Домбі і син - Діккенс Чарлз

З їхньою появою він анітрохи не змінив пози й не зм'якшив свого суворого вигляду, тільки знаком звелів Уолтерові зачинити двері.

— Джоне Турбот, — сказав управитель, коли це було зроблено, і раптом повернувся до брата, блиснувши обома рядами своїх зубів, немов хотів його укусити, — що то за змова між тобою й цим молодим чоловіком, завдяки якій я тільки й чую, що твоє ім'я? Хіба не досить з тебе, Джоне Турбот, що я твій близький родич і не можу позбутись цієї…

— Скажи: ганьби, Джеймсе, — перехопив той тихим голосом, бачачи, що брат підшукує вираз. — Ти так думаєш і маєш на це право. Скажи: ганьби.

— Ганьби, — погодився брат, вимовляючи це слово з притиском. — Але чи треба скрізь базікати про це, сурмити про це при хазяїнові? Та ще в конфіденційних випадках? Чи ти думаєш, що твоє ім'я тут звучить в унісон з довір'ям та конфіденційністю, Джоне Турбот?

— Ні,— відповів той. — Ні, Джеймсе; бачить бог, що цього в мене й на думці немає.

— Що ж тоді в тебе на думці? — спитав його брат. — І чого ти завжди перебігаєш мені дорогу? Хіба ти ще мало мені кривди зробив?

— Я ніколи не робив тобі кривди з доброї волі, Джеймсе.

— Ти — мій брат, і вже це одне — кривда.

— Я хотів би не бути ним, якби міг.

— А я хотів би, щоб ти міг і не був.

Під час цієї розмови Уолтер з подивом і болем у серці дивився то на одного брата, то на другого. Той, що був старший віком і молодший посадою, стояв понурившись і смиренно вислухував докори. І хоч тон, яким вони висловлювалися, погляди, які супроводили їх і присутність здивованого та враженого Уолтера робили їх ще більш образливими, він не протестував, лише злегка підніс застережливу правицю, немов хотів сказати: "Змилуйтесь!" Так стояв би він і перед катом, якби слова ці були ударами, а сам він — відважним, проте знесиленим фізичними стражданнями, безпорадним чоловіком.

Вважаючи себе за безневинну причину дорікань, Уолтер, благородний і жвавий в своїх почуваннях, з усім запалом встряв у цю сцену.

— Містере Турбот, — мовив він до управителя, — це, безперечно, тільки моя провина Через необачність, за яку я вже й сам не знаю, як себе картати, я згадував ім'я містера Турбота-молодшого частіш ніж треба, а часом навіть явно всупереч вашій волі. Але ж то лиш моя провина, сер. Ми з ним з цього приводу не замінялися жодним словом; та й узагалі розмовляли дуже мало. Проте, — затнувся Уолтер і додав: — то було не лише з необачності, сер. Я з самого початку відчув симпатію до містера Турбота, і мені важко було не згадувати його імені, коли я стільки про нього думав.

Уолтер казав це цілком щиро, прагнучи обстояти справедливість. Він дивився на похилену голову, опущені очі, піднесену руку й думав: "Я відчуваю так. Чому ж не заступитись за цього зламаного, самотнього чоловіка?"

— Ви ж і справді уникали мене, містере Турбот, — вів далі Уолтер, і на очах йому забриніли сльози — настільки глибоке було його співчуття. — Мушу це визнати, хоч як воно боляче і неприємно. З перших днів мого перебування тут я намагався заприязнитися з вами, скільки дозволяв мені вік, але надаремно.

— І завважте, Гею, — похопився вкинути слово управитель, — що, притягаючи громадську увагу до містера Джона Турбота, ви не завоюєте його прихильності; це не той спосіб, в який можна заприязнитися з містером Джоном Турботом. Спитайте в нього самого, чи це не так.

— Це — лиха послуга для мене, — підтвердив брат. — І лише приводить до отаких-от розмов, яких я волів би уникнути. Тільки той буде мені кращим другом, — повільно і з притиском мовив він, ніби хотів закарбувати кожне слово в пам'яті Уолтера, — хто забуде за мене й дасть мені змогу жити своїм життям, ні про що не питаючи й не помічаючи мене.

— Те, що кажуть інші, не держиться вам голови, Гею, — зауважив містер Турбот-управитель, запалюючись радістю перемоги. — Я подумав, вам буде корисно почути це від найбільшого для вас авторитету, — хитнув він головою на брата. — Мабуть, тепер ви вже не забудете. Все, Гею. Можете йти.

Уолтер саме зачиняв за собою двері, коли, зачувши знов голоси братів і своє власне ім'я, спинився і, з рукою на клямці, завагався — іти йому чи ні. У цій ситуації годі було не підслухати їхньої розмови.

— Не будь такий суворий до мене, Джеймсе, — мовив Джон Турбот. — Кажу ж тобі, — коли я вздрів цього хлопця, він мені всю душу перевернув. Та й як їй не перевернутися, коли там уся моя історія написана. Як тільки Уолтер Гей прийшов сюди, я побачив у нім другого себе.

— Другого себе! — зневажливо повторив брат.

— Не себе теперішнього, а себе тих часів, коли і я вперше прийшов сюди — такого ж життєрадісного, нерозсудливого, молодого, недосвідченого, з такою ж бурхливою уявою, жадібною до пригод, — з такими ж рисами вдачі, що могли повернутися і на добре, і на зле.

— Навряд, — з якимсь саркастичним натяком перебив його брат.

— Ти б'єш без промаху і рука в тебе тверда, і удар глибокий, — відповів Джон так, ніби й справді його жорстоко поранили. — Так мені здавалося, коли я стрів цього хлопчика. І я знав, що це правда. Я бачив, як він іде берегом незримого провалля, де стільки люду так само весело йшло і з якого…

— Стара пісня! — зауважив брат, перегрібаючи вогонь у каміні. — Стільки люду! Ну-ну? "І з якого стільки люду зірвалося…"

— З якого зірвався один, — відказав Джон. — Він, як і цей хлопець, ішов уперед, зашпортнувся раз, потім ще раз і ще, аж зірвався й полетів униз головою, щоб опинитись на дні розбитою дорослою людиною. Подумай, що я перестраждав, дивлячись на цього хлопця.

— Можеш подякувати тільки собі самому, — сказав брат.

— Тільки собі самому, — зітхнувши, погодився Джон. — Своєї ганьби чи вини я ні з ким не збираюсь ділити.

— Ганьбу ти вже поділив, — процідив Джеймс Турбот крізь зуби. І хоч скільки їх у нього було, та ще яких щільних, слова ці пролунали дуже виразно.

— Ах, Джеймсе, — відповів його брат, і вперше в його голосі забринів докір, а судячи зі звуку, він затулив обличчя руками: — Я відтоді і так був вигідним фоном для тебе. Ти, беручись угору, топтавсь по мені як хотів. Нерозчавлюй же мене своєю п'ятою!

Впала мовчанка. Незабаром містер Турбот-управитель почав шарудіти паперами, даючи зрозуміти, що переговори закінчено. Його брат на той час був уже коло дверей.

— Ось і все, — сказав він. — Я стежив за ним з таким трепетом і страхом, що це було ще однією карою для мене, — аж доки він проминув місце, де колись упав я. І тоді, думаю, навіть рідний батько не міг би дякувати богові ревніше, ніж дякував я. Я не насмілювався ні застерегти його, ні радити йому, хоч в разі потреби я таки розповів би йому про себе. Я боявся, що хтось побачить, як ми розмовляємо, і скаже, що я погано впливаю на нього, підбиваю на лихе. А може, й справді так воно й є. Може, в мені сидить якась зараза, не знаю. Пригадай мою історію, приклади її до молодого Гея, до тих почуттів, які він у мене викликав, і не суди мене так жорстоко, Джеймсе.

З цими словами Джон Турбот вийшов у коридор, де стояв Уолтер, трохи зблід, коли побачив його, і пополотнів ще більше, коли хлопець схопив його за руку й прошепотів:

— Дозвольте подякувати вам, містере Турбот. Дозвольте сказати, як я співчуваю вам! Як я шкодую, що став причиною всього цього! Ви тепер для мене як ангел-охоронець! Як я вам зобов'язаний! Як мені вас шкода! — казав Уолтер, стискаючи йому руки і в своєму піднесенні ледве розуміючи, що він говорить чи робить.

Побачивши, що двері сусідньої кімнати — містера Морфіна — відчинені і що кімната порожня, вони за німою згодою ввійшли туди, бо в коридорі весь час були люди. Вдивляючись в обличчя містера Турбота, на якому відбилося внутрішнє хвилювання, Уолтер подумав, що він ніколи не бачив його давніше — до такої міри воно змінилося.

— Уолтере, — поклав Турбот руку на плече хлопця, — мене від вас відділяє провалля, і дай боже, щоб так було завжди. Чи знаєте ви, хто я такий?

— Хто ви такий? — застрягло на язиці в Уолтера, що не зводив з нього пильних очей.

— Це почалося, — промовив Турбот, — незадовго до того, як мені виповнився двадцять один рік. Тягло мене, власне, і раніш, багато раніш, але почалося лише тоді. Коли я став повнолітній, я їх обікрав. Я обкрадав їх і пізніше. Через рік усе викрилося, і тоді, Уолтере, я помер для людей.

І знов останні його слова затремтіли в Уолтера на язиці, але він так і не спромігся вимовити ні їх, ні будь-що інше.

— Фірма поставилась до мене дуже ласкаво. Хай небо благословить старого за його поблажливість! І цього теж, його сина, що тоді тільки-но брався до роботи у фірмі, де мені так довіряли! Мене викликали до теперішньої його кімнати — відтоді я ніколи вже не переступив її порога, — і звідти я вийшов тим, яким ви мене знаєте. Багато років просидів я на місці, де сиджу тепер, але тоді про мій вчинок знали всі, й для всіх я був як поганий приклад. Час скасував цю частину моєї спокути, і тепер, я думаю, опріч трьох найстарших у фірмі, ніхто не знає точно моєї історії. Доки малий Домбі виросте і йому розкажуть про мене, мій куток, сподіваюся, буде вже вільний. Я принаймні хотів би, щоб він був вільний. Це єдине, що змінилося в моєму житті з того дня, як я загубив і молодість, і надії, і товариство порядних людей. Хай бог благословить вас, Уолтере, і всіх, хто дорогий вам, на чесний шлях, а ні — хай уб'є вас на місці!

Невиразний спомин, як він тремтів з голови до п'ят, ніби від страшного холоду, а потім гірко розплакався — тільки це й залишилося в пам'яті Уолтера, коли він намагався згадати, що ж таки відбулося між ними.

Згодом Уолтер побачив його схиленого над столом, мовчазного, понурого, приниженого, як завжди. Стежачи, як запекло він працює, почуваючи, як непохитно вирішив він уникати будь-яких розмов, обмірковуючи все, що бачив і чув цього ранку в зв'язку з історією обох Турботів, Уолтер ледве йняв віри, що його самого призначено до Вест-Індії, що невдовзі йому доведеться розпрощатися і з дядьком Солем, і з капітаном Катлом, і з коротенькими побаченнями — на відстані — із Флоренс Домбі (ні, він мав на увазі — з Полем) — з усім тим, що він любив і до чого звик у своїм повсякденнім житті.

Але то був факт, і чутки про нього поширилися по цілій конторі, бо коли він з обважнілим серцем, поклавши втомлену голову на руки, сидів за столом, ще раз обмірковуючи останні події, до нього, покинувши свою полицю з червоного дерева, підійшов Перч-посильний, штурхонув його ліктем, перепросив і спитав пошепки, чи не згодиться Уолтер прислати звідти банку сухого дешевого імбиру, вельми потрібного для місіс Перч після найближчих пологів.

Розділ чотирнадцятий

ПОЛЬ ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ ХИМЕРУЄ І ЇДЕ НА КАНІКУЛИ ДОДОМУ

Наближалися літні канікули, але немов свинцеві, потьмянілі очі юних джентльменів, згуртованих у будинку доктора Блімбера, не виявляли ніяких ознак непристойної радості.