і страшно гарячу лампу, лампи по стінах, лампочки на стіні за помостом, вийшов цілий полк полових, повалив натовп гостей: звичайно, купецькі синки, чиновники, підрядчики, капітани пароплавів, трупа акторів, що гастролювали в місті… полові, розпусно вигинаючись, забігали з тацями, в компаніях за столами пішов гамір, регіт, поплив тютюновий дим, на поміст вийшли і в два ряди сіли по його боках балалаєчники в оперно-селянських сорочках, у чистеньких онучах і новеньких личаках, за ними вийшов і фронтом став хор… "Ивво род-ныи-и ни узнали-и, спроси-и-ли воин-а, кто ты-ты…" Потім вийшов з величезною гармонією в руках якийсь "знаменитий Іван Грачов", сів на стілець біля краю помосту і струснув густим, хамськи розібраним на прямий ряд білобрисим волоссям: мордою – натирач підлоги, жовта косоворотка, розшита по високому коміру і подолу червоним шовком, джгут червоного пояса з довгими китицями, нові чоботи з лакованими халявами… Струснув волоссям, поклав на підняте коліно гармонію-трьохрядку з чорним із золотом міхом, втупив олов'яні очі кудись вгору, зробив хвацький перебір на ладах – і загарчав, заспівав ними, ламаючи, звиваючи і розтягуючи міх товстою змією, перебираючи лади з дивовижними викрутасами та все голосніше, рішучіше і різноманітніше, потім задрав морду, закрив очі і залився жіночим голосом: "Я вечор в лужках гуляла, грусть хотела разогнать…" Ось якраз у цю хвилину я і побачив її і, звичайно, не одну: саме тоді я встав, щоб покликати полового і заплатити за пиво, та так і ахнув: відчинилися зовні двері за помостом, і з'явилась вона, в якомусь картузику кольору хакі, у водонепроникному пальто того ж кольору з поясом, — щоправда, гарна вона була у всьому цьому дивовижно, схожа на високого хлопчика, — а за нею, тримаючи її за лікоть, хтось невеликого зросту, у чумарці і дворянському картузі, темнолиций і вже зморшкуватий, з чорними неспокійними очима. І, розумієте, я, як кажуть, світу божому був не радий! Я впізнав у ньому одного мого знайомого, поміщика, що промотав свої маєтки, пияка, розпусника, колишнього гусарського поручика, вигнаного з полку, і, нічого не тямлячи, не думаючи, кинувся вперед між столами так стрімко, що наздогнав його і її майже при вході, — Іван Грачов ще кричав: "Я цветочек там искала, чтобы милому послать…" Коли я підбіг до них, він, глянувши на мене, встиг весело крикнути: "А, лікарю, здрастуйте", в той час як вона зблідла до гробової синяви, але я відштовхнув його і шалено зашепотів їй: "Ви, в цьому шинку! В північ з розпусним пияком, шулером, відомим всьому повіту і місту!" Я схопив її за руку, загрожуючи скалічити його, якщо вона цієї ж хвилини не вийде зі мною геть звідси. Він заціпенів – що ж він міг, знаючи, що я можу ось цими руками підкови ламати! Вона повернулася і, нахиливши голову, пішла до виходу. Я наздогнав її під першим ліхтарем на брукованій набережній, взяв під руку, — вона не підвела голови, не звільнила руку. За другим ліхтарем, біля лави, вона зупинилась і, вткнувшись у мене, затремтіла від сліз. Я посадив її на лаву, одною рукою тримаючи її мокру від сліз, милу, тонку, дівочу руку, другою обіймаючи за плече. Вона безладно вимовляла: "Ні, неправда, неправда, він хороший… він нещасний, але він добрий, великодушний, безтурботний…" Я мовчав, — заперечувати було безглуздо. Потім покликав візника, що проїжджав мимо. Вона стихла, і ми мовчки піднялись у місто. На площі вона тихо сказала: "Тепер пустіть мене, я дійду пішки, я не хочу, щоб ви знали, де я живу", і, раптом поцілувавши мою руку, зіскочила і, не озираючись, невправно пішла навскоси по площі… Більше я ніколи не бачив її і так і не знаю досі, хто вона, що вона…

Коли ми розплатились, одягнулись внизу і вийшли, лікар дійшов зі мною до рогу Арбата, і ми призупинились, щоб розпрощатися. Було порожньо і тихо – до нового пожвавлення біля півночі, до роз'їзду із театрів і вечерь у ресторанах, в місті і за містом. Небо було чорне, чисто блищали ліхтарі під молодою, ошатною зеленню на Пречистенському бульварі, м'яко пахло весняним дощем, який змочив бруківку, доки ми сиділи у "Празі".

— А знаєте,— сказав лікар, поглянувши навкруг, — я жалкував потім, що, так би мовити, врятував її. Були зі мною й інші випадки такого роду… А навіщо, дозвольте спитати, я вмішувався? Чи не все одно, чим і як щаслива людина! Наслідки? Та ж вони все одно завжди існують: адже від усього залишаються в душі жорстокі сліди, тобто спогади, які особливо жорстокі й болісні, якщо згадується щось щасливе… Ну, до побачення, дуже радий був зустрітися з вами…

27. 10. 43

КУМА

Дачі в соснових лісах під Москвою. Мілке озеро, купальні біля грузьких берегів. Одна з найдорожчих дач недалеко від озера: будинок у шведському стилі, чудові старі сосни і яскраві квітники перед місткою терасою.

Господиня весь день у легкому ошатному матіне з мереживами, сяюча тридцятилітньою купецькою красою і спокійним задоволенням літнього життя. Чоловік від'їжджає в контору в Москву о дев'ятій ранку, повертається о шостій вечора, сильний, стомлений, голодний, і негайно йде купатися перед обідом, з полегшенням роздягається у нагрітій за день купальні і пахне здоровим потом, міцним простонародним тілом…

Вечір в кінці червня. Зі столу на терасі ще не забрано самовар. Хазяйка чистить ягоди на варення. Приятель чоловіка, що приїхав на дачу в гості на кілька днів, курить і дивиться на її оголені до ліктів, пещені, круглі руки. (Знавець і збирач древніх руських ікон, елегантний і сухий статурою чоловік з невеликими підстриженими вусами, з жвавим поглядом, одягнений як для тенісу.) Дивиться і говорить:

— Кумо, можна поцілувати руку? Не можу спокійно дивитись.

Руки в соку, — підставляє блискучий лікоть. Ледь торкнувшись його губами, говорить, запинаючись:

— Кумо…

— Що, куме?

— Знаєте, яка історія: у одного чоловіка серце пішло з рук, і він сказав розуму: прощай!

— Як це серце пішло з рук?

— Це із Сааді, кумо. Був такий персидський поет.

— Знаю. Але що значить серце пішло з рук?

— А це значить, що чоловік закохався. Ось як я в вас.

— Схоже, що і ви сказали розуму: прощай.

— Так, кумо, сказав.

Посміхається неуважно, ніби зайнята тільки своєю справою:

— З чим вас і поздоровляю.

— Я серйозно.

— На здоров'я.

— Це не здоров'я, кумо, а дуже тяжка хвороба.

— Бідний. Треба лікуватися. І давно це з вами?

— Давно, кумо. Знаєте, відколи? З того дня, коли ми з вами ні з того ні з сього хрестили у Савельєвих, — не розумію, якого біса вони надумали покликати хрестити саме нас з вами… Пам'ятаєте, яка заметіль була того дня, і як ви приїхали вся в снігу, збуджена швидкою їздою і завірюхою, як я сам зняв з вас соболину шубку, і ви ввійшли в залу в скромній білій шовковій сукні, з перловим хрестиком на злегка відкритих грудях, а потім тримали дитину на руках із завернутими рукавчиками, стояли зі мною біля купелі, дивлячись на мене з якоюсь збентеженою посмішкою… Саме там і почалось між нами щось таємне, якась гріховна близькість, наша немов би спорідненість і якийсь особливий потяг.

— Parlez pourvous… (Говоріть за себе...)

— А потім ми поруч сиділи за сніданком, і я не розумів – чи то від гіацинтів на столі так чудово, молодо, свіжо пахне чи від вас… От відтоді я і захворів.