Домбі і син - Діккенс Чарлз

Регіт тривав так довго, що чорношкірий денщик, який дивився на майора здаля і нізащо в світі не наважився б підійти ближче, двічі чи тричі подумав, що той уже конає. Усе тіло майора, а надто голова та обличчя, розбухло, як ніколи доти, і перед очима денщика колихалося і двигтіло щось масивне кольору індиго. Нарешті регіт перетворився у вибух кашлю, а коли цей останній трохи вщух, майор уривчасто загримів:

— Ну-ну, мадам, ну-ну! Місіс Домбі, так, мадам? Не думаю, мадам. Не бути цьому, доки Джо Бі здатен устромити вам палицю в колесо. Дж. Бі наздогнав вас, мадам. Його ще не вибито з сідла, сер. Вона мудра, сер, мудра. Але Джош мудріший. Він не спить, він пильнує. Старий Джо не спить, сер!

Останнє твердження, безперечно, було правдиве — жахливо правдиве. Лишалося воно таким більшу частину ночі, що минула серед подібних вигуків упереміш з нападами кашлю та ядухи, які лякали весь будинок.

Наступного по цьому дня (то була неділя), коли містер Домбі, місіс Чік і міс Токс сиділи за сніданком, знай вихваляючи майора, в кімнату вбігла Флоренс. Обличчя їй заливав рум'янець, очі іскрилися радістю.

— Тату, тату! — скрикнула вона. — Тут Уолтер, і боїться заходити!

— Хто? — здивувався містер Домбі.— Що це знаьшть? У чім справа?

— Уолтер, тату! — боязко повторила Флоренс, зрозумівши, що занадто по-панібратському звернулася до батька. — Той, хто знайшов мене, коли я загубилася.

— Це вона про молодого Гея, Луїзо? — спитав містер Домбі, суплячи брови. — Ця дитина щось надто галаслива стала. Навряд чи то Гей. Піди, прошу, подивися.

Місіс Чік вибігла в коридор і повернулася зі звісткою, що то й справді прийшов молодий Гей у супроводі якоїсь чудної на вигляд особи, і що молодий Гей не наважується ввійти, поки містер Домбі снідає, а почекає, коли містер Домбі дозволить потурбувати його.

— Скажіть, хай заходить негайно, — звелів містер Домбі. — Ну, Гею, у чім там справа? Хто вирядив вас сюди? Хіба не можна було послати когось іншого?

— Вибачте, сер, — відповів Уолтер. — Мене ніхто не посилав. Я сам насмілився приїхати. Сподіваюсь, ви даруєте мені цю сміливість, довідавшись про причину.

Але містер Домбі, не слухаючи його, поривався зазирнути йому за спину, наче той був стовпом на дорозі.

— Що це? — сказав містер Домбі. — Хто це? Я гадаю, ви помилилися дверима, сер.

— О, перепрошую, дуже, що я не сам, сер, — поквапився пояснити Уолтер, — але це… це капітан Катл, сер.

— Уол-ре, хлопче мій, — грудним голосом прогудів капітан, — тримайся!

І в ту ж мить, ступивши крок наперед, виніс на огляд присутніх свій обширний синій костюм, свій знаменитий комір та свій гулявий ніс у повній красі і, чемно привітавши своїм гачком дам, зігнувся в поклоні перед містером Домбі з вощеним капелюхом у руці й свіжовитисненим червоним екватором круг голови.

Містер Домбі з обуреним подивом глянув на цю з'яву, самим своїм виглядом мовби закликаючи й дам до протесту. Маленький Поль, що ввійшов слідом за Флоренс, сахнувся до міс Токс, коли капітан почав вимахувати своїм гачком, і став в оборонну позицію.

— Ну, Гею, — мовив містер Домбі,— то що ви мали мені сказати?

Капітан знову, наче як вступ до розмови, що не могла не задовольнити обидві сторони, повторив: "Тримайсь, Уолтере!"

— Боюся, сер, — почав Уолтер^ тремтячи й потупивши очі, — що я допустився великої сміливості, приїхавши сюди. Надто великої сміливості. Але й приїхавши сюди, я навряд чи наважився б просити зустрічі з вами, якби міс Домбі не перестріла мене і…

— Ну? — сказав містер Домбі, спостерігши, що він глянув на Флоренс, і мимоволі насупився, коли дівчинка усмішкою підбадьорила хлопця. — Далі! Далі, прошу!

— Так, так, — вкинув капітан, уважаючи за обов'язок чемності підтримати містера Домбі. — Добре сказано. Далі, Уол-ре!

Погляд, кинутий містером Домбі в знак подяки за підтримку, мусив був спопелити капітана. Але той, безневинно примруживши око, порухом свого гачка пояснив містерові Домбі, що хлопець, мовляв, трохи ніяковіє та незабаром підбадьориться.

— Справа, що привела мене сюди, цілком приватна й особиста, сер, — затинаючись, вів далі Уолтер, — і капітан Катл…

— Тут! — гукнув капітан, запевняючи, що він напохваті і на нього можна звіритись.

— Старий друг мого бідного дядька й чудова людина, сер, — Уолтер підвів благальний погляд, немов заступаючись за капітана, — ласкаво запропонував поїхати зі мною, у чому я ніяк не міг йому відмовити.

— Ще б пак, — самовдоволено озвався капітан. — Чого відмовлятися? Далі, Уол-ре!

— І ось, сер, — Уолтер зважився нарешті дивитися в очі містерові Домбі й відчайдушно — бо дітись було вже нікуди — повів далі: — ось я й прийшов разом з ним, сер, сказати, що мій бідний дядько в надзвичайно скрутному становищі. Його торгівля поволі занепала, і він не може сплатити векселя, він мучився цією думкою вже багато місяців, про що я дуже добре знаю, сер, а раз у нього сидить судовий маклер, і він ризикує втратити все своє майно, а це розіб'є йому серце. І якби ви, сер, здавна знаючи дядька як поважну людину, ласкаво допомогли б йому в його біді,— ми б вам повік не надякувалися, сер.

Сльози бриніли в Уолтерових очах, та й у Флоренс теж, і батько її це помітив, дарма що дивився, здавалось, тільки на Уолтера.

— Сума дуже велика, сер, — сказав Уолтер, — понад триста фунтів. Дядька це нещастя зовсім приголомшило, йому так тяжко, але зарадити чимсь він не може. Він не знає навіть, що я у вас. Ви, напевне, захочете знати, сер, — по короткому ваганні додав Уолтер, — чого саме мені від вас треба. Правду сказати, я й сам не знаю. У дядька є крам, на який — можу ручитись — не накладено арешту за інші борги, та ось і капітан Катл може з свого боку поручитися за нього. Я… я не хотів би про це… про мою невелику платню… але якби ви дозволили… підсумувати… авансом… дядько… ощадливий… чесний старий чоловік, сер. — По цих уривчастих фразах Уолтер замовк і понуро стояв перед своїм патроном.

Визнавши, що настала слушна хвилина для демонстрації скарбів, капітан Катл підійшов до столу, повідсовував чашки, звільнивши місце коло ліктя містера Домбі, видобув з кишені свій срібний годинник, готівку, чайні ложечки й щипці для цукру і, поклавши все це купкою, щоб надати якомога вартіснішого вигляду, виголосив таку промову:

— Півбухана краще ніж зовсім без хліба, і це ж стосується і крихт. Тут — небагато. Можна додати річний прибуток у сто фунтів. Якщо є на світі людина, напхана знанням, то це — старий Сол Джілс. Якщо існує хлопець, що обіцяє… — капітан пригадав принагідну цитату: — …текти молоком і медом, — то це його небіж.

І, ставши назад на своє місце, капітан почав пригладжувати свої розкуйовджені кучері з виглядом людини, що успішно довела до кінця нелегку для виконання роль.

Коли Уолтер замовк, очі містера Домбі спинились на Полеві. Хлопець, бачачи, що сестра його похнюпила голову і тихо плаче, перейнявшись чужим нещастям, підійшов до неї й намагався заспокоїти її, виразно поглядаючи то на Уолтера, то на батька. Вислухавши промову капітана Катла з поблажливою байдужістю, містер Домбі знову втупив очі в сина і кілька секунд мовчки й пильно дивився на нього.

— Чому він заборгувався? — спитав містер Домбі. — Хто давав позичку?

— Він не знає, — відповів капітан, кладучи руку Уолтерові на плече. — Знаю лише я. Треба було допомогти людині, що потім померла, і на даний час мій друг Джілс сплатив уже не одну сотню фунтів. Подробиці, якщо бажаєте, віч-на-віч.

— Людям, котрим стає коштів тільки на себе самих, — мовив містер Домбі, невідступно дивлячись на сина і не звертаючи уваги на знаки, що їх капітан Катл подавав за спиною Уолтера, — краще дбати про власні зобов'язання й клопоти, а не збільшувати їх запоруками за інших. Це — вияв непорядності. І зарозумілості теж, — суворо додав містер Домбі.— Великої зарозумілості, бо й заможні люди на таке не пішли б. Полю, ходи-но сюди!

Дитина послухалась, і містер Домбі посадив її собі на коліна.

— Якби в тебе були зараз гроші… — почав він. — Дивись на мене.

Поль, що блукав очима поміж Уолтером і Флоренс, глянув в обличчя батькові.

— Якби в тебе були гроші… стільки грошей, як каже молодий Гей… що ти зробив би?

— Віддав би їх старому дядькові.

— Позичив би їх старому дядькові? — перепитав містер Домбі. — Гаразд: ось коли ти підростеш, то ми будемо порядкувати моїми грошима вдвох — я і ти.

— Домбі й Син, — перебив Поль, що давно вже вивчив ці слова.

— Домбі й Син, — повторив батько. — Хочеш уже стати Домбі й Сином і позичити гроші дядькові молодого Гея?

— Ой, дуже, тату, — скрикнув Поль. — І Флоренс хоче.

— Дівчата не мають нічого спільного з Домбі й Сином, — зауважив містер Домбі. — Чи ти — ти хочеш?

— Хочу, тату, хочу.

— Ну, то хай буде так. Бачиш, Полю, — додав він, стишивши голос, — які могутні гроші і як люди прагнуть дістати їх? Молодий Гей он скільки проїхав, щоб попросити грошей, і ти — великий і сильний, бо ти їх маєш, — ласкаво позичаєш йому й робиш для нього величезну послугу.

На хвилину личко Поля зістарилось, виявивши цілковите розуміння батькових слів, але за мить помолодшало і знову стало звичайним дитячим личком, коли хлопець спорснув з колін і побіг до Флоренс просити, щоб не плакала більше, бо він позичить грошей молодому Геєві.

Містер Домбі підійшов до столу, написав листа й завірив його печаткою. Тим часом Поль і Флоренс шепотілися з Уолтером, а капітан Катл розпливався з радості, дивлячись на них з такими честолюбними, з такими невимовно зарозумілими думками, що містер Домбі нізащо б не повірив, якби дізнався про них.

Закінчивши листа, містер Домбі сів на своє місце й простяг конверта Уолтерові.

— Передайте це завтра зранку містеру Турботові, — сказав він. — Він негайно ж дасть розпорядження, щоби хтось із контори врятував вашого дядька і сплатив той вексель. Він же подбає й про повернення боргу залежно від обставин. Вважайте, що це зробив для вас містер Поль.

Уолтер, схвильований тим, що спосіб вирятувати дядька з біди — у нього в руках, хотів був висловити свою радість і дяку, та містер Домбі спинив його.

— Вважайте, що це зробив для вас містер Поль, — повторив він. — Я пояснив йому все, і він зрозумів мене. На цьому розмова скінчена.

Оскільки містер Домбі вказав рукою на двері, Уолтерові не лишалося нічого, тільки вклонитися й піти геть, але міс Токс, побачивши, що разом з ним відходить і капітан Катл, втрутилася в цю справу.

— Любий сер, — звернулася вона до містера Домбі, щедрість якого викликала в неї з місіс Чік рясні сльози, — любий сер, у пориві вашого благородства ви не помітили однієї дрібнички.

— Чого саме, міс Токс? — поцікавився містер Домбі.

— Джентльмен з… з інструментом, — мовила міс Токс, зиркнувши на капітана Катла, — залишив на столі, коло вашого ліктя…

— Праведне небо! — гукнув містер Домбі, відштовхуючи геть капітанові скарби, ніби то й справді були крихти. — Заберіть ці речі.