Домбі і син - Діккенс Чарлз
А так він зумів зберегти таємницю і пізно ввечері пішов од майстра корабельних інструментів додому, так хвацько заломивши свого лискучого капелюха і так запально виблискуючи очима, що місіс Мак-Стінджер (котра цілком могла бути вихованкою доктора Блімбера, бо трималась як справжня римська матрона), угледівши його, заховалася за вхідними дверима і не показувалася звідти на очі своїм коханим дітям, поки не переконалася, що капітан уже в себе в кімнаті.
Розділ вісімнадцятий
БАТЬКО Й ДОЧКА
У будинку містера Домбі метушня. По сходах безгучно шмигають слуги. Вони раз у раз збираються купками, довго сидять за столом, багато їдять та п'ють за гнітючим, нечестивим звичаєм. Місіс Уїкем з повними сліз очима розказує сумні історії, запевнює, що ще в місіс Піпчін вона передчувала все це, п'є елю більше ніж звичайно, вельми зажурена, але говірка. Куховарка перебуває в такому ж настрої. Вона обіцяє подати до вечері пряжене м'ясо і плаче з надміру почуттів і цибулі. Тавлінсон вбачає у всьому перст долі і допитується, чи може принести комусь щастя життя у наріжнім будинку. І кожному здається, ніби все це сталося давним-давно, хоч дитя, спокійне і гарне, все ще лежить у своєму маленькому ліжку.
Ввечері приходять кілька відвідувачів — нечутно, наче в повстяних черевиках. Вони вже були тут колись. Разом із ними з'являється й ложе останнього спочинку, яке видається таким недоречним для дитини, що спить. Увесь цей час нещасного батька не бачать навіть слуги. Хто заходить туди, той бачить, як він сидить у найтемнішому кутку свого кабінету, і, здається, взагалі не встає, хіба що пройдеться по кімнаті. Проте ранком у будинку перешіптуються, ніби пізно вночі він пішов нагору і сидів там — у спальні сина — до світанку.
В конторі, у Сіті, матові шибки темніші, ніж завжди, бо віконниці зачинені. Запалені лампи на столах мерхнуть від денного світла, що просочується крізь шпари, а денне світло мерхне від ламп, і все повиває незвична сутінь. Роботи небагато. Клеркам не хочеться працювати, і вони домовляються піти після полудня на січеники та кататися човном. Посильний Перч не квапиться виконувати доручення, часто опиняється в тавернах на запрошення друзів, і розводиться там про марність земних справ. Додому — до Болс-Понду — він повертається раніше, як завжди, й частує місіс Перч телячою котлетою та шотландським елем. Містер Турбот-управитель нікого не частує, як і його ніхто, тільки сам-один у своїй кімнаті цілий день демонструє зуби, і можна подумати, що з його життєвого шляху усунуто якусь перепону, і тепер перед ним вільна путь.
Ось рум'яні діти, що живуть навпроти містера Домбі, виткнули голови з вікон дитячої світлиці на вулицю, бо там, коло дверей містера Домбі, стоїть четверня чорних коней з перами на голові, — пера дрижать і на колісниці, в яку їх запряжено. І вони, і загін людей із жалобними пов'язками та жезлами збирають цілу юрбу цікавих. Штукар, що зібрався було крутити таріль, знову ховає своє гарне вбрання під широкий плащ, а його натомлена дружина, перехилившись набік від важкенького немовляти на руках, спиняється, щоб подивитися. Та як тільки виносять ту ношу, яку так легко нести, вона міцніше пригортає до впалих грудей своє немовля, а няньці у вікні навпроти нема потреби вгамовувати найменшеньке рум'яне дитя, коли воно, тицьнувши пухким пальчиком, й зазираючи їй в обличчя, питається: "Що це?"
Аж ось, з-поміж слуг у чорному і жінок у сльозах, з холу виходить містер Домбі й простує до карети, що чекає на нього. Туга і горе, як думають собі глядачі, не зігнули його. Він випростаний, як і завжди, хода його впевнена не менш, ніж звичайно. Він не затуляє обличчя хустиною і дивиться просто себе. Щоправда, обличчя це трохи схудло і зблідло, але вираз його не змінився. Він сідає в карету разом з трьома іншими джентльменами. Пишна процесія поволі рушає вулицею. Ще видно, як віддалік колихаються пера, а штукар уже почав крутити свій таріль, і та ж таки юрба захоплюється тепер ним. Тільки дружина його, збираючи гроші в карнавку, не така спритна, як завжди, — похорон дитини навів її на думку, що, може, й її загорненому в приношену шаль немовляті не доведеться стати дорослим, носити трико тілесного кольору й блакитну стрічку на голові та виламуватись отак у болоті.
Жалобна процесія, тріпочучи перами, верстає шлях туди, звідки лине церковний дзвін. Це та сама церква, де хлопчикові дали єдине, що незабаром лишиться від нього на землі,— ім'я. Все, що померло в нім, кладуть поруч із прахом його матері. Це добре. Флоренс під час своїх самотніх, — о яких самотніх тепер! — прогулянок може щодня проходити повз їхні останки.
Коли скінчилася відправа і священик пішов, містер Домбі озирається й стиха питає, чи тут чоловік, який має вирізьбити напис на плиті.
Хтось виступає з гурту і каже: "Тут".
Містер Домбі пояснює йому, де він хоче примістити плиту, рукою малює на стіні форму її та розміри, — хай вона буде така ж, як у матері. Потім олівцем пише текст, передає листок майстрові й додає:
— Я хотів би, щоб ви зробили її негайно.
— Буде зроблено негайно, сер.
— Писати, як бачите, майже нічого — лише ім'я та вік.
Чоловік кланяється, дивиться на записку і наче вагається. Містер Домбі, не помічаючи цього, повертається й іде до виходу.
— Вибачте, сер, — легенько торкають його за рукав жалобного фрака, — ви бажаєте, щоб це було зроблено, негайно, а воно може піти в роботу відразу ж, як…
— Ну?
— Будьте ласкаві глянути ще раз. Мені здається, тут помилка.
— Помилка?
Різьбяр передає йому листок і кишеньковою лінійкою показує на слова: "кохана й єдина дитина".
— Тут мало б бути "син", сер?
— Маєте рацію. Безперечно. Виправте.
Батько прискореною ходою іде до карети. Коли троє його супутників займають свої місця, містер Домбі вперше ховає обличчя — прикриває плащем. Цього дня вони його більше не бачать. Він виходить з карети перший і зараз же іде до кабінету. Супутники (містер Чік і два лікарі) підіймаються нагору, до вітальні, де їх стрічають місіс Чік і міс Токс. Яке обличчя в нього там, унизу, в зачиненій кімнаті? які думки снуються в його голові? що в нього на серці? — цього не знає ніхто.
Єдине, що знають унизу — на кухні, — це те, що "сьогоднішній день як неділя". Усім здається непристойною і навіть розпусною поведінка людей, що ходять по вулицях, роблять свої звичайні справи й носять буденне вбрання. Дивно й те, що штори підведено, а віконниці відчинено, і вони понуро втішаються пляшками з вином, що їх відкорковують одна за другою, мов на бенкеті. Всі схильні до моралізувань. "Визволи нас од лукавого!" — зітхаючи, підносить тост містер Тавлінсон, на що, і собі зітхаючи, куховарка відповідає: "Один бог знає, як це нам потрібно!" Ввечері місіс Чік і міс Токс беруться до рукоділля. Ввечері — ж таки містер Тавлінсон іде подихати чистим повітрям у супроводі покоївки, яка ще не встигла приміряти свій жалобний капелюшок. На кожному розі, де темніше, вони особливо ніжні одне з одним, і Тавлінсонові ввижається нове, бездоганно чесне життя статечного зеленаря на Оксфордському ринку.
Цієї ночі всі в господі містера Домбі сплять таким міцним і спокійним сном, яким не спали вже багато ночей. Вранішнє сонце будить тих самих слуг, і вони так само стають до своєї звичайної праці. Рум'яні діти з будинку навпроти бігають по вулиці з обручами. У церкві правлять пишне вінчання. Дружина штукаря спритно обносить карнавку в іншому кварталі міста. Майстер-каменяр, посвистуючи та приспівуючи, на брилі мармуру, що лежить перед ним, вирізьблює "П-О-Л-Ь".
Та чи й можливо ж, щоб у такому велелюдному, заклопотаному світі смерть одного слабосилого створіння лишила в чийомусь серці таку глибоку та широку порожнечу, яку ніщо, крім бездонної, безбережної вічності, не могло б заповнити? Флоренс, у своїй невинній печалі, напевне, відповіла б: "О, брате мій! Дорогий мій, коханий брате! Єдиний друже й товаришу мого непригрітого дитинства! Що іншого може так осяяти світлом твою передчасну могилу чи втишити жаль, що росте під зливою сліз?"
— Люба дитинко, — сказала місіс Чік, котра вважала за свій обов'язок бути доброю порадницею, — коли ти дійдеш мого віку…
— Тобто життєвого розквіту, — вкинула слово міс Токс.
— Ти зрозумієш, — місіс Чік на знак вдячності за дружнє зауваження стиснула руку міс Токс, — зрозумієш, що журба — надаремна, і що ми повинні коритися долі.
— Я спробую, тіточко. Я спробую, — схлипуючи, відповіла Флоренс.
— Мені приємно це чути, серце, — сказала місіс Чік, — бо, як це підтвердить і наша люба міс Токс, що про її благородні почуття та глибокий розум не може бути двох різних думок…
— Луїзо, душко, я й справді ще запишаюсь, — заперечила міс Токс.
— …Підтвердить, опираючись на свій Життєвий досвід, — продовжувала місіс Чік, — що нас покликано завжди й скрізь робити зусилля. Ось що від нас вимагається. Якщо який-небудь міс…, голубонько, — удалась вона до міс Токс, — забула те слово… міс… міс…
— Місіонер? — підказала міс Токс.
— Ні, ні! — скрикнула місіс Чік. — Що це ви? А, боже ж мій милий! Воно в мене на кінчику язика крутиться. Міс…
— Містифікатор? — несміливо запропонувала міс Токс
— Боже милостивий, Лукреціе! — обурилась місіс Чік. — Який жах! Мізантроп! Ось воно — слово, якого мені треба. Подумати тільки — місіонер, містифікатор! Я кажу: якщо який-небудь мізантроп поставив би у моїй присутності питання: "Навіщо ми народилися?", я відповіла б: "Щоб робити зусилля".
— Дуже добре сказано! — схвалила міс Токс, вражена оригінальністю думки. — Надзвичайно добре!
— На нещастя, ми дістали наочне застереження, — вела далі місіс Чік. — У нас є всі підстави гадати, дитино моя, що якби свого часу одна особа з нашої родини зробила зусилля, то цілої низки важких для нас, прикрих подій можна було б уникнути. Я навіть сумніву не маю, що якби наша люба Фанні зробила над собою зусилля, — рішуче підсумувала ця добродійка, — то наш дорогий пестунчик був би міцніший.
На півсекунди місіс Чік дала волю своїм почуттям, але, ілюструючи власну доктрину на практиці, стримала схлип і повела далі.
— Отже, Флоренс, прошу тебе, — сказала вона, — вияви силу волі і не поглиблюй себелюбно горя, що спіткало твого бідолашного батька.
— Люба тітонько, — промовила Флоренс, хутко ставши перед нею навколішки, щоб дивитись їй просто в обличчя. — Розкажіть мені ще щось про тата.
