Темні алеї (збірка) - Бунін Іван
Світлий круг місяця, що стояв навпроти ротонди, за садом, ніби завмер на одному місці, ніби дивився у чеканні, виблискував серед дальніх дерев і близьких розкидистих яблунь, змішуючи своє світло з їх тінями. Там, де світло проливалося, було яскраво, прозоро, у тіні ж строкато і таємниче… І вона, у чомусь довгому, темному, шовковисто-блискучому, підійшла до вікна, теж так таємниче, нечутно…
Потім місяць сяяв уже над садом і дивився прямо в ротонду, і ми почергово говорили – вона, лежачи на постелі, я, стоячи навколішках поруч і тримаючи її руку:
— Тої страшної ночі з блискавками я любив уже тільки тебе одну, ніякої іншої пристрасті, крім найпалкішої і чистої пристрасті до тебе, в мені вже не було.
— Так, з часом я все зрозуміла. І все ж таки, коли раптом згадувала ці блискавки, зразу ж після згадки про те, що за годину перед тим було у алеї…
— Ніде в світі немає подібної до тебе. Коли я в кімнаті дивився на цю зелену чесучу і на твої коліна під нею, я відчував, що готовий вмерти за один дотик до неї губами, тільки до неї.
— Ти ніколи, ніколи не забував мене всі ці роки?
— Забував тільки так, як забуваєш, що живеш, дихаєш. І ти правду сказала: немає нещасної любові. Ах, ця твоя оранжева сорочечка і вся ти, ще майже дівчинка, що промайнула того ранку, першого ранку моєї любові до тебе! Потім твоя рука в рукаві малоросійської сорочки. Потім нахил голови, коли ти читала "Обрив" і я бурмотів: "Наталі, Наталі!"
— Так, так.
— А потім ти на балу – така висока і така страшна в своїй вже жіночій красі, — як я бажав померти тої ночі в захваті своєї любові і загибелі! Потім ти зі свічкою в руці, твій траур і твоя непорочність у ньому. Мені здавалось, що святою стала та свіча біля твого обличчя.
— І от ти знову зі мною і вже навіки. Але навіть бачитися ми будемо рідко – хіба можу я, твоя таємна дружина, стати твоєю відомою усім коханкою?
_________
В грудні вона померла на Женевському озері в передчасних родах.
4. 04. 41
ЧАСТИНА III
В ОДНІЙ ЗНАЙОМІЙ ВУЛИЦІ
Весняної паризької ночі ішов по бульвару в сутінках від густої, свіжої зелені, під якою металічно виблискували ліхтарі, відчував себе легко, молодо і думав:
В одній знайомій вулиці
Я пам'ятаю дім,
Старий, з крутими сходами,
З віконечком малим…
— Чудові вірші! І як дивно, що все це було колись і у мене! Москва, Пресня, глухі засніжені вулиці, дерев'яний міщанський будиночок – і я, студент, якийсь той я, в існування якого тепер вже не віриться…
Там вогник у віконечку
До півночі світив…
— І там світив. І мела заметіль, і вітер здував з дерев'яного даху сніг, димом розвіював його, і світилося вгорі, в мезоніні, за червоною ситцевою фіранкою…
Яке дівча, призначивши
Побачення нічне,
З розплетеними косами
Чекало там мене!..
— І це було. Дочка якогось дячка із Серпухова, що кинула там свою злиденну сім'ю і поїхала в Москву на курси… І от я підіймався на дерев'яний ґанок, занесений снігом, смикав кільце іржавої проволоки, проведеної у сінці, в сінцях жерстю дзенькав дзвінок – і за дверима чулися кроки, що швидко збігали крутими дерев'яними сходами, двері відчинялися – і на неї, на її шаль і білу кофточку несло вітром, заметіллю… Я кидався цілувати її, обіймаючи від вітру, і ми бігли нагору, в морозному холоді і темряві сходів, в її теж холодну кімнатку, нудно освітлену керосиновою лампочкою… Червона фіранка на вікні, столик під ним з цією лампочкою, під стіною залізне ліжко. Я кидав куди попало шинель, картуз і брав її до себе на коліна, сівши на ліжко, відчуваючи крізь спідничку її тіло, її кісточки… Розплетених кіс не було, була заплетена, доволі бідна руса, було лице простолюдинки, прозоре від голоду, очі теж прозорі, селянські, губи тої ніжності, що бувають у слабких дівчат…
І від цілунків мліючи,
Мов здумалось само,
Вона просила пристрасно:
"Давай-но втечемо!"
Втечемо! Куди, навіщо, від кого? Яка зворушлива ця гаряча, дитяча дурість: "втечемо!" У нас "втечемо" не було. Були ці слабкі, найсолодші в світі губи, були гарячі сльози, що від надлишку щастя виступали на очах, тяжке томління юних тіл, від якого ми схиляли на плече один одному голови, і губи її вже горіли, мов у жару, коли я розстібав її кофточку, цілував молочні дівочі груди з твердими, як недозріла суниця, вістрями… Отямившись, вона підхоплювалась, запалювала спиртівку, підігрівала слабенький чай, і ми запивали ним білий хліб із сиром у червоній шкуринці, без кінця говорили про наше майбутнє, відчуваючи, як несе з-під фіранки зимою, свіжим холодом, слухаючи, як сипле у вікно снігом… "В одній знайомій вулиці я пам'ятаю дім…" Що іще пам'ятаю? Пам'ятаю, як весною проводжав її на Курському вокзалі, як ми спішили по платформі з її плетеною корзинкою і згортком червоної ковдри в ременях, бігли вздовж довгого поїзда, вже готового до відходу, зазирали у переповнені людом зелені вагони… Пам'ятаю, як нарешті вона влізла у сінці одного з них і ми говорили, прощались і цілували одне одному руки, як я обіцяв їй приїхати за два тижні в Серпухов… Більше нічого не пам'ятаю. Нічого більше й не було.
25.05.44
РІЧКОВИЙ ТРАКТИР
У "Празі" виблискували люстри, грав серед обіднього шуму і гамору струнний португальський оркестр, не було жодного вільного місця. Я постояв, озираючись, і вже хотів іти, як побачив знайомого військового лікаря, який відразу запросив мене до свого столика біля вікна, відкритого на весняну теплу ніч, на Арбат, що гримів трамваями. Пообідали разом, чимало випивши горілки і кахетинського, розмовляючи про недавно створену Державну думу, замовили кави. Лікар дістав старий срібний портсигар, запропонував мені асмолівську "пушку" і, запалюючи, сказав:
— Так, все Дума та Дума… Чи не випити нам коньяку? Щось сумно.
Я сприйняв це за жарт, чоловік він був спокійного і сухуватого характеру (міцної і сильної статури, якій дуже личила військова форма, рудий, зі сріблом на скронях), але він серйозно додав:
— Від весни, мабуть, сумно. На старість, та ще холосту, мрійливу, стаєш взагалі значно чутливішим, ніж у молодості. Чуєте, як пахне тополею, як дзвінко гримлять трамваї? До речі, закриймо вікно, незатишно, — сказав він встаючи. – Іване Степановичу, шустівського…
Поки старий половий Іван Степанович ходив за шустівським, він неуважно мовчав. Коли подали і налили по чарці, затримав пляшку на столі і продовжував, хлиснувши коньяку та з гарячої чашечки:
— Тут іще ось що – деякі спогади. Перед вами заходив сюди поет Б. з якоюсь худенькою, маленькою дівицею, схожою на бідну курсисточку, щось чітко, різко і гнівно викрикував своїм гаркавим, гавкаючим у ніс голосом метрдотелю, що підбіг до нього, напевне, з вибаченнями за відсутність вільних місць,— місце, мабуть, було замовлене по телефону, але не залишене, — потім пихато пішов геть. Ви його добре знаєте, але і я з ним трохи знайомий, зустрічаюсь у гуртках, що цікавляться старими руськими іконами, — я ними теж цікавлюсь і вже давно, із волзьких міст, де служив колись кілька років. Крім того, і наслухався про нього достатньо, про його романи, між іншим, так що відчув деяку жалість до цієї, безсумнівно, чергової його шанувальниці і жертви. Була вона жахливо зворушлива, розгублено і захоплено дивилась то на цей, певне, зовсім незвичний їй ресторанний блиск, то на нього, поки він скандував свою лайку, демонічно граючи чорними очима і віями. Все це і навело мене на спогади. Розкажу вам один із них, викликаний саме ним, тим більше, що оркестр іде геть, і можна посидіти спокійно…
Він уже почервонів від горілки, від кахетинського, від коньяку, як завжди червоніють від вина руді, але налив іще по чарці.
— Я згадав, — розпочав він, — як років двадцять тому ішов якось вулицею одного приволзького містечка такий собі доволі молодий військовий лікар, тобто, правду кажучи, я сам. Ішов через дрібниці, щоб кинути якийсь лист у поштову скриньку, з тим безтурботним благополуччям у душі, що інколи відчуває людина без будь-якої причини у хорошу погоду. А тут якраз погода була прекрасна, тихий, сухий, сонячний вечір початку вересня, коли на тротуарах так приємно шурхотить під ногами опале листя. І от, щось думаючи, випадково піднімаю я очі і бачу: іде поперед мене швидким кроком дуже струнка, граційна дівчина в сірому костюмі, в сіренькому, красиво вигнутому капелюшку, з сірою парасолькою в руці, обтягнутій оливковою лайковою рукавичкою. Бачу і відчуваю, що мені в ній щось жахливо подобається, а крім того, здається дещо дивним: чому і куди так поспішає? Дивуватись, здавалось би, нічому – чи мало буває у людей невідкладних справ? Але все-таки це чомусь інтригує мене. Несвідомо і сам прискорюю кроки, майже наздоганяю її – і, виявляється, не даремно. Попереду, на розі, стара низька церква, і я бачу, що вона прямує до неї, хоч будній день і такий час, коли ніякої служби по церквах ще немає. Там вона збігає на паперть, з трудом відчиняє важкі двері, а я знову за нею і, ввійшовши, зупиняюсь край порога. В церкві порожньо, і вона, не бачачи мене, швидким і легким кроком іде до амвону, хреститься і гнучко опускається навколішки, закидає голову, притискає руки до грудей, впустивши парасольку на підлогу, і дивиться на вівтар тим, як видно по всьому, настійливо благальним поглядом, яким люди просять божої допомоги у великому горі або гаряче бажаючи чого-небудь. У вузьке із залізними гратами вікно ліворуч від мене світить жовтувате вечірнє світло, спокійне і ніби теж старовинне, задумливе, а попереду, у приземкуватій глибині церкви, вже похмуро, тільки мерехтить золото кованих із чудесною древньою грубістю риз на образах вівтарної стіни, і вона, навколішках, не зводить з них очей. Тонка талія… каблучки легкого, елегантного взуття, що уткнулося носками у підлогу… Потім декілька раз притискає хусточку до очей, швидко бере з підлоги парасольку, ніби наважившись на щось, гнучко встає, біжить до виходу, раптом бачить моє обличчя – і мене просто вражає своєю красою жахливий переляк, що раптом промайнув у її блискучих від сліз очах…
У сусідній залі погасла люстра, — ресторан вже спустів, — і лікар поглянув на годинник.
— Ні, ще не пізно, — сказав він. — Всього десять. Ви нікуди не поспішаєте? Ну то посидьмо ще трохи, я докажу вам цю досить дивну історію.
