Домбі і син - Діккенс Чарлз

Таке неврівноважене слово, як "розпуск", зовсім не пасувало до цієї поважної установи. Юні джентльмени щопівроку роз'їжджалися по своїх домівках, але їх ніколи не розпускали. Вони не дозволили б, щоб їх розпустили.

Тозер, якому завжди нестерпно муляла шию крохмалена біла хустка з батисту, — її він мусив носити на бажання місіс Тозер, своєї матінки, котра, приділивши синові церковну кар'єру, вважала, що хлопцеві слід заздалегідь готуватись до неї, — казав, що дали б йому волю вибирати менше з двох лих, то він би радніше залишився тут, аніж їхав додому. Дана заява, на перший погляд, дещо розбігалася з тим місцем у Тозеровому творі на тему про рідну домівку, де він писав, що "думки про дім і все, з ним пов'язане, викликають у нього почуття прийдешнього раювання", і порівнював себе з римським полководцем, окриленим щойно здобутою перемогою над ікенійцями або навантаженим карфагенською здобиччю, якому залишилося кілька годин ходи до Капітолія. Капітолій, слід розуміти, відповідав оселі його матері й був наведений тут дуже до ладу, бо Тозер мав жахливого дядька, який не лише доброхіть екзаменував його на канікулах з найбільш заплутаних питань, а й перекручував з цією ж таки жорстокою метою найбезневинніші події та речі. Отож, коли дядько брав його з собою до театру або, нібито теж з доброти душевної, вів подивитись на велетня, карлика чи якогось фокусника, Тозер знав, що той заздалегідь уже вичитав у класиків щось про таку розвагу, і впадав у смертельний страх, не знаючи, коли саме впаде на нього дядькова кара і на який авторитет він зіпреться.

Брігсів же батько поводився з сином без усяких штукарств. Він просто не давав йому спуску. Розумові випробування бідолашного юнака були такі численні та суворі, що друзі родини (яка на той час мешкала біля Бейсуотера, Лондон) рідко підходили до ставка, окраси Кенсінгтонського парку, без страху побачити на поверхні води капелюх юного містера Брігса, а на березі — не закінчену ним вправу. Отже, Брігс зовсім не радів, чекаючи тих вакацій. А що обидва компаньйони по спальні маленького Поля являли собою найкращі зразки всіх юних джентльменів загалом, то й найжвавіші з-поміж решти сприймали наближення святкового періоду з приреченістю добре вихованої людини.

Не так було з маленьким Полем. Щоправда, кінець оцих перших його канікул означав для нього розлуку з Флоренс. Але хто ж думає за кінець свят, коли вони ще й не починались? Звичайно, не Поль! Щасливий час наближався, і леви та тигри, які дерлися по стінах спальні, стали зовсім ручні й пустотливі. Злостиві, хитрі обличчя в квадратах та ромбах килима на підлозі пом'якшали й дивились на Поля не таким уже й лихим оком. Старі, статечні дзигарі привітніше, ніж завжди, ставили своє незмінне запитання, невтомне море співало щоночі веселішої пісні, що ніби підіймалася й падала разом із хвилями, заколисуючи Поля до сну.

Містер Пастир, Б. Г. Н., здавалося, теж збирався провести канікули якнайкраще. Містер Тутс мріяв про вічні канікули, що почнуться для нього відтепер, і щодня повідомляв Поля, що це вже останній його семестр у доктора Блімбера, бо він негайно вступає у володіння власними маєтками.

Поль і містер Тутс чудово розуміли, що, незважаючи на різницю у віці й суспільному становищі, вони — кревні приятелі. В міру наближення канікул містер Тутс усе голосніше сопів й усе частіше спиняв погляд на Полеві, і Поль знав — це він так сумує, що вони не зможуть бачитись, і почував себе дуже вдячним за його опікунство та добру думку.

Що Тутс став немов офіційним опікуном-охоронцем маленького Домбі, бачили всі — і доктор Блімбер, і місіс Блімбер, й міс Блімбер, і всі юні джентльмени. Це так упадало в очі, що навіть місіс Піпчін, ця стара поважна особа, почала ревнувати Поля до Тутса і в своєму хатньому святилищі називала останнього не інакше як "йолоп дурноголовий". А проте бідолашний Тутс і гадки не мав, що розбурхав гнів місіс Піпчін, як не мав він гадки й про різні інші наслідки та можливості. Навпаки, він був схильний розглядати її як жінку незвичайної вдачі, багато чим цікаву для нього. З цієї причини, коли вона приходила до Поля, він посміхався до неї так гречно й так часто питався про її здоров'я, аж одного вечора місіс Піпчін заявила йому навпростець, що вона до такого не звикла і не має наміру терпіти щось подібне чи то від нього, чи то від будь-якого іншого шмаркача. Це несподіване визнання його чемних манер так збентежило містера Тутса, що він заховався в якнайдальший куток і сидів там, доки вона пішла. І вже ніколи більше не наважився трапити на очі рішучій леді під дахом містера Блімбера.

До канікул лишалося ще два чи три тижні, коли одного дня Корнелія Блімбер покликала Поля до себе й сказала:

— Я посилаю вашому батькові ваш аналіз, Домбі.

— Дякую, мадам, — відповів Поль.

— А ви хоч знаєте, що це значить, Домбі? — спитала міс Блімбер, дивлячись на нього крізь окуляри.

— Ні, мадам, — зізнався Поль.

— Домбі, Домбі, — зітхнула міс Блімбер, — я починаю думати, що ви — безнадійна дитина. Якщо ви не розумієте чогось, чому ви не просите пояснити?

— Місіс Піпчін сказала, щоб я не ставив питань, — виправдувався Поль.

— Хочу просити вас, Домбі, щоб ви ні за яких обставин не згадували при мені місіс Піпчін, — заявила Корнелія. — Я не можу дозволити вам цього. Наша система виховання не має нічого спільного з її методами. Якщо ви ще раз згадаєте про неї, я буду змушена просити вас завтра перед сніданком відтворити напам'ять усе від "Verbum personale" до "simillima cygno".

— Я не хотів, мадам… — почав був маленький Поль.

— Будьте ласкаві не казати мені, чого ви хотіли чи не хотіли, Домбі, — спинила його міс Блімбер, додержуючись надзвичайної ввічливості у своїх зауваженнях. — Я не можу дозволити вам висувати такі аргументи.

Поль відчув, що найбезпечніш буде не говорити нічого, і лише дивився на окуляри міс Блімбер. Міс Блімбер, незадоволено труснувши головою, звернулася до папірця, що лежав перед нею.

— "Аналіз характеру П. Домбі". Якщо пам'ять мене не зраджує, — відірвалася на мить міс Блімбер, — слово "аналіз", як протилежність до "синтезу", в Уокера пояснюється так: "Розкладання об'єкту — чи то чуттєвого, чи то інтелектуального — на його першоелементи". Як протилежність до "синтезу", зверніть увагу. Ну, тепер ви знаєте, що таке аналіз, Домбі?

Домбі ніби й не був засліплений тим світлом, яке проллялось на його розум, але злегка вклонився міс Блімбер.

— "Аналіз, — повторила та, — характеру П. Домбі. Я знаходжу, що природні дані у Домбі надзвичайно хороші і що хист його до науки стоїть на тому ж рівні. Беручи як нашу найвищу оцінку цифру вісім, я оцінюю зазначені раніше здібності Домбі в шість і три чверті кожна!"

Міс Блімбер спинилася, щоб подивитись, як Поль сприйняв цю новину. Не певний, що позначають ті шість і три чверті — шість фунтів п'ятнадцять пенсів, чи шість пенсів три фартинги, чи шість футів три дюйми, чи три чверті по шостій, чи — шість чогось такого, чого він ще не вчив, і три чверті ще чогось іншого, Поль потер собі руки й глянув просто у вічі міс Блімбер. Виявилось, що то була найкраща відповідь, і Корнелія вела далі.

— "Свавільність — два. Себелюбство — два. Схильність до товаришування з простолюдом, виявлена щодо особи по імені Глябб — спершу сім, але згодом зменшилась. Шляхетність поведінки — чотири і з часом поліпшується". Тепер іде те, на що я хочу звернути особливу вашу увагу, Домбі, — загальні зауваження наприкінці аналізу.

Поль налагодився слухати їх якнайпильніше.

— "В цілому про Домбі треба сказати, — гучним голосом читала Корнелія, через кожні два слова наставляючи окуляри на маленьку постать перед собою, — що здібності та нахили в нього гарні, і що він зробив успіхи, яких тільки можна було сподіватися за даних обставин. Слід, проте, пошкодувати, що в поведінці та вдачі цього юного джентльмена є особливості (їх звичайно звуть дивацтвами) і що, формально не даючи підстав для осуду, він часто помітно відрізняється від інших молодих джентльменів свого віку та соціального стану". Ну, Домбі, — мовила міс Блімбер, відкладаючи паіпірець, — зрозуміли?

— Думаю, зрозумів, мадам, — одповів Поль.

— Цей аналіз, Домбі, надішлють вашому шановному батькові, — казала далі міс Блімбер. — Йому безперечно буде дуже прикро почути, що у вашій поведінці та вдачі є особливості. Нам також прикро, Домбі, бо ми ж не можемо, ви розумієте, Домбі, любити вас так, як хотіли б.

Корнелія зачепила його найчутливіше місце. Чим ближче був день від'їзду, тим палкіше він бажав, щоб усі в домі його полюбили. З якоїсь таємничої причини, мало зрозумілої й йому самому (якщо він взагалі розумів її), Поль дедалі більше прив'язувався до всіх і до всього в оселі доктора. Він не міг знести думки, що комусь буде байдуже, коли він поїде звідси. Він хотів, щоб усі з приємністю згадували його, і ради цього заприязнився навіть з великим волохатим, хрипкоголосим собакою, що сидів на цепу за домом і був попервах найбільшим пострахом для нього, — щоб і цей собака тужив за Полем, коли того вже тут не буде.

Не думаючи, що знову показує себе не таким, як решта, маленький Поль пояснив усе як умів міс Блімбер і попросив ласкаво, щоб вона, незважаючи на офіційний аналіз, спробувала полюбити його. З тим же проханням удався він і до місіс Блімбер, що саме ввійшла в кімнату, а коли ця дама навіть у його присутності не втрималася й висловила часто висловлюване нею переконання, що він — чудне дитя, то Поль сказав, що вона має цілковиту рацію і що, напевно, це все через його кістки, але він точно не знає; та хай місіс Блімбер дарує йому це, бо він їх усіх любить.

— Не так, звичайно, — додав Поль з боязкою відвертістю, що й була однією з найбільш нетипових і привабних рис цієї дитини, — не так, як я любив Флоренс, — це було б неможливо. Та ви й не чекаєте цього від мене — правда, мадам?

— Ох, чудна ти душе! — шепнула місіс Блімбер.

— Але мені тут усі любі, — закінчив Поль, — і мені було б гірко поїхати, знаючи, що хтось цьому радий або йому все одно.

Тепер місіс Блімбер не мала вже ніякого сумніву, що Поль — найчудніша в світі дитина, і коли вона переповіла все те докторові, то доктор їй не заперечив.