Темні алеї (збірка) - Бунін Іван
Лавр резонно зауважив, що служба царська, звичайно, понад усе, і тут за чимось вийшов із хати, Анфіса ж, яка сиділа із шиттям у руках, опустила раптом шиття на коліна, поглянула вслід чоловікові своїми кастильськими очима і, як тільки за ним зачинилися двері, стрімко і пристрасно блиснула ними на мене і сказала гарячим шепотом:
— Паничу, завтра він поїде з ночівлею у місто, приїздіть до мене згаяти вечір на прощання. Крилася я, а тепер скажу: гірко мені буде розлучатися з вами!
Я, звичайно, був вражений таким зізнанням і тільки встигнув головою кивнути на знак згоди – Лавр повернувся до хати.
Після того я, як розумієте, не сподівався у невимовному нетерпінні хоч дожити до завтрашнього вечора, не знав, що з собою робити, думаючи лиш одне: знехтую своєю кар'єрою, кину полк, залишусь навіки в селі, з'єднаю свою долю з нею по смерті Лавра – і тому подібне… "Адже він вже старий, — думав я, незважаючи на те, що Лаврові не було ще й п'ятдесяти, — він повинен скоро вмерти…" Нарешті пройшла ніч, — я аж до ранку то люльку палив, то ром пив, нітрохи не п'яніючи, все розпаляючись у своїх безглуздих мріях, — минув і короткий зимовий день, стало смеркатися, а надворі – жорстокий буревій. Як тут поїхати з дому, що сказати матінці? Втрачаю голову, не знаю, як бути Як раптом проста думка: та з'їжджу потайки і вся справа! Поскаржився на нездужання, не буду, мовляв, вечеряти, піду у постіль, а як тільки матінка поїла і пішла до себе, — настала вже рання зимова ніч, — з великим поспіхом одягнувся, побіг до конюхів, наказав запрягти легенькі санки і був такий. Надворі нічого не видно у білій заметілі, але дорога для коня знайома, пустив його наздогад, і не минуло й півгодини, як зачорніли у цій завірюсі і загуділи дуби над жаданою хатою, засвітилося крізь сніг її віконце. Прив'язав я коня до дуба, кинув на нього попону – і чимдуж, через замети, у темні сіни! Намацав двері хати, ступив за поріг, а вона вже вбрана, набілена, нарум'янена, сидить в блиску і червоному диму лучини на лавці біля столу, вставленого по білій скатертині частуванням, з нетерпінням чекає мене. Все маячить, все тремтить у цьому блиску, в диму, але очі і крізь них видно – такі вони широкі і пильні! Лучина у поставці, над цебром з водою, тріщить, сліпить швидким багровим полум'ям, впускає вогненні іскри, які шиплять у воді, на столі тарілки з горіхами і м'ятними пряниками, штоф з наливкою, два стаканчика, а вона, біля столу, спиною до білого від снігу віконця, сидить в шовковому ліловому сарафані, у міткалевій сорочці з широкими рукавами, в кораловому намисті – смоляна голівка, що зробила б честь будь-якій світській красуні, гладко причесана на прямий проділ, у вухах висять срібні сережки… Побачивши мене, скочила, миттю скинула з мене засніжену шапку, лисячу шубу, штовхнула до лавки, — все немов у нестямі, всупереч моїм попереднім думкам про її горду неприступність, — кинулась до мене на коліна, обняла, притискаючи до мого обличчя свої гарячі щоки…
— Що ж ти крилася, кажу, дочекалась до нашої розлуки!
Відповідає з відчаєм:
— Ах, що ж я могла! Серце заходилось, як ти приїжджав, бачила твої муки, та я міцна, не виказувала себе! Та і де могла відкритися тобі? Адже ні хвилини не була віч-на-віч з тобою, а при ньому навіть поглядом не відкриєшся, зіркий, як орел, помітить щось – уб'є, рука не затремтить!
І знову обіймає, тисне мою несміливу руку, кладе собі на коліна… Відчуваю її тіло на своїх ногах крізь легкий сарафан і вже не володію собою, як раптом вона вся сторожко і дико випрямляється, схоплюється, дивлячись на мене очима Піфії:
— Чуєш?
Слухаю – і нічого не чую, крім виття віхоли за стіною: що, мовляв, таке?
— Під'їхав хтось! Кінь заіржав! Він!
І, забігши і сівши за стіл, переборюючи важкий подих, голосно говорить звичайним голосом, наливаючи тремтячою рукою зі штофа:
— Випийте, пане, наливочки. Поїдете – замерзнете…
Ось тут він і ввійшов, увесь кошлатий від снігу, в баранячій вушанці і кожусі, глянув, мовив: "Здрастуйте, пане", старанно поклав кожух на хори, зняв, обтрусив вушанку і витираючи полою мокре лице і бороду, не поспішаючи заговорив:
— Ну і погодка! Добувся якось до Великих Дворів, — ні, думаю, пропадеш, не доїдеш, — в'їхав на заїжджий двір, поставив кобилу під навіс у затишок, задав корму, а сам у хату, за щі,— втрапив якраз в обід, — та так і просидів вважай до вечора. А потім думаю – ет, була не була, поїду краще додому, може бог донесе, — не до міста, не до справ у таке жахіття! От і доїхав, слава богу…
Ми мовчимо, сидимо у заціпенінні, у жахливому збентеженні; ясно, що він відразу все зрозумів, вона не підіймає вій, я зрідка на нього поглядаю… Зізнаюсь, живописний він був! Великий, плечистий, туго підперезаний зеленим паском по короткому кожушку з кольоровими татарськими узорами, міцно взутий в казанські валянки, цегляне лице горить від вітру, борода виблискує талим снігом, очі – грізним розумом… Підійшовши до поставця, запалив нову лучину, потім сів за стіл, взяв штоф товстими пальцями, налив, випив до дна і каже на бік:
— Вже й не знаю, пане, як ви тепер доїдете. А їхати вам давно пора, коня вашого усього снігом замело, стоїть весь зігнувшись… Вже не гнівіться, що не вийду проводжати – сильно стомився за день, та й дружину весь день не бачив, а у мене є про що з нею побесідувати…
Я, без слова у відповідь, піднявся, одягнувся і вийшов…
А на ранок, ні світ, ні зоря, вершник із Петровського: вночі Лавр задушив дружину своїм зеленим паском на залізному гаку у брусі дверей, а вранці пішов у Петровське, заявив мужикам:
— У мене, сусіди, горе. Дружина повісилась – видно, втратила розум. Прокинувся на світанку, а вона висить вже вся синя з лиця, голова на груди впала. Вбралася навіщось, нарум'янилась – і висить, трохи не дістає до підлоги… Засвідчіть, православні.
Ті подивились на нього і кажуть:
— Чи ба, що з собою подіяла! А що ж це в тебе, старосто, вся борода жмутами вирвана, все лице згори донизу нігтями зрізане, з ока кров тече? – В'яжіть його, мужики!
Був він битий батогами і засланий до Сибіру, у копальні.
30.10.43
БАРИШНЯ КЛАРА
Грузин Іраклій Меладзе, син багатого купця у Владикавказі, що приїхав у січні в справах батька в Петербург, обідав того вечора у Палкіна. Був він, як завжди, без будь-якої причини, досить похмурий на вигляд; невисокий, злегка зігнутий, худорлявий і міцний, мало не до брів зарослий по низькому чолі червонуватим жорстким волоссям, лицем голений і смуглий; ніс мав ятаганом, очі карі, запалі, руки сухі, маленькі, з волосатими кистями, нігті гострі і міцні, круглі; одягнений в синій піджачний костюм надмірно модного провінційного крою і шовкову голубу сорочку з довгою краваткою, що переливалась то золотисто, то перлисто. Обідав він у великій людній залі під шумний струнний оркестр, із задоволенням відчуваючи себе у столиці, серед її багатого зимового життя, — за вікнами блищав вечірній Невський, на вогні котрого, на безперервний густий потік трамваїв, хвацьких лихачів і візників падав лапатий сніг, бузковий від вогнів. Випивши за стійкою дві чарки померанцевої і закусивши жирним вугром, він уважно їв рідку селянку, та все поглядав на могутню брюнетку, що обідала за столиком неподалік, яка здавалась йому верхом краси і ошатності: розкішне тіло, високі груди і круті стегна, — все туго стягнуте атласною чорною сукнею; на широких плечах горностаєва горжетка; на смоляному волоссі чудово вигнутий чорний капелюшок; чорні очі з наліпленими стрілчастими віями виблискують велично і незалежно, тонкі, оранжево намальовані губи гордо стиснуті; велике обличчя біле, мов крейда, від пудри… Доїдаючи глухаря у сметані, Меладзе зігнутим пальцем поманив до себе лакея, показуючи на неї очима:
— Скажи, будь ласка, хто така?
Лакей підморгнув:
— Баришня Клара.
— Давай, будь ласка, скоріше рахунок…
Вона теж уже розплачувалась, елегантно випивши чашечку кави з молоком, а розплатившись і уважно порахувавши решту, не поспішаючи встала і плавно пішла у дамську вбиральню. Він, пройшовши слідом за нею, збіг до виходу на під'їзд по вкритих витоптаним червоним килимом сходах, поспіхом одягнувся там у швейцарській і став чекати її на під'їзді під густим снігом. Вона вийшла, велично піднісши голову, в широкій котиковій шубці, тримаючи руки у великій горностаєвій муфті. Він загородив їй дорогу і, кланяючись, зняв каракулеву шапку:
— Дозвольте, будь ласка, провести вас…
Вона призупинилась і поглянула на нього зі світським здивуванням:
— Це трохи наївно з вашого боку звертатися з такою пропозицією до незнайомої дами.
Він одягнув шапку і ображено пробурмотів:
— Чому наївно? Ми могли би поїхати в театр, потім випити шампанського…
Вона знизала плечима:
— Яка наполегливість! Ви, певне, приїжджий із провінції?
Він поспішив сказати, що приїхав з Владикавказу, що там у нього з батьком велике торгове діло…
— Отже, вдень діла, а ввечері нудно в самотності?
— Дуже нудно!
Немов би щось подумавши, вона сказала з вдаваною недбалістю:
— Ну що ж, понудимось разом. Якщо бажаєте, поїдьмо до мене, шампанське і в мене знайдеться. А потім повечеряємо де-небудь на Островах. Тільки бережіться, все це буде коштувати вам не дешево.
— Скільки буде коштувати?
— У мене п'ятдесят. А на Островах обійдеться, звичайно, більше п'ятдесяти.
Він зробив бридливу гримасу:
— Будь ласка! Це не питання!
Лихач, заліплений снігом, весь час цмокаючи на коня в лад постукуванню у санний передок, швидко домчав їх на Ліговку до п'ятиповерхового будинку. На п'ятому поверсі тьмяно освітлені сходи упиралися у єдині двері зовсім окремої квартири. Дорогою обоє мовчали, — він спершу збуджено кричав, вихваляючись Владикавказом і тим, що він зупинився у "Північному готелю", в найдорожчому номері, на першому поверсі, потім раптом замовк, тримаючи її по мокрому котику то за талію, то за широкий зад, і вже мучився, думаючи тільки про нього; вона закривала лице від снігу муфтою. Мовчки піднялись і сходами. Вона не поспішаючи відімкнула двері англійським ключиком, освітила з передпокою всю квартиру електрикою, зняла шубку і капелюшок, струшуючи з них сніг, і він побачив, що її грубе волосся, яке відливало чимось малиновим, плоско зачесане на прямий ряд.
