Домбі і син - Діккенс Чарлз

Слуга був підсліпуватий парубок зі слідами усмішки на лиці. Усмішка ця свідчила лише про недоумкуватість, але місіс Піпчін вирішила, що це — від нахабства, і накинулася на нього.

— Хто вам дав право сміятись за спиною джентльмена? — сказала місіс Піпчін. — І за кого ви мене маєте?

— Я ні з кого не сміюся і ні за кого вас не маю, мадам, — запевнив зачудований парубок.

— У, лінивий йолоп! — сказала місіс Піпчін. — Такому лише рожен крутити. Ідіть скажіть господареві, що прийшов містер Домбі, а то буде вам!

Підсліпуватий парубок покірно подався виконувати наказ і, повернувшись невдовзі, запросив містера Домбі до кабінету доктора.

— Ви знову смієтесь, сер! — зауважила місіс Піпчін, коли, йдучи останньою, минала його у холі.

— І не думаю, — образився молодик. — Оце штучка, бодай не бачити!

— В чому справа, місіс Піпчін? — обернувся містер Домбі. — Тихо, прошу!

З поваги до нього місіс Піпчін буркнула тільки: "О, та це чудовий хлопець!", — чим до сліз зворушила придуркуватого і м'якосердого молодика. Така вже була в місіс Піпчін звичка — кидатись на всіх м'якосердих людей, і приятелі її вважали, що цьому, після перуанських копалень, нема чого дивуватись.

Доктор сидів у своєму предивному кабінеті з Гомером над дверима і Мінервою на камінній полиці, весь обкладений книгами, і тримав на кожному коліні по глобусу.

— Як ся маєте, сер? — спитав він у містера Домбі. — І як ся має мій маленький друг? — Голос доктора прозвучав, мов орган, і,коли він замовк, великі дзигарі в холі (принаймні так здалося Полеві) окселентували йому: "як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?"

А що маленький друг був занадто малий і його геть затуляли книги на столі, то доктор кілька разів марно спробував побачити його між ніжок стола. Помітивши це, містер Домбі прийшов на поміч, узяв Поля на руки й посадовив його на невеликий столик посеред кімнати, якраз навпроти доктора.

— Га! — мовив доктор, засунувши руку за край сурдута. — Тепер я бачу мого маленького друга. Як ся маєте, мій молодий друже?

Дзигарі у холі не звернули уваги на зміну в звертанні і повторили: "як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?"

— Добре. Дуже дякую вам, сер, — відповів Поль заразом і дзигарям, і докторові.

— Га! — сказав доктор Блімбер. — Ми таки зробимо з нього велику людину.

— Чуєш, Полю? — звернувся містер Домбі до мовчазного Поля.

— Ми таки зробимо з нього велику людину, га? — повторив доктор.

— Я хотів би лишитися малим, — відказав Поль.

— Ну! — мовив доктор. — А чому?

Дитя сиділо на столику з дивним, напруженим обличчям, не зводячи з доктора пильних очей, і ляскало себе рукою по коліну, ніби там збиралися сльози, і воно стримувало їх. А друга рука тим часом звелася тихенько, посунулася — далі, ще далі — і оповила шию Флоренс. "Ось чому", — здавалося, пояснював він. І тут пильний погляд увірвався, стиснуті губи обм'якли, і з очей йому ринули сльози.

— Місіс Піпчін, — сердито пробурчав містер Домбі.— Мені вельми прикро бачити це.

— Одійдіть од нього, міс Домбі,— звеліла матрона.

— Нічого страшного, — кивкам голови стримав її доктор. — Ні-чо-го. У нас знайдуться для нього інші турботи, інші переживання. Ви ж бо бажаєте, щоб мій маленький друг був обізнаний…

— З усім, докторе, — твердо сказав містер Домбі.

— Так, — мовив доктор, примруживши очі й дивлячись на Поля зі своїм звичайним оскалом, ніби на якусь дивоглядну тваринку, з котрої намислив зробити опудало. — Так: справедливо. Га! У нас наш маленький друг набереться найрізноманітніших знань і хутко, смію сказати — дуже хутко посунеться вперед. Цілина — так, здається, казали ви, містере Домбі?

— Якщо не рахувати початкової підготовки вдома і в цієї леді, — відповів містер Домбі, представляючи йому місіс Піпчін, що вмить привела до готовності всю свою м'язеву систему й заздалегідь задирливо хмикнула на випадок зневажливого ставлення з боку доктора, — якщо цього не враховувати, то Поль досі не вчився зовсім.

Доктор Блімбер схилив голову на знак ласкавої поблажливості до браконьєрства місіс Піпчін у педагогічній галузі й сказав, що дуже радий чути це.

— Багато краще, — зауважив він, потираючи собі руки, — коли починати з підмурків, — і знову глянув на Поля так, ніби хотів зараз же засадити його за грецьку азбуку.

— Ця обставина, докторе Блімбере, — зиркнув містер Домбі на сина, — а також розмова, яку я вже мав честь вести з вами раніше, роблять зайвими дальші поясненну, а разом з тим дальшу втрату вашого дорогоцінного часу і…

— Нумо, міс Домбі! — ущипливим тоном озвалася місіс Піпчін.

— Вибачте, — сказав доктор. — Одну хвилину. Дозвольте мені представити вам місіс Блімбер і мою дочку, що житимуть одним життям з нашим юним парнаським прочанином. — Місіс Блімбер, — показав він на леді, що саме в ту хвилину, немов лише чекала нагоди, ввійшла до кімнати в супроводі своєї доньки, цього гробокопа в окулярах, — містер Домбі. Містер Домбі — моя донька Корнелія. Містер Домбі, душко, — звернувся доктор до дружини, — настільки звіряється на нас… бачите нашого маленького друга?

Місіс Блімбер, у безмірному вияві гостинності, скерованої на містера Домбі, звичайно, не бачила, бо задкувала до Поля і вже мала от-от перекинути його столика. По цім натяку вона обернулася, щоб висловити захоплення класичними й розумними рисами його обличчя, а тоді, зітхнувши, призналася містерові Домбі, що заздрить його синові.

— Як бджілці, сер, — звела вона очі до неба, — котра залетіла в садок з найдобірнішими квітками і вперше збиратиме солодкий нектар. Вергілій, Горацій, Овідій, Теренцій, Плавт, Ціцерон! Які ж то меди у нас! Вам може видатися дивним, містере Домбі, що жінка… дружина такого чоловіка…

— Годі, годі! — спинив її доктор Блімбер. — Посоромся ж бо!

— Містер Домбі вибачить дружині її небезсторонність, — з чарівною посмішкою відповіла місіс Блімбер.

— Та що ви! — запротестував містер Домбі, маючи на увазі, звичайно, небезсторонність, а не вибачення.

— Як може видатись дивним і з боку матері…— вела далі місіс Блімбер.

— І якої матері! — докинув містер Домбі й уклонився, непевний, чи не робить він комплімент Корнелії.

— Але справді, — закінчила місіс Блімбер, — якби тільки я могла познайомитися з Ціцероном і по-приятельському поговорити з ним в його Тускулумі (о, чу-до-вий Тускулуме!), то я, думаю, могла б спокійно померти.

Учений фанатизм настільки заразливий, що містер Домбі наполовину повірив їй, і навіть місіс Піпчін, котра, як ми бачили, була не дуже згідливої вдачі, подала якийсь звук — чи то зітхання, чи то стогін — немов хотіла сказати, що тільки Ціцерон міг бути б їй розрадою під час аварії в перуанських копальнях — воістину спасенною лампою Деві.

Корнелія глянула на містера Домбі крізь свої окуляри, немов мала бажання роздовбати разом з ним кілька цитат з вищезгаданого авторитету. Та здійснити цей намір, якщо він у неї й був, завадив стукіт у двері.

— Хто там? — спитав доктор. — А, заходьте, Тутсе, — заходьте. Це містер Домбі, сер, — Тутс уклонився. — Цікавий збіг, — зауважив містер Блімбер. — Перед нами — початок і кінець: альфа й омега. Наш головний учень, містере Домбі.

Доктор цілком міг би назвати його "головно-плечовим" учнем, бо і найвищий з решти хлопців ледве сягав йому до плеча. Опинившись між незнайомих, Тутс почервонів і голосно засміявся.

— Додаток до нашої маленької галереї, Тутсе, — сказав доктор. — Син містера Домбі.

Юний Тутс знов зашарівся і, зрозумівши зі значущої мовчанки, що йому слід щось сказати, озвався до Полії: "Добридень" таким грубезним голосом і з такою боязню, що проти цього рик ягняти був би меншим дивом.

— Попросіть, будь ласка, містера Пастира, Тутсе, — сказав доктор, — хай відбере кілька початкових підручників для сина містера Домбі і приготує йому відповідне місце для занять. Здається, містер Домбі не бачив ще наших дортуарів, моя люба.

— Якщо містер Домбі забажає піднятись нагору, то я більше ніж з гордістю покажу йому володіння бога сну.

З цими словами місіс Блімбер, дама вельми солодкомовна і гнучка, як дріт, у чепці небесної блакиті, побралась на другий поверх у супроводі містера Домбі й Корне-лії. Місіс Піпчін також пішла за ними, пильно розглядаючись по дорозі за своїм ворогом-слугою.

Весь час, поки їх не було, Поль сидів на Столику, тримаючи Флоренс за руку і, наважившись відірвати очі від доктора, нипав ними по всій кімнаті. А доктор, відхилившись на спинку крісла, одну руку своїм звичаєм сунув за борт жилета, а в другій, випростаній, тримав перед собою книжку й читав. У цій його манері було щось моторошне. Таким самим робом — рішуче, незворушно, невблаганно й холоднокровно — брався він до кожного діла. Обличчя доктора було на видноті, і коли він доброзичливо всміхався до автора, чи перечив йому помахом голови, або супив брови й кривив авторові гримасу, ніби кажучи: "Годі вам, сер, я краще знаю", — то робилося страшно.

Тутс теж, невідомо чому, стовбичив за дверима без діла, вперто вивчаючи коліщата свого годинника й перераховуючи півкронові монети. Та це тривало недовго, бо тільки-но тугі товсті литки доктора Блімбера заворушилися під столом, начеб він зібрався вставати, як Тутс миттю зник і більше не з'являвся.

Незабаром на сходах почулися голоси містера Домбі та його провідниці, і всі троє ввійшли до кабінету.

— Надіюся, містере Домбі, — сказав доктор, відкладаючи книгу, — вам сподобалися наші порядки?

— Вони досконалі, сер, — відповів містер Домбі.

— І дійсно, дуже гарно, — тихим голосом підтвердила місіс Піпчін, не схильна перехвалювати.

— Докторе й місіс Блімбер, — обертаючись, сказав містер Домбі, — з вашого дозволу місіс Піпчін буде подеколи навідувати Поля.

— Завжди, коли тільки місіс Піпчін забажає, — погодився доктор.

— Завжди будемо раді бачити її, — запевнила місіс Блімбер.

— Гадаю, я завдав вам достатньо клопоту і можу йти, — сказав містер Домбі.— Полю, дитино моя, до побачення, — і він наблизився до столу, де той сидів.

— До побачення, тату.

Кволий і байдужий дотик руки, що її містер Домбі взяв у свою, аж ніяк не пасував до тужного виразу на обличчі Поля. Але не він спричинився до цієї туги. Не йому призначався цей вираз. О, ні! Флоренс, самій лише Флоренс.

Якщо містер Домбі своїм безсоромним багатством і нажив собі ворога — непримиренного, мстивого та жорстокого в своїй ненависті, — то навіть такий ворог вважав би достатньою карою за власну кривду отой біль, що його зазнало в цю мить гордовите серце містера Домбі.

Він нахилився до сина й поцілував його.