Домбі і син - Діккенс Чарлз

Якщо його тілесний зір й затуманило щось, від чого личко сина на мить розпливлося і втратило контур, то його розумовий зір у ту мить повинен би був проясніти.

— Скоро побачимось, Полю. Тебе звільнятимуть на суботу й неділю. Ти ж знаєш.

— Так, тату, — повторив Поль, дивлячись на сестру, — на суботу й неділю.

— А ти постараєшся добре вчитися і станеш розумником, правда? — спитав містер Домбі.

— Я буду старатися, — втомлено відповіло дитя.

— І скоро будеш дорослий! — мовив містер Домбі.

— О, дуже скоро! — повторило дитя, і знов на його обличчі дивним сяєвом майнув той старечий вираз. Це сяєво перекинулось на місіс Піпчін і згасло в її чорних шатах. Знакомита яга виступила наперед, щоб попрощатися й забрати Флоренс, чого їй давно кортіло. Це приве-ло до пам'яті містера Домбі, що не зводив очей з Поля. Погладивши його по голові й потиснувши ще раз його маленьку ручку, містер Домбі, як завше, холодно й чемно попрощався з доктором, місіс і міс Блімбер і вийшов з кабінету.

Незважаючи на прохання не турбуватися, доктор Блімбер, місіс Блімбер і міс Блімбер гуртом кинулися повести його до виходу, і місіс Піпчін, затиснену між доктором і місіс Блімбер, винесло з кабінету раніше, ніж вона встигла схопити Флоренс за руку. Завдяки цьому щасливому випадку в пам'яті Поля зберігся любий спогад про те, що Флоренс підбігла обняти його, і що саме її обличчя було останнім, яке він бачив у дверях, — обличчя, повернене до нього з бадьорою посмішкою, що сяяла крізь сльози.

Коли сестра пішла, в дитячих груденятах усе перевернулося, а глобуси, книги, сліпий Гомер і Мінерва колом закрутилися по кімнаті. Та раптом вони спинились, і Поль почув голосне цокання дзигарів у холі, що так само заклопотано допитувалися: "Як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? Як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?".

Він сидів на своїм п'єдесталі, згорнувши руки, й мовчки прислухався. Він міг би відповісти: "Погано, погано! Так самотньо мені, так сумно!" Але сидів мовчки, з болісною порожнечею в юному серці, серед холодної, непривітної, чужої обстановки, — життя було для нього пусткою, яку ніколи ніде не звеселить приязна людська душа.

Розділ дванадцятий

НАВЧАННЯ ПОЛЯ

Через кілька хвилин, що маленькому Полеві Домбі видалися вічністю, доктор Блімбер повернувся до кабінету. Хода в доктора була вкрай велична й розрахована на те, щоб виповнити юні душі високими почуттями. Це була майже маршова хода, тільки коли доктор викидав уперед праву ногу, він поважно робив півоберта вліво, а коли викидав ліву, то виконував такий самий маневр управоруч. Так що здавалося, ніби доктор за кожним кроком роззирається довкола, мовби хотів сказати: "Чи може хтось показати мені будь-що, будь-де, про що б я не знав? Думаю, що ні".

Разом із доктором повернулися й місіс і міс Блімбери, і доктор, знявши зі столу свого нового вихованця, віддав його до рук міс Блімбер.

— Корнеліє, — мовив він, — на перший час доручаю Домбі тобі. Розвивай його, розвивай, Корнеліє.

Корнелія прийняла свого молодого підопічного з докторових рук, і Поль, почутивши, як вп'ялися в нього її окуляри, опустив очі.

— Скільки вам років, Домбі? — спитала міс Блімбер.

— Шість, — відповів Поль, спідлоба зирнувши на неї і здивувавшись, чому волосся в молодої леді не довге, як у Флоренс, а сама вона схожа на хлопця.

— Що ви знаєте з латинської граматики, Домбі? — поцікавилася Блімбер.

— Нічого, — признався Поль. Відчувши, що відповідь ця була для чутливого серця міс Блімбер ударом, він звів очі на троє облич, що згори дивилися на нього, і додав:

— У мене погане здоров'я. Я квола дитина. Не міг же я вчити латинську граматику, як щодня гуляв зі старим Гляббом. Я попрошу вас, щоб ви дозволили старому Гляббові приходити до мене.

— Що за жахливе, простацьке ім'я! — сказала місіс Блімбер. — Абсолютно некласичне! Хто він такий, те чудовисько, дитино?

— Яке чудовисько? — перепитав Поль.

— Отой Глябб, — з огидою в голосі повторила місіс Блімбер.

— Він не більше чудовисько, як ви, — відповів Поль.

— Що? — страшним голосом скрикнув доктор. — Оце так, так! Га! Що таке?

Поль перелякався, та, дарма що ввесь тремтів, заступився за відсутнього Глябба.

— Це — дуже хороший дідусь, мадам, — пояснив він. — Він возив мене на візку. Він знає все про глиб морський і про риб, що там живуть, і про страховища, що вилазять на скелі й лежать проти сонця, а тоді знову — шубовсть у воду, як чогось налякаються, і то так, що чути на багато-багато миль. А ще є там такі створіння, — вів далі Поль захоплено, — довгі такі, лиш не знаю, наскільки та як їх зовуть… це Флоренс знає… що вдають, ніби з ними трапилось лихо. А як хтось захоче пожаліти їх і підійде, то вони відкривають свою широчезну пащу й кидаються на тебе. І тоді треба, — сміливо звернувся Поль безпосередньо до доктора, — бігти не просто, а повертати врізнобіч, бо вони страшенно довгі, то й повертаються повільно, і так можна втекти. Правда, старий Глябб не знає, чому море робить так, що я думаю про мою померлу маму, і про що це воно завжди говорить, — завжди говорить! Але він дуже багато про нього знає. І я прошу, — закінчив хлопчик, глянувши на три чужі обличчя поглядом безрідного й раптом утративши всю свою жвавість — прошу, щоб ви дозволили старому Гляббові приходити до мене, бо я його дуже добре знаю, і він мене.

— Га! — похитав головою доктор. — Кепська справа. Але наука своє зробить.

Місіс Блімбер, здригнувшися, заявила, що це якесь чудне дитя, і, хоч вона й не була місіс Піпчін, зиркнула на Поля так само, як та яга.

— Покажи йому будинок, Корнеліє, — сказав доктор, — і познайом з новим оточенням. Ідіть з цією молодою леді, Домбі.

Домбі скорився, дав руку незбагненній для нього Корнелії і пішов за нею, боязко позиркуючи на свою супутницю, бо окуляри в неї блищали й надавали їй такого таємничого вигляду, що Поль не знав, куди вона дивиться, і не був навіть певен, чи є в неї очі за скельцями.

Корнелія спершу повела його до класу, до якого заходили з холу через подвійні двері, оббиті сукном, що притишувало й глушило голоси юних джентльменів. А там їх сиділо аж вісім — у різних стадіях розумового занепаду, всі обтяжені роботою й страшенно серйозні. Тутс, як старший, засідав у кутку за окремим письмовим столом і видався Полеві величним чоловіком вельми похилих літ.

Містер Пастир, Б. Г. Н., сидів за другим невеликим столом і, наставивши валок на Вергілія, повільно вкручував цю мелодію у вуха чотирьом юним джентльменам. Двоє, з другої четвірки, судомно хапаючись за голови, заглибились у розв'язання математичних задач; ще один з заплаканим обличчям, що нагадувало брудну віконну шибку, силкувався виборсатись до обіду з безконечної кількості рядків, а ще один дивився на своє завдання, скам'янівши з подиву та розпуки, і, здавалося, перебував у цьому стані від самого сніданку.

Поява нового учня не справила враження, якого можна було б сподіватися. Містер Пастир, Б. Г. Н. (що мав звичку задля прохолоди голити собі голову і обростав тільки коротенькою щетиною), простяг йому свою кощаву руку, кажучи, що радий його бачити. Поль теж був би дуже радий, якби міг хоч трохи щиро сказати йому те саме. Потім Поль за вказівкою Корнелії потиснув руки чотирьом юним джентльменам, що сиділи навпроти містера Пастира, далі тим двом, що гарячково поралися з математичними задачами, тоді юному джентльменові, який змагався з часом і був увесь у чорнилі, і, нарешті, привітався з юним джентльменом у стані скам'яніння, що задубів і зовсім захолонув.

Тутсові Поля вже представляли, тож цей учень обмежився тим, що своїм звичаєм захихотів та засопів і знову поринув у роботу. Робота була не важка, бо оскільки він уже й так "перейшов усе" (і навіть більше), а також, як було уже згадано, затримався в стадії розквіту, то йому було дозволено вдатись до самоосвіти, і полягала вона в тому, що Тутс на уроках писав самому собі довгі листи від різних вельможних осіб, адресовані "П. Тутсові, Есквайру, Брайтон, Суссекс", і старанно переховував їх у своєму столі.

По закінченні цих церемоній Корнелія повела Поля на найвищий поверх, що тривало доволі довго, бо Полеві доводилось обома ногами ставати на одну сходину перед тим як перебратись на наступну. Нарешті вони добулися-таки мети своєї подорожі, і там, у кімнаті, що виходила на розбурхане море, Корнелія показала йому гарненьке, завішане білими запонами ліжко під самим вікном, де на табличці красивими круглими літерами — жирно внизу й тоненько вгорі — було написано "Д о м б і". Два інші такі ж ліжка з такими ж табличками належали, як було зазначено, Брігсові й Тозерові.

Коли вони спускалися назад у хол, Поль побачив, що підсліпуватий парубок, який так тяжко образив був місіс Піпчін, ухопив чималеньку булаву, якою б'ють у бубон, і почав гатити нею в гонг, немов раптом збожеволів чи кликав до помсти. Ніхто його не насварив за це, ніхто не поволік до карцера, і парубок, наробивши шуму, спокійнісінько пішов собі геть. А Корнелія Блімбер сказала, що за чверть години подадуть обід і хай Домбі краще йде до класу, до своїх "товаришів".

Отож, шанобливо минувши великі дзигарі, що, як і перше, допитувались про його здоров'я, Домбі прочинив двері класної кімнати, несміливо, немов завинивши, ввійшов і з певними труднощами зачинив їх за собою. Його товариші розсипалися по всій кімнаті, і тільки скам'янілий хлопець нерухомо стовбичив на місці. Містер Пастир у сірій мантії потягався так, ніби, не дбаючи про збитки, поклав собі будь-що відірвати рукави.

— Ох-хо-хо! — позіхав містер Пастир, стріпуючись як запряжений кінь, — ох боже ж мій, боже! — Ах-ха-а!

Містер Пастир позіхав так широко і поважно, що Поль навіть злякався. Всі учні, за винятком Тутса, теж виглядали потомлені й готувалися до обіду; дехто перев'язував краватки, що й справді були дуже тугі, дехто мив руки у суміжній кімнаті або пригладжував щіткою волосся, — і ніхто не давав взнаки, що радіє.

Юний Тутс, що скінчив ці приготування давно і не мав чого робити, міг уділити своє дозвілля Полеві.

— Сідай, Домбі, — доброзичливо запропонував він.

— Дякую, сер, — відповів Поль.

Його спроби здертися на дуже високе підвіконня й кількаразові падіння звідти, видно, наштовхнули Тутса на відкриття.

— А ти — маленький хлопчик, — сказав він.

— Так, сер, маленький, — погодився Поль. — Дякую сер, — бо Тутс люб'язно підсадив його.

— Ти в якого кравця одягаєшся? — спитав Тутс, пооглядавши Поля.

— Поки що мені все шиє жінка, — відповів Поль, — кравчиха моєї сестри.

— А мені — "Берджес і К°", — сказав Тутс. — Шикар-р-но.