Домбі і син - Діккенс Чарлз

Іноді Поль гостро відчував потребу спинити її — загатити долонями, засипати піском, — і як же розпачливо скрикував він, бачачи, що необорна вода все ж таки тече собі далі! Та одне слово сестри, що завжди сиділа коло нього, приводило його до пам'яті, і, схиливши свою бідолашну голівку їй на груди, він розповідав Фло свій сон і всміхався.

Коли починало світати, Поль виглядав сходу сонця, а коли веселе проміння вже танцювало в кімнаті, він уявляв собі — не просто уявляв, а бачив! — як високі вежі церков підносяться до вранішнього неба; місто оживає, прокидаючись; ріка, поблискуючи, біжить прудка, як завжди, а на лугах висвічується роса. Вулиця внизу починає потроху наповнюватись знайомими звуками. Слуги в будинку повставали й взялися до роботи. В двері раз по раз хтось заглядає, раз по раз хтось запитує слуг про його, здоров'я. А Поль тихенько відповідає, сам до себе: "Мені краще. Багато краще, дякую вам. Так і скажіть татові".

Поволі денна метушня, шум карет і возів, сновигання натовпу втомлювали його. Тоді він засинав (а може, й не засинав), і його поймало тривожне відчуття непогамовного бігу тієї річки.

— Невже вона ніколи не спиниться, Фло? — деколи питав він у сестри. — Мені здається, вона несе мене звідси.

Фло завжди вміла заспокоїти Поля, і не було йому більшої втіхи, ніж умовити дівчину прилягти біля нього і відпочити трохи.

— Ти все пильнуєш мене, Фло, — казав він, — дай і я тебе попильную!

Його підпирали подушками з одного боку ліжка, і так він сидів, поки Флоренс лежала поруч, час од часу нахиляючись поцілувати сестру, і пошепки сповіщав усім, що Фло втомилася, бо багато, багато ночей не спала через нього.

Денний вир тепла і світла поволі вщухав, і знову на стіні леліло золоте плесо.

Поля навідували аж троє поважно настроєних лікарів. Вони звичайно чекали один на одного в холі, а тоді всі разом ішли нагору. В кімнаті було так тихо, а Поль так уважно стежив за ними (хоч ніколи ні в кого не питав, що вони кажуть), що він розрізняв навіть цокіт їхніх годинників. Але найбільше цікавив Поля доктор Паркер Пепс, який завжди сідав на край його ліжка, — він давно колись чув, що цей джентльмен був біля його мами, коли та стиснула в обіймах Флоренс і померла. Він не міг цього забути. І любив за те доктора Пепса. І не боявся його.

Люди біля його ліжка мінялися так само, як першої ночі в доктора Блімбера. Мінялися всі, окрім Флоренс, — Флоренс ніколи не мінялась. Той, що допіру був доктором Паркером Пепсом, обертався на батька, що сидів, схилившись головою на руку; стара місіс Піпчін, що куняла у вигіднішому кріслі, часто перекидалася на його тітку або на міс Токс. Поль тихо заплющував очі, щоб розплющити знову, байдужий до будь-яких змін. Лише одна постать з похиленою на руку головою поверталася так часто й сиділа, серйозна й нерухома, так довго, що Поля почав брати сумнів, чи й справді вона існує. Побачивши її вночі, Поль навіть злякався.

— Фло, — спитав він, — що це таке?

— Де, мій любий?

— Он, у ногах.

— Там нічого нема, тільки тато.

Постать підвела голову, встала й, підійшовши близенько, промовила:

— Хлопчику мій! Ти мене не впізнаєш?

Поль приглянувся до обличчя: невже це й справді його батько? Та обличчя це, наче й зовсім, здавалось, не батькове, пересіпнулось під його поглядом, мовби від болю і не встиг Поль простягти до нього руки, як постать різко повернулася й вийшла з кімнати.

Серце Поля калатало, коли він глянув на Флоренс, але він знав, що хоче сказати сестра й спинив її, притиснувшись щокою до її губ. Наступного разу, помітивши постать знову, він озвався:

— Не журіться, татку! Мені цілком добре!

Батько мерщій підійшов і зразу ж схилився над ним — Поль обхопив його за шию й кілька разів, серйозно і щиро, повторив ці слова. Відтоді він вже ніколи — ні вночі, ні вдень — не бачив батька в своїй кімнаті, але часто гукав: "Не журіться! Мені цілком добре!" — і щоранку просив переказати йому, що почуває себе багато краще.

Скільки днів танцювали на стіні золоті хвилі, скільки ночей, на зло йому, котила до моря свої темні води чорна річка — Поль не рахував і не прагнув дізнатися. Здавалось йому — а чи й справді так було, — що вони полагіднішали, і лагідність ця — як і вдячність його — все росла. Але скільки було тих днів і ночей — багато чи мало — те його вже не цікавило.

Якось уночі він думав про матір, про портрет її, що висів унизу, у вітальні, і подумав собі, що вона, мабуть, любила Флоренс сильніше, ніж батько, бо ж вона захотіла обняти її, відчувши наближення смерті, а це ж і його найбільше бажання — його, її брата, що так її кохає!

Йому раптом закортіло знати, чи бачив він хоч раз свою матір. Він ніяк не міг пригадати, казали йому про це чи ні,— річка-бо мчала так прудко й не давала зосередитись.

— Фло, чи бачив я коли свою маму?

— Ні, голубчику. А що?

— Хіба я не бачив обличчя — доброго такого, як у мами, — що дивилось на мене, коли я ще був немовлятком, Фло?

Він питався нерішуче, мов вдивлявся в якийсь невиразний образ перед собою.

— Бачив, мій голубчику, і часто.

— Хто ж це був, Фло?

— Твоя мамка.

— А де ж моя мамка? — спитав Поль. — Хіба й вона не живе? Хіба ми всі неживі, крім тебе, Фло?

На мить, — може, й довше, але, здавалося, тільки на мить, — у кімнаті щось зашамотіло і стихло, Флоренс пополотніла, але, усміхнена, підтримувала тремтячою рукою голову брата.

— Покажи мені мою мамку, Фло, прошу.

— її немає тут, любий. Вона завтра прийде.

— Дякую, Фло.

По цих словах Поль заплющив очі й заснув. Коли він прокинувся, сонце підбилося вже високо і був теплий, ясний день. Він полежав трохи, дивлячись на відчинені вікна, на фіранки, що шаруділи і колихалися на вітрі, і спитав:

— Це вже — завтра, Фло? Вона прийшла?

Здається, хтось поїхав по неї… Чи не Сюзанна… Ще ніби Флоренс сказала, що скоро повернеться, та йому вже не хотілося розплющувати очей. Флоренс додержала слова, — а, може, вона й не виходила нікуди, — тільки перше, що він почув, був шум на сходах. Від цього він прокинувся — душею і тілом — і сів у ліжку. Всі-всі зібралися круг нього. Сірої мли, що іноді вечорами стояла перед очима, не було, і він упізнав усіх і назвав кожного на ймення.

— А це хто? Моя мамка? — спитала дитина, з щасливою усмішкою дивлячись на жінку, яка входила до кімнати.

Вона, вона! Хтось інший не заплакав би так, не називав би його своїм любим, своїм милим хлопчиком, своїм бідним, недужим дитятком. Жодна інша жінка не схилилася б над його ліжком, щоб отак піднести його вихудлу руку собі до губ, отак прикласти до грудей, як хтось, хто має право пестити його. Жодна інша жінка не змогла б отак не бачити нікого, тільки його та Фло, не виявила б стільки ніжності й жалю.

— Оце і є те добре обличчя, Фло! — мовив Поль. — Я такий радий. Не йдіть, мамко, будьте тут.

Чуття його були загострені до краю, і він дочув ще одне знайоме ім'я.

— Хтось сказав "Уолтер"? — спитав він, озираючись. — Хтось сказав "Уолтер". Він тут? Мені так хотілося б його бачити.

Ніхто йому не відповів, але він чув, як батько звелів Сюзанні: "Верніть його. Нехай прийде сюди". За якийсь час, протягом якого Поль, усміхаючись, з цікавістю і здивуванням розглядав свою мамку й переконався, що вона не забула Фло, привели Уолтера. Його відкрите обличчя, невимушені манери й веселі очі завжди подобалися Полеві, і, простягаючи йому руку, Поль сказав "Прощайте!"

— "Прощайте"? Дитино моя! — скрикнула місіс Піпчін, підбігаючи до ліжка. — До побачення!

Поль глянув на місіс Піпчін тим мудрим поглядом, яким дивився колись зі свого кутка при каміні.

— Та ні,— спокійно сказав він. — Прощайте. Прощайте, Уолтере! — повторив він, знову простягаючи йому свою руку. — А де тато?

Він почув на щоці подих батька раніше, ніж ці слова злетіли йому з губ.

— Не забувайте за Уолтера, татку, — прошепотів він, дивлячись йому в обличчя. — Не забудьте за Уолтера я любив його. — Квола рука ще раз знялася в повітря мовби ще раз казала: "Прощайте, Уолтере!"

— Покладіть мене, — попросив він, — і нехай Фло підій де ближче, щоб я її бачив.

Брат і сестра обнялися й щільно пригорнулись одне до одного; хвилі золотавого світла влились у кімнату й залили їх.

— Як швидко, Фло, тече ріка між зелених берегів і очерету! Та до моря вже близько. Я чую хвилі. Вони завжди говорили отак!

Потім він сказав, що човен на ріці заколисує його. Які зелені, зелені в неї береги, які яскраві квіти на них і який височенний очерет! Ось човен уже в морі, але й далі пливе тихо, тихо. А он і берег попереду. І хтось… хто там стоїть?..

Він згорнув руки, як до молитви, — не відняв рук од сестри, тільки згорнув долоні позад її шиї.

— Мама схожа на тебе, Фло. Це її, її обличчя! Скажи їм, — ота картина у школі над сходами не така свята. Те сяйво над головою сяє просто на мене, дужче, дужче…

Золоте плесо на стіні знову збрижилось, і все в кімнаті застигло. Стара, стара знайома! Та сама, що прийшла до нас з першим нашим подихом і лишиться такою ж, доки не переведеться наш рід, а шатро небесне не згорнеться в сувій. Стара, стара знайома — Смерть!

Подякуйте ж богові всі, хто бачить її, за ще старішу знайому — Безсмертя. А ви, діти-янголята, стріньте нас оком неосудливим, коли прудка ріка понесе до океану й нас!

Розділ сімнадцятий

КАПІТАН КАТЛ БЕРЕТЬСЯ ОБОРУДУВАТИ СПРАВУ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ

Капітан Катл, виявляючи свій дивовижний хист до неосяжноглибокодумних метикувань, що ним, як він щиро вірив (що притаманне всім простакуватим натурам), його обдарувала природа, у цю неділю, повну важливих подій, вибрався до містера Домбі. Дорогою він раз у раз підморгував від надміру власної мудрості, поки нарешті в усім блиску своїх вузьконосих чобітків постав перед очі Тавлінсона. З глибоким жалем довідавшись від цього індивіда про горе, що зависло над родиною, делікатний капітан, збентежившись, відчалив, залишивши букета на знак співчуття і просячи переказати вітання цілій родині, при чому висловив сподівання, що й за даних обставин вони триматимуться проти вітру, та по-приятельському дав на здогад, що "зазирне" ще завтра.

Вітання капітанове так і не було переказане. Букет капітанів, пролежавши цілу ніч у холі, ранком був виметений на смітник, а всі капітанові плани, потрапивши в одну й ту саму катастрофу разом з іншими, більш великими й величними сподіваннями та намірами, були розбиті дощенту.