Домбі і син - Діккенс Чарлз
Його поява, здавалося, здивувала її, і вона спитала, де його мама, а коли Поль одповів, що його мама померла, жінка зняла рукавички й зробила усе, що він попросив. Потім вона розтерла йому руки, щоб зігріти, поцілувала й сказала, що надалі, як йому щось буде треба — одягтися чи ще що — хай він шукає Мелію. Поль гаряче подякував їй і пообіцяв, що так і зробить. І він пішов сходами вниз до класної кімнати, де юні джентльмени поновлювали заняття, та тут з-поза відхилених дверей його хтось гукнув: "Це Домбі?" — "Так, мадам", — відповів Поль, упізнавши голос міс Блімбер. "Зайдіть, Домбі!" — сказала міс Блімбер, і Поль увійшов.
Міс Блімбер виглядала точнісінько так само, як учора, тільки тепер на ній була шаль. Її коротеньке біляве волосся кучерявилось, як і завжди, а на носі у неї вже були окуляри, і Поль подумав, чи не спить вона в них. На цьому поверсі міс Блімбер мала свою власну невелику вітальню, де було кілька книг і не було каміна. Адже міс Блімбер ніколи не мерзла й ніколи не хотіла спати.
— Я, Домбі, виходжу для моціону, — сказала міс Блімбер.
Поль не зрозумів, що воно таке, і здивувався, чого під таку негоду вона йде сама, а не пошле за ним лакея, але не спитав нічого, бо увагу його привернула купка новеньких книжок, що їх міс Блімбер, мабуть, щойно переглядала.
— Це — вам, Домбі,— сказала міс Блімбер.
— Всі, мадам? — спитав Поль.
— Так, — ствердила міс Блімбер, — а невдовзі містер Пастир дасть вам іще, якщо будете так ревно вчитися, як я сподіваюсь.
— Отже, я виходжу для моціону, — повторила міс Блімбер, — і поки я повернуся, тобто до сніданку, ви прочитаєте, що тут зазначено, а тоді скажете, чи гаразд ви зрозуміли усе те, що вам треба вивчити. Не баріться, Домбі, бо часу вам гаяти не можна. Беріть книжки з собою і починайте зараз же.
— Добре, мадам, — відповів Поль.
Але книжок було стільки, що хоч Поль і обхопив їх двома руками, зверху і знизу, ще й притис підборіддям, одна книга зсередини вислизнула-таки, поки він дійшов до дверей, а за нею попадала й решта. "Ох, Домбі, Домбі, який ви необережний!" — сказала міс Блімбер і поскладала їх знову. Цього разу завдяки великому старанню Полеві вдалося зберегти рівновагу, вийти з кімнати і спуститися на кілька сходинок. Тут дві книжки впали знову, але решту він тримав так міцно, що впустив тільки одну на площадці другого поверху, і ще одну — в коридорі. Принісши більшість до класу, Поль побіг назад шукати дезертирів, і коли нарешті вся бібліотека була в зборі, видряпався на своє місце за партою та взявся до роботи. Підбадьорливе зауваження Тозера, що "тепер уклепався й він", було єдиним, що перервало його заняття до самого сніданку. За сніданком, їсти який Полеві нітрохи не хотілося, все було так само врочисто та пристойно, як і завжди, а після сніданку він за міс Блімбер подався нагору.
— Ну, Домбі,— спитала міс Блімбер, — чого ви навчилися з цих книг?
У книгах було трохи англійської й доволі латинської мови — назви предметів, відмінювання артиклів та іменників, вправи, і початкові правила — дрібка правопису, коротенький курс стародавньої історії, ще коротший — сучасної, кілька таблиць, дві чи три колонки мір і ваги й трохи відомостей загального характеру. Коли бідний Поль засвоював пункт другий, він не мав уже жодного уявлення про пункт перший: уривки з другого втиснулись у пункт третій, що переплутався з пунктом четвертим, а той зрісся із пунктом другим. Виходило, що двадцять Ромулів становлять одного Рема, що hіс hаес hос[3] це тройська вага, що дієслово завжди узгоджується із стародавнім Брайтоном, а тричі по чотири дорівнює Тельцю.
— Ох, Домбі, Домбі! — зітхнула міс Блімбер. — Як вам не соромно!
— Я — перепрошую — думаю, що якби я міг хоч подеколи балакати зі старим Гляббом, в мене виходило б краще, — сказав Поль.
— Нісенітниця, Домбі! — відрізала міс Блімбер. — Не хочу й чути про це. Тут нема місця для різних ваших Гляббів. Беріть з собою по одній книзі, Домбі, і не переходьте до пункту "Б", поки досконало не вивчите за день пункт "А". А тепер — перепрошую — ось вам перша книга зверху — ідіть, Домбі, і повернетесь тоді, коли цілком засвоїте тему.
Міс Блімбер говорила про Полеву нетямковитість з похмурим задоволенням, ніби заздалегідь передбачала результат і раділа, що їм доведеться ще не раз зустрічатися. Поль узяв, як сказано, першу книгу зверху, пішов униз і почав працювати: деколи він запам'ятовував кожне слово, деколи забував геть усі і все. Нарешті він наважився піднятися на другий поверх, щоб проказати вивчене. Але тільки міс Блімбер закрила книжку (що було доказом її власних знань) і промовила: "Ну, Домбі!", — як йому майже все вилетіло з голови, і він із зачудуванням видивився на молоду леді, мов на вчене опудало Тая Фокса чи на городного страхополоха, напханого схоластичною соломою.
А втім, він справився якнайкраще, і міс Блімбер, похваливши його, як здібного учня, зараз же дала йому урок "Б", од якого Поль, ще перед обідом, перейшов до "В", і навіть до "Г". Важко було взятися до роботи по обіді. Полеві гуло в голові, він хотів спати й був неначе в отупінні. Та всі юні джентльмени почувалися так само, а проте мусили поновлювати свої заняття, хотілося їм цього чи ні. Дивно, що дзигарі в холі, вірні своїй найпершій фразі, так і не навчилися говорити "Джентльмени, поновлюймо наші заняття", дарма що ці слова звучали тут так часто. Заняття крутились, мов величезне колесо, на якому незмінно розпинали всіх юних джентльменів.
Після чаю знов були вправи й підготовка до завтрашніх уроків при світлі свічок. У певний час усі йшли спати, і тоді, якщо уроки не мучили їх й уві сні, наставав спокій і солодке забуття.
О, суботи! Щасливі суботи, коли, незалежно від погоди та бурчання в'їдливої місіс Піпчін, опівдні приходила Флоренс. Ці суботи були справжнім днем суботнім принаймні для цих двох маленьких християн серед іудеїв і сповнювали своє святе завдання, зміцнюючи любов між братом і сестрою.
Навіть недільні вечори, що тінь їх вже від самого ранку затьмарювала світло недільного дня, не могли осквернити тих дорогоцінних субот. Де б вони їх не проводили — сидячи або гуляючи вдвох на березі моря, у темній вітальні місіс Піпчін, де Флоренс, поклавши собі на плече його сонну голову, тихо співала йому пісень, — те Полеві було байдуже. Головне — сама Флоренс. Тільки про неї він думав. І коли в неділю ввечері похмурі двері докторового будинку роззявлялися, щоб знову поглинути його на цілий тиждень, Поль думав тільки про те, що прийшла пора прощатися з Флоренс.
Місіс Уїкем відправили назад до міста, зате з'явилася міс Ніппер — вже доросла ущиплива молода жінка. Багато єдиноборств з місіс Піпчін витримала міс Ніппер, і якщо місіс Піпчін за свого життя стрічала коли гідного суперника, то це саме тепер. Міс Ніппер видобула меча з піхов найпершого ранку, як прокинулася під дахом місіс Піпчін. Вона ніколи не просила пощади і сама не знала милосердя. Вона сказала, що війни не минути, і війна почалася. Від цього часу місіс Піпчін жила серед несподіванок, сутичок, образливих викликів і нападів, що заскакували її зненацька то в коридорі, то в беззахисні хвилини споживання смаженини, і від яких вона не мала спокою навіть за грінками.
Одної неділі, увечері, відвівши Поля до доктора й повернувшись додому з міс Ніппер, Флоренс витягла з-за корсажу списаний олівцем клаптик паперу.
— Дивіться, Сюзанно, — сказала вона. — Це список книжок, що їх Поль бере з собою робити оті довжелезні вправи, що так втомлюють його. Я переписала назви вчора ввечері, поки учивсь.
— Навіть не показуйте, міс Флоренс, — відповіла Ніппер. — З мене досить місіс Піпчін.
— Я хочу просити, щоб ви їх мені завтра купили, Сюзанно. Гроші у мене є,— напосідала Флоренс.
— Боже милий! Міс Фло! — скрикнула міс Ніппер. — Як ви можете говорити про книжки, коли у вас і так книга на книзі, а вчителі та вчительки і чого тільки не вчать; хоч я гадаю, ваш тато, міс Домбі, ніколи б вас нічого не вчив і навіть не подумав би, якби ви самі не напрошувались, бо як тут відмовиш; але не відмовити, коли тебе просять — це одне, а самому пропонувати, коли в тебе не просять — це зовсім інше. Я не стану перечити, коли якийсь молодий чоловік захоче мене провести, і відповім "так", коли він спитає дозволу, але це ще не значить, що я скажу йому: "Будьте ласкаві позалицятись до мене!"
— Але ж ви можете купити ці книжки, Сюзанно, і купите, бо знаєте, що вони мені потрібні.
— Гаразд, міс, а навіщо ж вони вам потрібні? — спитала Ніппер і додала стиха: — Якщо для того, аби шпурнути в голову місіс Піпчін, то я куплю їх цілий віз.
— Я думаю, що зможу трохи помагати Полеві, Сюзанно, — пояснила Флоренс, — полегшувати йому роботу на наступний тиждень. В усякому разі, я хочу спробувати. Ну, купіть же їх, дорогенька, і я ніколи не забуду, яка ви була хороша.
Треба було мати серце твердіше, ніж у Сюзанни Ніппер, щоб відвернутися від гаманця, якого простягла їй Флоренс, чи від благального погляду, що супроводив це прохання. Сюзанна мовчки поклала гаманець до кишені й зараз же пішла виконувати доручення.
Дістати ці книги було нелегко: в різних крамницях їй відповідали, що цих книг уже нема, або що їх ніколи не було, або що вони були минулого місяця, або що будуть на тижні. Та не легше було й збити Сюзанну з пантелику Підхопивши в одній бібліотеці, де її добре знали, білявого юнака у чорній перкалевій фартушині, вона завдала йому такого гарту, тягаючи скрізь за собою, що той аж зі шкури ліз, аби швидше спекатися Сюзанни, і нарешті, завдяки йому, вона повернулася додому з тріумфом.
З тими-ото скарбами, закінчивши свої власні уроки, сідала Флоренс увечері за стіл, щоб пройти вслід за Полем тернистий шлях науки. Здібна та метка зроду і керована найкращим з учителів — любов'ю, вона незабаром наздогнала брата, зрівнялася з ним і випередила його.
Місіс Піпчін про це не сказали ні слова. Та багато ночей, коли всі вже спали, а міс Ніппер у папільйотках куняла поруч у найнезручнішій позі, коли вогонь у каміні сходив на попіл холодний і сірий, а свічки догоряли, затоплені воском, Флоренс так завзято намагалася стати помічною одному з Домбі, що сила її духу та настирливість майже заслужили їй право носити це ім'я й самій
І велика була ж нагорода, коли одного суботнього вечора, як Поль узявся до "відновлення своїх занять", вона підсіла до нього й почала пояснювати так, що важке робилося легким, а темне — ясним і зрозумілим.