Домбі і син - Діккенс Чарлз
А ви зайдіть та купіть її!
Однак джентльмен, вдовольнивши свою цікавість, спокійно потупцяв далі.
— Пішов! — сказав Уолтер. — І так усі. Але, дядю… Дядю Соле! — повторив він, бо старий замислився й не озвався на перший поклик. — Не зневіряйтеся. Не журіться, дядечку. Коли замовлення почнуть надходити, то посипляться в такій кількості, що ви собі ради з ними не дасте.
— Мене вже не буде, коли вони почнуть надходити, хлопчику, — відказав Соломон Джілс. — Вони не надійдуть, доки я не відійду.
— Та не журіться ви, дядю. Кажу ж бо, — не журіться! — не вгавав Уолтер.
Старий Сол спробував прибрати веселішого вигляду й посміхнувся до небожа так щиро, як міг.
— І тільки й того, дядю? Чи тут іще щось криється? — спитав Уолтер, спираючись ліктями на чайну тацю і нахилившись наперед, щоб надати розмові більшої щирості та довіри. — Не ховайтеся від мене, дядю, кажіть усе.
— Ні, ні, нічого, — відповів старий, Сол. — Що ж тут іще може критися?
Уолтер недовірливо похитав головою.
— Про це ж я й хочу дізнатися від вас, — сказав він, — а ви у мене питаєтесь! Зізнаюся вам, дядю, — коли я бачу вас отаким, я шкодую, що живу з вами.
Старий Сол мимохіть витріщив очі.
— А так. Хоч нікому й ніколи не було так добре, як мені з вами, але коли я бачу вас в такому гуморі, я дуже шкодую, що живу тут.
— Я буваю занудний, я знаю, — сказав Соломон, потираючи собі руки.
— Що я хочу сказати, дядю Соле, — продовжував Уолтер, нахиляючись ще більше й легенько ляснувши його по плечу, — я, бачите, гадаю, що вам краще було б, якби замість мене отут сиділа та наливала вам чай ваша жіночка. Така, знаєте, славна, сердечна, симпатична бабуся, якраз вам до пари, що доглядала б вас і вміла підтримати у вас гарний настрій. А тут сиджу я і я люблю вас від щирого серця, як тільки може любити небіж. Але ж я тільки небіж і не можу бути тим товаришем, яким стала б вона багато років тому, — подругою, що б уміла розрадити вас, коли вам погано на душі, — хоч я б усі гроші віддав, аби лише вас розрадити! Отож я й кажу — коли я бачу, як ви журитесь, мені сумно стає, що біля вас нема нікого кращого ніж отаке, як я, недолуге базікало, що хоче втішити вас, дядю, але не знає як. Не знає як, — повторив Уолтер, тягнучись, щоб потиснути руку дядькові.
— Уоле, хлопчику мій, — мовив Соломон, — навіть якби ота славна бабуся вже п'ятдесят п'ять років сиділа у цій вітальні, я не міг би любити її більше, ніж люблю тебе.
— Я знаю це, дядю Соле, добре знаю, — відповів Уолтер. — Але вам не було б так тяжко від того, що у вас на душі, якби вона була з вами, бо вона знала б, як розважити вас, а я не знаю.
— Ні, ні, і ти знаєш, — заперечив майстер корабельних інструментів.
— Гаразд. То в чому ж річ, дядю? — ластячись до старого, спитав Уолтер. — Ну, кажіть же, у чім справа?
Соломон Джілс повторив, що йому нема чого приховувати, і повторив так рішуче, що небіж не мав іншого виходу, як удати, буцім вірить йому.
— Я можу сказати тільки одне, дядю Соле, — що коли б було…
— Але нема, — затявся Соломон.
— Нехай, — промовив Уолтер. — В такому разі я не маю чого сказати, і дуже добре, бо мені вже пора на службу. — Я, коли буду в місті, забігатиму сюди — подивлюся, як вам тут ведеться. Тільки глядіть, дядю! Я більше ніколи вам не повірю й більше нічого не розповім про містера Турбота-молодшого, коли довідаюсь, що ви мене обманули!
Соломон Джілс, сміючись, запевнив, що чогось такого він не довідається, і Уолтер, перебираючи в думці всі неможливі способи забагатіти й поставити дерев'яного мічмана у незалежне становище, вирушив до контори "Домбі і Син" у смутнішому, ніж звичайно, настрої.
У ті часи за рогом, на Єпископській вулиці, жив такий собі Броглей, присяжний маклер й оцінювач. В його захаращеній крамниці в цілком невідповідних своєму призначенню поєднаннях абияк громадилися купи старих меблів. Десятки стільців чіплялися за рукомийники, що самі ледве трималися на верхах буфетів, а ті й собі балансували на обідніх столах, що лежали, ногами догори, на ще інших обідніх столах, — і таке розташування було ще з наймудріших. Банкетний набір покришок на тарелі, келихів для вина та карафок можна було бачити на ліжках у веселому товаристві півдесятка коцюб і лампи для передпокою. Колекція віконних гардин без вікон оздоблювала барикаду з комодів, на яких стояли аптечні слоїки, а бездомний килим, розлучений зі своїм приятелем-каміном, одважно терпів різкий східний вітер, що дув просто на нього, і скорботно тремтів в унісон із пронизливими схлипами піаніно, яке щодня губило по струні й на кожен гуркіт з вулиці ледь чутно озивалося бринінням своєї розладнаної, розбитої душі. У крамниці містера Броглея завжди був великий вибір знерухомілих дзигарів, яких, здавалося, вже й не можна було пустити в хід, як і грошові справи їхніх колишніх власників, і різних свічад, розташованих так, що вони відбивалися одне в однім, відкриваючи оку нескінченну перспективу банкротств і руїни.
Сам містер Броглей був огрядний чоловік з вологими очима, рожевим обличчям, кучерявим волоссям і поступливою вдачею, бо ця відміна Каїв Маріїв, що сидять на руїнах чужих Карфагенів, завжди буває в гарному гуморі. Подеколи він заходив до крамниці Соломона розпитати про торгівлю, і Уолтер знав його настільки, що вітався з ним на вулиці. Проте знайомство Соломона Джілса з маклером далі цього не йшло, тому Уолтер немало здивувався, коли, заглянувши, як обіцяв, того ж таки ранку в крамницю, побачив, що містер Броглей сидить у вітальні, засунувши руки в кишені, а капелюх його висить за дверима.
— Ну, дядю Соле, — гукнув Уолтер (старий похмуро сидів за столом, і окуляри, на превелике диво, були в нього на носі, а не на лобі), — як ви себе почуваєте?
Соломон похитав головою і махнув рукою в напрямі маклера, мовби представляв його.
— Щось трапилося? — спитав, затинаючись, Уолтер.
— Ні-ні, нічого не трапилось, — запевнив містер Броглей. — Не турбуйтеся.
Уолтер з німим подивом перебіг очима від маклера до дядька.
— Справа в тому, — пояснив містер Броглей, — що треба сплатити невеличкий борговий вексель — триста сімдесят з чимось фунтів, а строк вийшов. І вексель той у мене.
— У вас! — скрикнув Уолтер, озираючись.
— Ага, — конфіденційним тоном сказав містер Броглей і похитав головою, даючи на розум, що сваритися їм нема за що. — На майно накладено арешт. От і все. Не турбуйтеся. Я прийшов сюди сам, щоб усе обійшлося тихо й по-товариськи. Ви ж мене знаєте. Це діло цілком приватне.
— Дядю Соле! — пробелькотів Уолтер.
— Уоле, хлопчику, — відповів дядько. — Це зі мною вперше. Такого нещастя я ще не знав. І вже застарий, щоб знову братись до діла. — І піднявши окуляри на лоба (бо вони вже не здатні були приховати його почуття), Соломон Джілс накрив лице руками і ревно заридав, і сльози падали йому на жилет кольору кави.
— Дядю Соле! Не треба, прошу! — вигукнув Уолтер, який аж затрясся від страху, побачивши, що старий плаче. — На бога, тільки не це! Що мені робити, містере Броглей?
— Я порадив би пошукати якогось приятеля чи кого, — сказав містер Броглей, — і поговорити з ним.
— Правильно! — скрикнув Уолтер, ладний ухопитися за першу-ліпшу думку. — Звичайно! Дякую. Капітан Катл, дядю, — ось хто нам потрібен! Заждіть, поки я збігаю до капітана Катла. Ви попильнуйте дядька, містере Броглей, і заспокойте його, як можете, — добре, містере Броглей? І не треба розпачу, дядю Соле. Ну, заспокойтесь, не журіться!
Сказавши це з великим запалом і незважаючи на слабкі протести старого, Уолтер стрілою вихопився з крамниці, заскочив до контори попередити, що не буде на службі через наглу недугу дядька, і щодуху помчав до капітана Катла.
Дорогою йому здавалось, що все навкруги змінилося. На вулицях, як і завжди, був гамір і стиск возів, бричок, фургонів, омнібусів та перехожих, але через лихо, що спіткало дерев'яного мічмана, все йому видавалося якимось новим і дивним. Будинки й крамниці були не ті, що раніш, — на них висіли конфіскаційні ордери містера Броглея, писані великими літерами. Маклер, здавалося, наклав арешт навіть на церкви, бо їхні шпилі здіймались до неба геть по-іншому. Саме небо змінилося, бо, безперечно ж, і на нього наклали арешт.
Капітан Катл жив над невеличким каналом, поблизу Індійських корабелень, де був підйомний міст, що вряди-годи розходився, пропускаючи велетенське судно, і воно сунуло вздовж вулиці, наче викинений на берег левіафан. Цікаво було, наближаючись до оселі капітана Катла, простежити, як відбувається поступовий перехід від суходолу до води. Починався він появою флагштоків — неодмінної прикмети шинків. Потім з'являлися крамниці готового одягу з вивішеними надворі синіми куфайками, шапками-зюйдвестками і брезентовими штанами, від вузьких до найширших. Далі йшли кузні, де кувалися якорі та ланцюги, і де молоти цілий день дзвеніли об залізо. Ще далі тягнулася низка будинків, біля яких, визираючи з-поміж червоної квасолі, стриміли невисокі щогли, увінчані флюгерами. Далі — рівчаки. Далі — підстрижені верби. Знову рівчаки. Далі — невиразні смуги брудної води, яку й описати годі, бо її й не видно між кораблів. Ще далі повітря тхнуло тирсою, і виробництво щогол, весел, дерев'яних брусів і човнів поглинало всі інші руко-месла. Далі грунт ставав мочаруватий і грузький. Далі вже нічим не тхнуло, тільки пахло цукром та ромом. І нарешті перед вами — Бриг-майдан, а на ньому — будинок, де живе капітан Катл, на другому й останньому поверсі.
Капітан був один з тих, наче витесаних з дуба, людей, що їх і найбуйніша уява не здатна відділити від будь-якої, бодай найнезначнішої частини їхнього туалету. Тож коли Уолтер постукав у двері, а капітан тут же висунувся в одне з віконець від вулиці, вітаючи його, — в своєму цупкому навощеному капелюсі, зі своїм, подібним до вітрила, коміром сорочки, в синьому і настовбурченому, як звичайно, костюмі,— хлопець був переконаний, що капітан завжди такий, і не інакший, — так ніби містер Катл був птахом, а все решта — пір'ям на ньому.
— Уол-ре, хлопче, а постукай-но ще, — сказав капітан Катл. — Сильніше! Сьогодні у нас перуть.
Уолтер з нетерплячки зняв страшенний гуркіт.
— Отак-так! — сказав капітан і зараз же втягнув назад голову, немов чекав шквалу.
Він не помилився.
