Домбі і син - Діккенс Чарлз

Він сказав тільки, як і за першої появи Поля в його будинку, що наука багато змінить, а ще він сказав, як і тоді ж: "Розвивай його, Корнеліє, розвивай!"

Досі Корнелія розвивала його якнайстаранніш, і Поль скуштував через це чимало лиха. Та, сумлінно виконуючи всі свої завдання, він ставив собі ще й іншу мету і вперто прагнув до неї. Він хотів бути милим, корисним хлопчиком, який робить усе, щоб його любили й прихилялись душею до нього. І хоча він частенько сидів у своєму кутку на сходах чи стояв самотою біля вікна спальні, стежачи за хвилями та хмарами, проте ще частіше бував серед товаришів, роблячи їм маленькі послуги. Так що нарешті навіть серед цих сухих і заглиблених у себе анахоретів, що умерщвляли свій дух та плоть під дахом доктора Блімбера, Поль став об'єктом загальної симпатії — маленькою крихкотілою лялькою, яку всі любили і якої ніхто не дозволив би собі скривдити. Але що він не міг переробити свою вдачу чи переписати аналіз, то всі погодилися, що Домбі — чудний хлопець.

Завдяки цьому він мав деякі пільги, що ними більше ніхто не користувався. Звичайнішій дитині їх би не дали — вже саме це мало неабияку вагу. Коли інші, ідучи спати, тільки вклонялися докторові Блімберу з родиною, Поль простягав своє крихітне рученя і сміливо ручкався з доктором, місіс Блімбер і Корнелією. Якщо треба було попросити за когось, кого мали покарати, — посилали Поля. Одного разу, розбивши кілька склянок і чашок, до нього звернувся й підсліпуватий парубок. Ходили навіть непевні чутки, ніби суворий дворецький, виявляючи до Поля прихильність, якої не виказував жодному іншому смертному, іноді доливав йому портеру в пиво, щоб зміцнити хлопця.

Поза цими окремими привілеями Поль користався правом безборонно входити до кімнати містера Пастира, звідки він двічі виводив на свіже повітря напівпритомного містера Тутса, що було наслідком невдалих спроб цього молодого джентльмена випалити гидкущу сигару з пачки, яку він потай купив просто на березі в одного затятого контрабандиста, що голову його — живого чи мертвого, — за його власним зізнанням, митниця оцінила в двісті фунтів. Кімната містера Пастира була дуже затишна: поряд була ще одна кімнатка, де стояло ліжко, а над каміном висіла флейта, на якій містер Пастир ще не вмів грати, але мав незабаром почати вчитися. Було там кілька книг і вудка, бо містер Пастир запевняв, що обов'язково вивчиться рибалити, як тільки знайде час для цього. З подібними ж намірами містер Пастир придбав чудовий, закручений і вже не новий корнет-а-пістон, шахи з дошкою, іспанську граматику, набір для ескізів і пару боксерських рукавиць. Він казав, що неодмінно мусить освоїти мистецтво самооборони, конче потрібне кожному порядному чоловікові на той випадок, коли доведеться захищати якусь особу жіночої статі.

Та найкоштовнішим надбанням містера Пастира була велика зелена банка з табакою, що її містер Тутс привіз у подарунок з минулих канікул, заплативши за неї величезні гроші, бо вона належала самому принцу-регентові. Ні містер Тутс, ні містер Пастир не могли нюхати цієї — та й взагалі будь-якої — табаки, навіть у найбільш ощадних, поміркованих дозах, не зазнавши нападу нестримного чхання. Але все одно вони не знали більшої насолоди, як змочити холодним чаєм цілу пригорщу табаки, розім'яти її книгорізним ножем на аркуші вощеного паперу й час до часу вживати її за призначенням. Напихаючи таким шляхом носи, вони з непохитністю великомучеників витримували небачені тортури, а підживляючись у перервах пивом, осягали всю принадність гультяйського життя.

Полеві, що тихенько сидів у їхньому товаристві, поруч із своїм визнаним патроном, — містером Тутсом, у цих бенкетах вчувалася якась темна чарівна сила. А коли містер Пастир заводив мову про таємниці Лондона й казав Тутсові, що на найближчих канікулах докладно дослідить їх і що з цією метою збирається оселитись у двох стареньких дів у Пекгемі, то Поль дивився на нього як на героя пригодницького роману і відчував ледь не страх перед такою небезпечною особою.

Одного вечора, коли до канікул залишалося вже небагато, Поль, зайшовши до містера Пастира, побачив, що той заповнює якісь друковані бланки, а ті, що вже заповнені, згортає та запечатує в листи містер Тутс.

— А, це ви, Домбі, — сказав містер Пастир, бо вони завжди були люб'язні з ним і раді його бачити. — А це, — він витяг з купки листа й підсунув Полеві,— для вас, Домбі.

— Для мене, сер? — спитав Поль.

— Запрошення вам, — пояснив містер Пастир.

Глянувши на друкований текст, де рукою містера Пастира було вписано його ім'я та дату, Поль прочитав, що доктор і місіс Блімбери просять містера П. Домбі зробити їм приємність одвідати вечірку, яка відбудеться в середу, сімнадцятого цього місяця, о пів на восьму, і що передбачається танцювати кадриль. Містер Тутс показав йому такий самий аркушик паперу, де теж було вказано, що доктор і місіс Блімбери просять містера Тутса зробити їм приємність одвідати вечірку, яка відбудеться в середу сімнадцятого цього місяця, о пів на восьму, і що передбачається танцювати кадриль. Подивившись на стіл, за яким сидів містер Пастир, Поль виявив, що доктор і місіс Блімбери з тієї ж милої нагоди просять зробити їм честь і містера Брігса, і містера Тозера, і всіх інших юних джентльменів.

Потім, на радість Полеві, містер Пастир повідомив, що запрошено і його сестру, що вечірки такі відбуваються кожних півроку, що від цього дня починаються канікули, і що він з сестрою може, коли захоче, їхати додому відразу після вечірки. Тут Поль його запевнив, що захоче, і то дуже. Тоді містер Пастир дав йому до розуміння, що від нього чекають гарненько написаного повідомлення на ім'я доктора та місіс Блімберів про те, що містер П. Домбі буде щасливий мати честь одвідати їх згідно з їхнім люб'язним запрошенням. Під кінець містер Пастир сказав, що ні при докторові, ні при міс Блімбер про це свято говорити не слід, що всі готування до нього переводяться за принципами класичності й гарного тону, і що вважається, ніби доктор і місіс Блімбери з одного боку, а юні джентльмени, з другого, як люди вчені, і гадки не мають про майбутню подію.

Поль подякував містерові Пастиру за ці застереження і, сховавши запрошення в кишеню, сів своїм звичаєм на стілець коло містера Тутса.

Голова Поля, що вже довгий час боліла йому то більше, то менше, так обважніла цього вечора, що він мусив підперти її рукою. Та помалу вона хилилася все нижче і нижче, доки впала на коліно містерові Тутсу, й лишилася там, немов ніколи і не збиралася підводитись.

Він не мав причин глухнути, але, певне, оглух, бо лише невиразно пригадував, як містер Пастир кричав йому в саме вухо й злегка струшував ним, щоб здобути його увагу. Коли ж він, переляканий, підвів голову й озирнувся довкола, то побачив, що в кімнаті доктор Блімбер, що вікно відчинене й що лоб його весь мокрий од води, і цікаво, що все це сталося без його відома.

— А, нарешті! Це добре! Ну, як почуває себе мій юний друг? — підбадьорливо спитав доктор.

— О, дуже добре, дякую вам, сер, — одповів Поль.

Але, здається, з підлогою сталося щось дивне, бо він не міг на ній встояти. Та й з стінами теж — вони все крутилися та крутилися, й спинити їх можна було, лише дуже напруживши погляд. Голова містера Тутса видалася йому багато більша й значно далі від нього, ніж то було насправді, а коли Тутс узяв його на руки, щоб віднести нагору, то Поль дуже здивувався, побачивши двері не на тім місці, де сподівався побачити, і спершу подумав був, чи не збирається містер Тутс виходити димарем.

Містер Тутс був такий добрий і так ніжно ніс його на верхній поверх, що Поль так йому і сказав. Містер же Тутс сказав, що охоче зробив би багато більше, і справді зробив, бо допоміг Полеві роздягтися, і дуже, дуже по-доброму вклав його в ліжко, а тоді сів біля нього й загигикав. А містер Пастир, Б. Г. Н., перехилившися через спинку ліжка, кощавими руками наїжив свою щетину на голові, а потім, щоб довести, що Поль уже зовсім одужав, удав, ніби хоче битися з ним навкулачки за всіма правилами боксу. Все це було так смішно й так не в'язалося з містером Пастирем, що Поль не знав, плакати йому чи сміятись, і зрештою заплакав і засміявся заразом.

Як сталося, що містер Тутс взявся парою, а містер Пастир обернувся на місіс Піпчін, Поль ніколи не питався та й не хотів знати. Але побачивши в ногах замість містера Пастира місіс Піпчін, він закричав: "Тільки не кажіть Флоренс, місіс Піпчін!"

— Про що не казати Флоренс, Полю мій маленький? — спитала місіс Піпчін, підходячи ближче й сідаючи в крісло.

— Про мене, — відповів Поль.

— Ні, ні,— обіцяла місіс Піпчін.

— Як ви думаєте, місіс Піпчін, що я зроблю, як виросту? — спитав Поль, повернувши до неї личко на подушці і задумливо поклавши підборіддя на схрещені долоні.

Місіс Піпчін не могла вгадати.

— Я складу всі мої гроші в один банк, нових дороблятися не буду, поїду на село з моєю любою Флоренс, куплю собі гарний садок, луки та ліси й житиму там з нею все моє життя!

— Та ну! — здивувалася місіс Піпчін.

— Ось, — промовив Поль, — ось що я зроблю, як… — він спинився, про щось міркуючи (сірі очі місіс Піпчін вивчали його замислене обличчя). — Якщо виросту, — закінчив він. А далі розповів місіс Піпчін про вечірку; про запрошення, яке дістала Флоренс; про те, який він буде гордий, коли всі учні захоплюватимуться нею; про те, що вони дуже добрі до нього й люблять його; про те, як він любить їх усіх і про те, як це йому приємно. Потім він розказав місіс Піпчін про аналіз, про те, що він визнаний дивак, і просив її висловити свою думку з приводу цього й сказати, чи знає вона, що це таке і звідки воно в нього. Шукаючи найлегшого виходу зі скрутного становища, місіс Піпчін цілком заперечила таку характеристику, але що Поля аж ніяк не вдовольнила відповідь, то вона мусила підвестися і втупилась у вікно, щоб уникнути його допитливого погляду.

А ще був один спокійної вдачі аптекар, що заходив до них, коли занедужував хто-небудь з юних джентльменів, і ось саме він чомусь опинився біля Поля разом із місіс Блімбер. Як вони ввійшли та чи довго були тут, Поль не знав, але, вздрівши їх, сів на ліжку, докладно відповів на всі аптекареві запитання, шепнув йому, що Флоренс не повинна нічого знати і що він ні про що не мріє, тільки щоб вона прийшла на вечірку.