Домбі і син - Діккенс Чарлз
Надто не хотів він приголомшувати його цією звісткою тепер, коли в старого тільки-но поліпшились справи і він так повеселів, що маленька вітальня стала знову привітною. Дядько Сол сплатив уже першу заплановану частку боргу містерові Домбі й сподівався, що вчасно сплатить і решту. І завдати йому нового удару після того, як він так мужньо виборсався зі скрути, було вельми прикрою конечністю.
Не міг же Уолтер взяти й утекти від нього. Він повинен знати про все заздалегідь, тільки як сказати йому? — ось у чім полягало питання. Щодо того, їхати йому чи ні, то Уолтер вважав, що вибору в нього немає. Містер Домбі відверто заявив, що він молодий і що справи його дядька не блискучі. А з погляду, який супроводив ці слова, можна було зрозуміти, що, коли він не хоче їхати, він може залишитися вдома, — але не в конторі містера Домбі Вони з дядьком були вельми зобов'язані містерові Домбі, — Уолтер сам просив зробити їм послугу. В глибині душі він почав уже втрачати будь-яку надію на прихильність цього джентльмена і міг навіть думати, чи не прагне той вряди-годи принизити його, хоч думати так було навряд чи справедливо. Так воно чи не так, але обов'язок за будь-яких обставин залишається обов'язком, а обов'язок треба виконувати.
Коли містер Домбі казав, що Уолтер молодий і що справи його дядька не в блискучому стані, на обличчі в нього читалася зневага, — образливе, принизливе для чесного хлопця припущення, ніби він охоче байдикував би на мізерні кошти старого. Вирішивши переконати містера Домбі — наскільки це можна зробити безсловесно, — що він глибоко помиляється, Уолтер, після розмови про Вест-Індію, намагався виявити ще більше запальності та енергії в роботі, ніж досі,— якщо це взагалі можливо для когось такого меткого й енергійного, як він. Він був надто молодий та недосвідчений, і не міг припускати, що, мабуть, якраз ці прикмети його вдачі й не подобаються містерові Домбі, і що під покровом його всемогутньої недоброзичливості — обгрунтованої чи безпідставної — такі речі, як проворність і бажання догодити, не можуть правити сходинкою до його прихильності. Зате могло бути — могло бути — таке, що цей великий чоловік почувався приниженим перед цим проявом благородного духу й сам прагнув принизити його.
— Так чи інак, але дядька Сола треба повідомити, — зітхаючи, говорив собі Уолтер. Та оскільки Уолтер боявся, що голос йому може затремтіти, а обличчя буде не таке веселе, як хотілося б, коли він скаже це дядькові сам і побачить на зморщеному лиці старого наслідки сказаного, то він поклав удатися до послуг такого могутнього посередника, як капітан Катл. Отже, найближчої неділі, після сніданку, він пішов пробиватись у капітанову оселю.
Дорогою він не без полегкості пригадав, що місіс Стінджер має звичку щонеділі зранку перебувати далеченько від дому, — вона відвідувала відправи превелебного Мелхісідека Гавлера, що, вигнаний одного дня з Вест-Індських корабелень через безпідставну підозру (вигадану спеціально на нього ворогом роду людського), нібито він проверчував дірки у бочках і прикладався до них, проголосив кінець світу, який мав настати о десятій годині ранку того ж таки дня рівно за два роки, і відкрив салон для леді та джентльменів, прихильників секти горланів. На перших же зборах казання велебного Мелхісідека справило на них таке враження, що в розпалі священної джиги, якою закінчувалась відправа, вся паства ввірвалася до кухні на першому поверсі й розтрощила магель для білизни, що належав одній з благовірних.
Все це капітан розповів Уолтерові та його дядькові в хвилину особливого піднесення між славоспівами на честь красуні Піг того вечора, коли було сплачено гроші маклерові Броглеєві. Сам капітан пунктуально відвідував сусідню церкву, де щонеділі майорів державний прапор і де, через хворобу сторожа, капітан — бо ж натуру мав добру — перейняв на себе його обов'язок назирати за хлопчиськами, що на них, завдяки своєму магічному гачкові, мав величезний вплив.
Знаючи пунктуальність капітана, Уолтер поспішав як міг, щоб застати його ще вдома, і справився так хутко, що, завертаючи на Бриг-майдан, мав приємність уздріти синій фрак і жилет, вивішені на сонце у вікні капітанової кімнати.
Здавалося неймовірним, щоб око людське могло бачити фрак і жилет капітана без самого капітана. Але його в них, безперечно, не було, бо інакше його ноги — а будинки на Бриг-майдані невисокі — загородили би вхідні двері, але вхід був абсолютно вільний. Неабияк здивований цим відкриттям Уолтер стукнув у двері один раз.
— Стінджер, — виразно озвався капітан зі своєї кімнати так, ніби стукіт той зовсім його не обходив. Тоді Уолтер стукнув двічі.
— Катл, — почув він голос капітана, і зараз же у вікні з'явився і сам капітан — у чистій сорочці під шлейками, з хусткою, що висіла круг його шиї наче мотузка, і в лискучому капелюсі.
— Уол-р! — здивовано вигукнув капітан поверх синього фрака з жилетом.
— Так, так, капітане, — відповів Уолтер, — саме я.
— Що сталося, хлопче? — стурбовано спитав капітан. — Може, знов якесь лихо з Джілсом?
— Ні, ні,— заспокоїв його Уолтер, — з дядьком усе гаразд.
Капітан подякував богові й сказав, що йде відчиняти двері, — що він і зробив.
— Однак раненько ти сьогодні, Уол-ре, — промовив капітан вже на сходах, підозріло оглядаючи його.
— Річ у тім, — пояснив Уолтер, — що я боявся не застати вас удома, а мені потрібна ваша дружня порада.
— Прошу дуже, — сказав капітан. — Скільки тобі дати?
— Одну, капітане Катле, — посміхнувся Уолтер. — Одну вашу раду, і більше нічого.
— Ну, шквар, — сказав капітан. — Охоче дам, хлопче.
Уолтер розповів йому про все, що сталося, про складність його становища, з огляду на дядька, і про надії, які він покладає на доброту капітана Катла, якщо той зможе допомогти йому. Безмежний подив і збентеження у зв'язку з перспективою, що розгорталася перед ним, так поглинули цього джентльмена, що кінець кінцем на місці його обличчя стало порожнє місце, а синій костюм, лискучий капелюх і гачок явно залишилися без власника.
— Бачите, капітане Катле, — вів далі Уолтер, — я — ще молодий, як каже містер Домбі, і на мене можна не зважати. Я сам маю торувати собі шлях у житті. Це мені відомо. Але є два моменти, про які я думав ідучи сюди, — дуже делікатні моменти, що стосуються мого дядька. Я не сказав би, що гідний бути гордістю й радістю його життя, — сподіваюсь, ви мені вірите, — але цим я для нього є. Чи ви думаєте інакше?
Капітан зробив спробу виринути з глибин свого зачудування й вернути собі обличчя, але спроба ця була надаремна, — тільки лискучий капелюх на голові хитнувся з німою, невимовною значущістю.
— Якщо я й житиму, і буду здоровий, — хоч цього я певний, — вів далі Уолтер, — я все ж, покидаючи Англію, не маю великої надії, що побачуся з дядьком знову. Він уже старий, капітане, і до того ж все його життя тримається на звичності побуту…
— Стоп, Уол-ре! На відсутності попиту? — зненацька отямився капітан.
— На відсутності попиту теж, — ствердив, похитуючи головою, Уолтер. — Тільки до попиту він не звик, а я маю на увазі побут, уклад його щоденного життя. І якщо він — як ви це цілком правильно зауважили колись — помер би, позбувшися крамниці і всіх тих речей, до яких звик за стільки років, то ще швидше, можна сказати, помре він, утративши…
— Свого небожа! — вигукнув капітан. — Правильно!
— Ось чому, — намагався весело говорити Уолтер, — ми повинні вжити всіх заходів, аби він повірив, що наша розлука буде лише тимчасова. Але я знаю, — волів би не знати, — що це буде не так, капітане Катле. А що я з багатьох причин занадто люблю й поважаю свого дядька, то, боюсь, мені не вдасться переконати його як слід, — навпаки. Ось чому я хотів би, щоб усе це сказали йому ви, і це момент перший.
— Дай румб назад! — глибокодумно озвався капітан.
— Що ви сказали, капітане Катле? — перепитав Уолтер.
— Тримайся! — так само замислено відповів капітан.
Уолтер перечекав хвилину, щоб упевнитися, чи не має капітан ще якоїсь важливої інформації в запсі. Та капітан мовчав, і він узяв слово знову.
— Тепер другий момент, капітане Катле. На превеликий жаль, я не належу до улюбленців містера Домбі. Я завжди старався робити все якнайкраще, і робив так, але симпатії в нього я не здобув. Може, від нього й не залежать його симпатії та антипатії, — цього я не знаю. Знаю лише напевно, що я йому не до серця. Він дає мені посаду на Барбадосі не як підвищення. Він і не криється з тим, що то погана посада. Я не думаю, щоб вона взагалі могла сприяти моїй кар'єрі в цьому торговельному домі; швидше навпаки — мене просто хочуть позбавитись і загнати якнайдалі. Та про все це нам не можна ані словом прохопитись перед дядьком, капітане Катле. Навпаки мусимо представити йому мою нову службу якнайвигідніше, і я розповідаю вам все це тільки для того, щоб у разі, коли там, так далеко від дому, мені знадобиться якась, допомога, тут я мав людину, обізнану з моїм дійсним становищем.
— Уол-ре, голубчику, — відповів капітан, — у притчах Соломонових є такі слова: "Нехай у біді не забракне нам друга, а для нього — пляшки вина!" Як знайдеш це місце, зазнач собі його.
І капітан простягнув Уолтерові руку з таким відверто щирим виглядом, що красномовніший за будь-які слова, та, радіючи вдало і точно дібраній цитаті, повторив: "Як знайдеш це місце, зазнач собі його".
— Капітане Катле, — мовив Уолтер, ледь охопивши двома долонями величезний п'ястук капітана, — після дядька Сола найбільше я люблю вас. Ні на кого в світі я не міг би звіритися так, як на вас. Саме те, що я мушу виїхати, капітане, анітрохи не журить мене. Та й чого б то я мав журитись? Якби я міг сам вибирати свій шлях у житті — якби я міг піти служити звичайним матросом, просто податися в мандри до найдальших країв світу — я радо поїхав би! Вже давно поїхав би і влаштувався б так, як хотів. Але це суперечило бажанням мого дядька, суперечило планам, які він укладав на моє майбутнє, і значить — край. Та бачиться, капітане Катле, що ми трохи помилялися, і що, замість поліпшуватись, моє становище у фірмі Домбі навіть погіршало, бо якщо спершу до мене там ставилися прихильно, то тепер — явно ні.
— Повернися, Уіттінгтоне, — пробурмотів зажурений капітан, подивившись на Уолтера.
— Гей! — засміявся Уолтер. — І ще не раз повернуся, поки мені підвернеться таке щастя, як йому! Та ні, я не нарікаю, — додав він, як завжди — жваво та бадьоро. — Мені нема на що нарікати.
