Домбі і син - Діккенс Чарлз
Потім вони гуртом тупцяли разом з батьком нагору, вибрикували довкола нього на канапі або розсідалися йому на колінах цілим букетом дитячих облич, а він, схоже, розказував їм якусь історію. Деколи вони вибігали на балкон, і тоді Флоренс квапливо ховалася, щоб своїм жалобним убранням та самотністю не затьмарити їхньої радості.
Старша дочка залишалася з батьком, коли молодших забирали, й наливала йому чай, — яка ж то була щаслива маленька господиня! — а потім розмовляла з ним, сидячи то біля вікна, то в глибині кімнати, аж доки не приносили свічок. Вона була йому товаришем — дарма що молодша за Флоренс на кілька років, — і часом сиділа за книжкою або рукоділлям статечно і стримано, як доросла жінка. Коли там горіли свічки, Флоренс не боялася стежити за ними зі своєї темної кімнати, але як тільки наступав час дівчинці сказати: "на добраніч, тату" і йти спати, як тільки вона зводила обличчя до батька, щоб сказати це, Флоренс починала тремтіти та схлипувати й не мала більше сили дивитися.
І все ж перед тим як лягати самій, вона раз у раз поглядала на той будинок, перериваючи простеньку пісеньку, якою так часто і так давно заколисувала брата, а чи якусь іншу тихеньку, ніжну мелодію. Та те, що вона стежила за будинком, те, що вона думала про нього, було таємницею, глибоко захованою в її молодому серці.
А чи були в серці Флоренс, щирої, правдивої Флоренс, цілком гідної тої любові, якою любив її брат і яку вишептав їй в своїх останніх словах, Флоренс з її нелукавою душею, відбитою, як у дзеркалі, в кожній рисі її обличчя й у кожному звуці її голосу, — чи були в серці Флоренс ще якісь таємниці? Так, була ще одна.
Коли все в їхньому домі поринало у спокій, коли всі вогні були погашені, вона тихенько вислизала зі своєї кімнати, безгучно спускалася сходами, підходила до батькового кабінету і, затамувавши віддих, притулившись обличчям до дверей, в пориві любові цілувала їх. Щоночі вона опускалася навпочіпки на холодний камінь коридори, силкуючись уловити його дихання по той бік дверей, і, пойнята єдиним бажанням, — щоб їй було дозволено виявити свої почуття, розважити, потішити його, умовити не відмовлятися від ласки своєї єдиної дитини, — Флоренс ладна була кинутись йому до ніг.
Цього ніхто не знав. Про це ніхто не мав і гадки. Двері завжди були зачинені, а він завжди був усередині. Він виходив звідти раз чи двічі, і в домі подейкували, що він от-от покине Лондон. Тим часом він жив у себе в кімнатах, жив самотою, не бачачи її, не питаючи за неї. Може, він навіть не знав, що вона тут.
Одного дня, десь через тиждень після похорону, Флоренс сиділа за роботою, коли з'явилася Сюзанна і, наполовину сміючись, наполовину в сльозах, сповістила, що прийшов гість.
— Гість! До мене, Сюзанно? — здивувалася Флоренс.
— Так, це справді дивно, чи не так, міс Фло? — відповіла Сюзанна. — Та я хотіла б, щоб до вас багато гостей ходило, їй-богу, бо для вас це краще, і моя думка така: що раніш ви та я, міс, поїдемо до Скетлсів, то краще для нас обох, бо хоч я й не люблю жити серед натовпу, міс Фло, все ж я не устриця. — Треба признати справедливість міс Ніппер, — вона дбала не так за себе, як за свою пані, і це було видно з її обличчя.
— Що ж то за гість, Сюзанно? — нагадала Флоренс.
Сюзанна вибухнула півсміхом-півплачем і відповіла:
— Містер Тутс.
Усмішку, що на мить з'явилася на обличчі Флоренс, змінили сльози. Але в усякому разі була й усмішка, що дуже втішило міс Ніппер.
— Точнісінько те ж відчула й я, міс Фло, — сказала Сюзанна, підносячи до очей край фартушини й похитуючи головою. — Побачила в холі того блаженного, міс Фло, і — в сміх, а далі як заплачу!
Сюзанна Ніппер мимохіть продемонструвала це ще раз. Тим часом містер Тутс, що рушив слідом за нею нагору й не знав, яке враження справила його поява, повідомив про своє прибуття стукотом у двері і жваво ступив у кімнату.
— Як ся маєте, міс Домбі? — мовив містер Тутс. — Я — чудово, богу дякувати. А ви?
Містер Тутс — мало було в світі кращих за нього людей, хоч, може, і знайшлося б двійко розумніших — старанно готувався до цього слововиливу, що мав на меті зняти напруження і в нього, й у Флоренс. Бачачи, проте, що виклав увесь свій багаж надто рано — не встигши сісти, не давши Флоренс і слова мовити, не відійшовши навіть од дверей, — він визнав за доречне почати все з початку.
— Як ся маєте, міс Домбі? Я чудово, богу дякувати. А ви?
Флоренс подала йому руку й сказала, що в неї все гаразд.
— У мене теж все добре, — мовив містер Тутс, підсуваючи собі крісло. — Навіть дуже добре. Не пригадую, — додав містер Тутс, поміркувавши трохи, — чи було коли краще, богу дякувати.
— Це дуже гарно, що ви прийшли, — сказала Флоренс, беручись до свого рукоділля. — Я дуже рада бачити вас.
Містер Тутс хихикнув у відповідь, та подумав, що так буде надто весело, і зітхнув. Тоді подумав, що так буде надто сумно, і хихикнув. Нарешті, невдоволений ні одним, ні другим, засопів.
— Ви були дуже добрі до мого брата, — сказала Флоренс, бажаючи підбадьорити його. — Він часто розповідав мені про вас.
— О, то пусте! — поквапився відповісти містер Тутс. — Тепло сьогодні. Чи не правда?
— Так, погода чудова, — підтвердила Флоренс.
— Як і моє здоров'я, — сказав містер Тутс. — По-моєму, я ніколи не мався так добре, як зараз, дякувати господу.
Встановивши цей цікавий і несподіваний факт, містер Тутс занурився в глибокий колодязь мовчанки.
— Ви, здається, пішли вже від доктора Блімбера? — силкувалася допомогти йому Флоренс.
— Сподіваюся, — відповів містер Тутс і знову пірнув у колодязь.
Він явно пішов під воду з головою і сидів там хвилин десять, не менше. На одинадцятій хвилині він виринув раптом і сказав:
— Ну, до побачення, міс Домбі.
— Як, ви вже йдете? — спитала Флоренс, підводячись.
— Не знаю. Ні, ще не вже, — і містер Тутс несподівано всівся знову. — Річ у тім… слухайте, міс Домбі…
— Не бійтесь, кажіть, — легенько посміхнулася Флоренс. Мені було б дуже приємно поговорити з вами про брата.
— Правда? — відказав містер Тутс, і кожна рисочка його ніякого обличчя налилася співчуттям. — Бідний Домбі! Далебі, я ніколи не думав, що "Берджес і К°" — модні (але дуже дорогі) кравці,— ми про них з ним частенько балакали — шитимуть мені костюм для такої нагоди. — Містер Тутс був убраний в жалобу. — Бідний Домбі! Слухайте! Міс Домбі! — розревівся Тутс.
— Слухаю, — сказала Флоренс.
— Тут є один друг, за яким він дуже впадав останнім часом. Я гадав, може, ви схочете взяти його собі на пам'ять. Пригадуєте, він згадував Діогена?
— О, звичайно, звичайно! — вигукнула Флоренс.
— Бідний Домбі! Як і я! — сказав містер Тутс.
Уздрівши, що Флоренс плаче, містер Тутс проковтнув язика і ледь що знову не впав у колодязь, та, хихотнувши, затримався на цямрині.
— Знаєте, міс Домбі, — пояснив він. — Якби вони не віддали мені собаку, я б десять шилінгів дав, аби його украсти; їй-богу, дав би; але, думаю, вони тільки раді були його збутися. Коли хочете взяти його собі, то він тут, під дверима. Я вмисне привів його до вас. Це, правда, не дамський песик, знаєте, — додав містер Тутс, — але вам все одно, так?
І дійсно, — як вони могли пересвідчитися, глянувши на вулицю, — Діоген визирав з вікна кеба, куди його заманили, давши втямки, ніби в кебі в соломі є пацюки. Делікатно кажучи, він менш за все був схожий на дамського песика і, рвучись на волю, показував себе доволі непривабливим — підгавкував упівморди, і за кожним затятим "гав!" втрачав рівновагу та гепався на солому, за чим знову з'являвся у вікні, хекаючи та висолоплюючи язика, наче приїхав до лікаря на огляд.
Та незважаючи на те що Діоген був найкумедніший із псів, які можуть вам трапитись літнього дня, — вайлуватий, негарний, незграбний, з головою як яйце, завжди стібаний хибною думкою, що десь поблизу чатує ворог, якого годиться обгавкати; незважаючи на те, що вдача у нього була далеко не лагідна, а розум зовсім не великий; незважаючи на шерсть, що геть закрила йому очі, на кумедний ніс, на чудернацький хвіст і хрипкий голос, він для Флоренс був дорожчий за найкоштовнішого й найгарнішого собаку, бо це про нього Поль згадав у хвилину прощання, про нього просив подбати. Цей гидкий Діоген був такий дорогий їй, такий бажаний, що вона вхопила винизану каблучками руку містера Тутса і з вдячності поцілувала. І коли звільнений Діоген (це спочатку ще треба було виманити його з кабріолета!), промчавши сходами і вдершись у кімнату, став шастати попід меблі, намотуючи довгого ланцюга, що висів у нього на шиї, на ніжки крісел та столів і затяг його так, що нарешті відкрилося, які в нього очі, бо вони полізли йому на лоба; коли він гарчав на містера Тутса, як той вдавався до фамільярності; коли він накинувся на Тавлінсона, взявши його за ворога, на якого ціле своє життя гавкав з-за рогу, а в вічі не бачив, — Флоренс він сподобався так, наче це був чудо-собака зразкового виховання.
Успіх, на який здобувся його подарунок, і ласка, з якою Флоренс, нахилившись, гладила волохату спину Діогена (той з першої ж хвилини знайомства милостиво дозволив їй це), так утішили містера Тутса, що він почав вагатися, іти йому чи ні, і витратив би, безперечно, ще чимало часу на обміркування цієї проблеми, якби йому не допоміг Діоген, що раптом, не знати чому, заповзявся гавкати і наскакувати на Тутса, вищиривши зуби. Не тямлячи, що могло б покласти кінець цим демонстраціям, і відчуваючи, що штани, цей витвір мистецтва добродіїв з "Берджес і К°", в небезпеці, містер Тутс, хихочучи, вислизнув за двері, звідки ще двічі чи тричі, хоч без потреби, зазирав до кімнати, та що за кожним разом його стрічала нова атака Діогена, то зрештою він надумався піти геть.
— Годі вже! Ді, дорогенький! Ходи, познайомся з новою господинею! Будем любити одне одного, Ді! — примовляла Флоренс, пестячи патлату голову собаки. І Ді — дикуватий, грубуватий Ді — зняв носа догори і заприсягся на вірність так, мовби сльоза, що скотилась йому на патли, пробилася всередину й розтопила його собаче серце.
Діоген-людина порозумівся з Олександром Великим не краще, ніж Діоген-собака — з Флоренс. Він весело пристав на пропозицію своєї молодої господині й цілком віддався новій службі.
