Домбі і син - Діккенс Чарлз

Я хочу знати, що таке гроші взагалі. — І — боже милий! — яке ж бо старече обличчя підніс він до батька!

— Що таке гроші взагалі? — повторив містер Домбі, відсуваючись разом з кріслом, щоб краще роздивитись мудрагелика, здатного на такі запитання.

— Я хочу знати, тату, що вони можуть зробити! — пояснив Поль, схрестивши руки (хоч для цього вони булище трохи закороткі) і перебігаючи очима з батька на вогонь і назад.

Містер Домбі тепер уже присунувся й погладив сина по голові.

— Ще дізнаєшся, голубе, — сказав він. — Гроші, Полю, можуть зробити що завгодно. — Він узяв одну його руку і обережно поплескав по ній долонею.

Але Поль чимшвидше визволив руку і потер нею об бильце крісла — немов увесь його розум містився у цій долоньці, і він хотів нагострити його — і, знову втупивши очі в огонь, наче той був йому порадником, по короткій мовчанці повторив:

— Що завгодно, тату?

— Так, — що завгодно. Майже, — поправився містер Домбі.

— Що завгодно значить — усе, тату. Так? — спитав син, не дочувши, а може, не зрозумівши батькової поправки.

— Так, — ствердив містер Домбі.

— Чому ж тоді вони не врятували мою маму? — мовило дитя. — Вони жорстокі, правда?

— Жорстокі! — повторив містер Домбі і поправив краватку, немов заперечуючи таку думку. — Ні, щось добре не може бути жорстоким.

— Якщо вони добрі і можуть усе зробити, — сказала дитина, замислено дивлячись у вогонь, — то хотів би я знати, чому вони не врятували мою маму.

Цього разу він уже не поставив питання, мабуть, з дитячою кмітливістю збагнувши, що питання було б неприємне для батька. Він тільки повторив уголос думку, що цікавила й турбувала його віддавна, і сидів, спершись підборіддям на руку та поглядаючи в камін, ніби чекав відповіді від вогню.

Містер Домбі опам'ятався від подиву (щоб не сказати переляку, бо хлопець уперше завів мову про матір, дарма що вони сиділи отак щовечора) і заходився пояснювати, що гроші, хоч які вони могутні і хоч як їх належить шанувати, не можуть зберегти життя тому, хто має померти; і що всі люди, навіть ті з Сіті, хоч які вюни багатії, всі мусять умерти. Гроші, проте, роблять так, що нас поважають, бояться, шанують, запобігають перед нами, захоплюються нами, гроші роблять нас могутніми й знаменитими в очах усіх і часто допомагають нам уникати смерті. Завдяки їм, приміром, мама Поля користувалася послугами містера Пілкінса, який приходить і до Поля, а також славетного доктора Паркера Пепса, якого Поль не знає. Отак гроші роблять усе — усе, що лиш можна зробити. Це й багато чого іншого містер Домбі втовкмачував своєму синові, а той уважно слухав і, здавалося, зрозумів більшу частину сказаного.

— А чи можуть вони зробити мене сильним і здоровим, тату? — спитав Поль, помовчавши трохи й потираючи свої хиряві рученята.

— Навіщо? Хіба ж ти й так не досить сильний і здоровий? — сказав містер Домбі.

Ох, і знову оте старече личко, — наполовину сумне, наполовину лукаве!

— В тебе здоров'я і сили не менше, ніж в інших дітей твого віку, — додав містер Домбі.

— Флоренс, правда, старша за мене, і я добре знаю, що я не такий сильний і не такий здоровий, як Флоренс, — відказав хлопець. — Але думаю, що коли Флоренс була така маленька, як я, вона гралася довше, ніж я, і не втомлювалась. Я іноді так втомлююсь, — признався Поль, гріючи руки проти вогню й приглядаючись до камінної решітки, ніби там духи розігрували лялькову виставу, — і мені так болять кістки (Уїкем каже, це кістки болять), що я не знаю, куди мені дітися.

— Ну, та це ж увечері,— зауважив містер Домбі, підсуваючись ближче до сина й ніжно його пригортаючи. — Ввечері всі діти стомлені, зате добре сплять уночі.

— Ні, не тільки ввечері, тату, — відповіло дитя, — так буває і вдень. Я тоді приляжу на коліна до Флоренс, і вона мені співає. А вночі потім мені таке сниться!

І він знову поставив руки до вогню, дивлячись на них задумливо, наче старий дід або малий домовичок.

Містер Домбі був настільки приголомшений, зніяковілий і без найменшого уявлення, як далі повести розмову, що просто сидів і дивився на сина, не відриваючи руки від його плеча, мовби її там тримало магнітом. Раз він простяг був другу руку й на мить повернув до себе задумане личко. Та не встиг він прийняти руку, як личко знову обернулось до вогню і залишалося так, доки прийшла нянька, щоб забрати хлопця до ліжка.

— Я хочу, щоб мене Флоренс забрала, — сказав Поль.

— Ви не підете з вашою бідолашною Уїкем, містере Полю? — стражденним тоном запиталася нянька.

— Ні, не піду, — відповів Поль і знову застиг у своєму крісельці з виглядом господаря дому.

Попрохавши в бога благословення для його невинності, місіс Уїкем пішла, а натомість з'явилася Флоренс. Хлопець ту ж мить, охоче і радісно підхопився з місця і, віддаючи батькові на добраніч, підвів до нього таке повеселіле, таке помолоділе й таке справді дитяче обличчя, що містер Домбі й здивувався з цієї переміни, й заспокоївся нею.

Коли діти вийшли, містер Домбі почув раптом ніжний голосок і, пригадавши, як Поль розповідав, що сестра йому співає, з цікавістю відчинив двері, визирнув і прислухався. Флоренс, тримаючи малого на руках, піднімалася високими, розлогими й порожніми сходами, час до часу спиняючись, аби перепочити. Голова хлопчика лежала на її плечі, рука повивала шию. Дівчинка весь час співала, а Поль інколи ледве чутно підспівував. Містер Домбі дивився їм услід, аж обоє щезнули йому з очей, а він усе стояв і дивився, доки мляве проміння місяця, що тоскно замерехтіло у скляному дашку над сходами, повернуло його назад до кімнати.

Наступного дня до обіду було запрошено для наради місіс Чік і міс Токс. Коли прибрали скатертину, містер Домбі відкрив збори, попросивши поінформувати його — без утаювань і нічого не пом'якшуючи, — в якому стані здоров'я Поля і що каже доктор Пілкінс.

— Бо дитина зовсім не така міцна, як я того хотів би, — пояснив містер Домбі.

— З твоєю приникливістю, любий Полю, ти, як звичайно, влучив у саму суть, — сказала місіс Чік. — Наш пестунчик і справді не такий міцний, як би нам хотілося. Річ у тім, що він, як на свій вік, занадто розумний: в нього душа завелика для тіла. Послухати лишень, як він метикує! — Тут місіс Чік похитала головою. — Ніхто й не повірить! Хоч би оті його слова… пригадуєте, Лукреціє?.. вчора, про похорони…

— Боюся, — роздратовано перебив сестру містер Домбі,— що деякі особи там, нагорі, балакають йому зайве. Вчора ввечері він казав мені про свої… кістки, — містер Домбі гнівно підкреслив останнє слово. — Кому в світі яке діло до кісток мого сина? Він, смію думати, не живий скелет.

— І дуже далекий од цього, — надміру палко потвердила місіс Чік.

— Сподіваюсь, що так, — відповів її брат. — Знову ж таки — похорони! Хто це говорить з дитиною про похорони? Ми, скільки мені відомо, не трумнарі, не плакальники й не гробокопи.

— І дуже далекі від цього, — не менш палко повторила місіс Чік.

— Хто ж тоді вкладає йому таке в голову? — сказав містер Домбі. — Далебі, я вчора був просто приголомшений. Хто вкладав йому це в голову, Луїзо?

— Полю, голубчику, — помовчавши, озвалася місіс Чік. — Тут не треба далеко ходити. Я, скажу тобі по щирості, не можу назвати Уїкем особою надто життєрадісною, чи, як то кажуть…

— Донькою Мома, — делікатно підказала міс Токс.

— Саме так, — згодилася місіс Чік. — Але вона надзвичайно сумлінна й послужлива нянька, і ніколи не мудрує. Я не бачила поступливішої жінки. Якщо любе дитя, — вела далі місіс Чік таким тоном, наче все, що вона говорила, було вже вирішено й погоджено раніше, — якщо любе дитятко трохи й ослабло після останньої хвороби і не має ще того здоров'я, якого б нам хотілося, якщо в організмі його спостерігається тимчасова кволість і воно поки що не зовсім впевнено володіє своїми…

Місіс Чік після недавньої згадки про кістки побоялася сказати "кінцівками" й чекала допомоги з боку міс Токс, що, вірна своєму обов'язку, тут же підмінила їх "членами".

— Членами, — повторила місіс Чік.

— Здається, доктор сьогодні вранці згадував про ноги, — так, душко Луїзо? — сказала міс Токс.

— Ну, звичайно, що так, моя люба, — з ніжним докором одповіла місіс Чік. — Навіщо ж ви питаєте? Ви й самі це чули. Я кажу, що коли наш дорогий Поль часом і втрачає здатність володіти ногами, то це — звичайне явище для багатьох дітей його віку, і запобігти цьому не можна ніякими засобами. Що скорше ти зрозумієш це, Полю, і погодишся з цим, то краще.

— Ти безперечно знаєш, Луїзо, — зауважив містер Домбі, — що я нітрохи не сумніваюся в твоїй цілком природній любові і відданості майбутньому голові цього дому. То, кажеш, містер Пілкінс дивився Поля сьогодні вранці?

— Так, дивився, — ствердила сестра. — Ми з міс Токс були при цьому. Ми з міс Токс завжди буваємо в таких випадках. Ми вважаємо це своїм обов'язком. Містер Пілкінс оглядав його й кілька днів тому, і, по-моєму, він — людина дуже досвідчена. Він каже, що турбуватися нема чого і я готова підтвердити його слова, коли це тебе заспокоїть, але порадив — якраз оце сьогодні — морське повітря. Дуже мудра порада, Полю, я певна того.

— Морське повітря! — повторив містер Домбі, дивлячись на сестру.

— Тут нема чим хвилюватися, — сказала місіс Чік. — Коли мої Джордж і Фредерік були в такому віці, їм теж рекомендували морське повітря. Мені самій радили його кілька разів. Я цілком згодна з тобою, Полю, що там, нагорі, не слід говорити при дитині про речі, над якими їй ще рано задумуватися, але я просто не знаю, як уникнути цього, коли в дитини такий жвавий розум, як у Поля. Якби він був звичайне собі дитя, то це ще нічого. Мушу сказати, я, разом із міс Токс, думаю, що короткочасна зміна обстановки, брайтонське повітря, фізичний і розумовий гарт під наглядом такої розважливої особи, як, приміром, місіс Піпчін…

— А хто ця місіс Піпчін, Луїзо? — спитав містер Домбі, здивований легкістю, з якою було введено в обіг ім'я, що його він уперше чув.

— Місіс Піпчін, дорогий Полю, — відповіла його сестра, — це немолода вже леді — ось міс Токс знає цілу цю історію, — що від певного часу всю енергію своєї душі з величезним успіхом оддає вихованню та освіті дітей і має прекрасні зв'язки. Її чоловік помер від розриву серця тоді, як… за яких обставин, кажете, помер її чоловік, моя люба? Я забула подробиці.

— Тоді, як відкачували воду з перуанських копалень, — сказала міс Токс.

— Звичайно ж, не він ту воду відкачував, — поквапилась пояснити місіс Чік, зиркнувши на брата.