Домбі і син - Діккенс Чарлз

Жінку вже звільнили і розплатилися з нею. Ви покидаєте цей дім тому, що водили мого сина… мого сина! — містер Домбі з притиском повторив два останні слова, — водили мого сина по закутках і в таке товариство, про яке годі згадати без трепету. Щодо випадку з міс Флоренс сьогодні вранці, то я, певною мірою, вважаю його щасливим, бо без нього я ніколи й не довідався б, — ви, звичайно, б мовчали, — про ваш злочин. Я гадаю, Луїзо, що друга нянька, оскільки вона набагато молодша, — тут міс Ніппер голосно схлипнула, — перебувала під чужим впливом, тож не така винна і може залишитись. Скажи, будь ласка, щоб візникові сплатили за проїзд до… — містер Домбі спинився, вагаючись, — до Оленячих Садів.

Поллі попростувала до дверей, а Флоренс, учепившись їй за сукню, розпачливо закричала, благаючи її не відходити. То був ніж у бундючне батьківське серце й стріла в його мозок — бачити, як плоть і кров, що їх він не міг не визнати за свої, так линула до ницої, чужої жінки, а він був тому стороннім свідком! Йому, звичайно, не дуже боліло, до кого привертається чи від кого відвертається його дочка, але те ж саме могло трапитись і з його сином!

В усякому разі, син його гірко плакав тої ночі. Адже бідний Поль мав більше підстав для плачу, ніж багато хто з дітей його віку. Він-бо втратив свою другу матір — першу, яку сам пізнав, — через такий же несподіваний удар, як і той, що потьмарив був початок його життя. І той же удар позбавив вірного й доброго друга його сестру, що так і заснула, обливаючись сльозами. Але мова в нас не про те. Тож не будемо марнувати слів.

Розділ сьомий

ПОГЛЯД З ВИСОТИ ПТАШИНОГО ЛЕТУ НА ОСЕЛЮ МІС ТОКС І НА її СЕРДЕЧНІ СПРАВИ

Міс Токс мешкала в невеликому темному будиночку, що колись, за найдавніших часів англійської історії, втиснувся в аристократичну дільницю лондонського Уест-Енду і тулився там у тіні, неначе бідний родич великої вулиці, що проходила тут же, за рогом, оточений великими кам'яницями, які холодно поглядали на нього. Закуток цей — і не двір, і не подвір'я — був найпохмуріший з усіх можливих закутків, де тривожно відлунював стукіт у будь-чиї двері. Звалася ця відлюдна місцина, де між бруківкою росла трава, Принцесиним Майданом. На Принцесиному Майдані стояла Принцесина Каплиця з деренчливим дзвоном, куди на недільну відправу сходилися інколи чоловік двадцять п'ять. Була тут і пивничка "Під Принцесиним Гербом", до якої вчащали вишукані лакеї. Перед пивничкою, за гратами, стояв паланкін, хоч ніхто не пам'ятав, щоб його коли-небудь виносили звідти, а погожими ранками на кожному шпичакові (що їх у гратах, за підрахунком міс Токс, було аж сорок вісім) з'являвся олов'яний кухоль.

Поруч із будинком міс Токс на Принцесиному Майдані стояв ще один приватний будинок, — не кажучи про величезні ворота з парою величезних молотків у вигляді лев'ячих голів, — їх ніколи не відчиняли, і вважалося, що то був колись в'їзд до чиїхось стаєнь. на Принцесиному Майдані і справді тхнуло стайнею. Із спальні міс Токс, що виходила вікнами на задвірок, було видно стаєнний двір, де конюхи за всякою роботою помагали собі несамовитим галасом і де на стінах, знадвору, неначе Макбетові знамена, завжди були порозвішувані найінтимніші частини туалету, що належали візникам, їхнім дружинам та дітям.

Власником другого будинку на Принцесиному Майдані був колишній дворецький, одружений з економкою, що винаймав мебльовані кімнати одному самотньому джентльменові, а саме вирлоокому майорові з синюшною шкірою й дерев'яними рисами обличчя, в зовнішності якого міс Токс, за її ж словами, вбачала "щось воістину військове". Між майором і міс Токс існував обмін газетами та брошурами і подібні до цього платонічні взаємини, що підтримувалися через посередництво темношкірого денщика, якого міс Токс називала "тубільцем", не пов'язуючи з цим словом жодного географічного уявлення,

Мабуть, у цілому світі не було таких тісних сіней та; сходів, як у будинку міс Токс. Мабуть, взятий у цілому, від димаря до порога, це був найневигідніший і найкривобокіший дімок в Англії. Зате, як казала міс Токс — "що за розташування!" Взимку денного світла було в ньому обмаль, сонце не зазирало туди й за найкращої пори року, про повітря годі й згадувати, вуличного руху — ніякого. І все ж міс Токс казала: "що за розташування!" Так само казав і синюшний вирлоокий майор. Він пишався Принцесиним Майданом, і в своєму клубі при першій-ліпшій нагоді переводив розмову на когось із вельможних осіб за рогом, аби мати приємність підкреслити, що він йому сусіда.

Миршавий будинок, де мешкала міс Токс, був її власністю і дістався їй у спадок від покійного власника медальйончика, що скидався на сумнівний самородок, — мініатюрний портрет його в напудреній перуці з косицею урівноважував рукавичку для чайника, що висіла з протилежного боку каміна. Більша частина меблів теж була з часів напудрених перук з косицями, в тім числі грілка для тарілок, що геть захиріла і, розповзаючись на своїх чотирьох ніжках, потрапляла всім під ноги, та старомодний клавесин, розмальований віночком пахучого горошку, що обвивав ім'я майстра.

Хоча майор Бегсток досяг того, що в красному письменстві зоветься перевалом життя, і продовжував путь униз майже без шиї, з парою потужних щелеп, обвислими слонячими вухами, а його очі й обличчя, описані вище, вказували на стан штучного збудження, він неабияк пишався тим, що викликав інтерес міс Токс, і тішив своє самолюбство думкою, що ця, як він вважав, прекрасна жінка накидає на нього оком. На це він не раз натякав у своєму клубі, виголошуючи жартівливі тиради, де за головну дійову особу правив старий Джо Бегсток, старий Джой Бегсток, старий Дж. Бегсток, старий Джош Бегсток і так далі. Бо треба зазначити, що фортецею і опорою майорового гумору було його панібратське поводження з власним ім'ям.

— Джой Бі, сер, — казав, майор, вимахуючи ціпочком, — вартий дюжини таких, як ви. Було б вас більше таких, з Бегстоковою закваскою, ви б лиха не знали. Старому Джо, сер, не треба далеко ходити по дружину, навіть тепер, якби йому цього забаглося. Але він безсердечний, той Джо; він непідступний, сер, непідступний і збіса хитрющий! — Після, такої заяви чути було сопіння, синя шкіра майора ставала фіолетовою, а очі вирячувались ще більше й конвульсійно здригалися.

Попри все оте вільнодумне самовихваляння, майор таки був егоїстом. Навряд чи знайшлася б особа з егоїстичнішим серцем, або, вірніше, — шлунком, бо останнім органом він був наділений більш очевидно, ніж першим. Майорові й на думку не спадало, що хтось його може не помітити чи знехтувати; і тим паче був він далекий від думки, що його зможе не помітити або знехтувати міс Токс.

Виявилось, проте, що міс Токс його забула — поволі, потрохи забула. Почала вона забувати після того, як відкрила родину Тудлів; поволі забувала аж до самих хрестин, а далі процент забування зростав уже кожного дня. Хтось або щось заступило майора як об'єкт її інтересу.

— Доброго ранку, мадам, — привітався майор, перестрівши міс Токс на Принцесиному Майдані через кілька тижнів після подій, описаних у попередньому розділі.

— Доброго ранку, сер, — дуже холодно відповіла міс Токс.

— Джо Бегсток, мадам, — зі звичайною своєю галантністю зауважив майор, — довгий час не мав щастя вклонитися вам, забачивши вас у вікні. З Джо суворо обійшлися, мадам. Його сонце за хмарами.

Міс Токс нахилила голову, але знов-таки цуже холодно.

— Може, сонечка Джо не було в місті, мадам? — спитав майор.

— Мене? В місті? О, ні, я в місті весь час, — сказала міс Токс. — Тільки я була дуже зайнята. Майже весь свій час я віддаю одним дуже мені близьким приятелям. Боюсь, що й тепер його не маю. Бувайте здорові, сер!

І міс Токс своєю урочою ходою зникла з Принцесиного Майдану, а майор стояв, дивлячися їй услід, синіший ніж завжди, і бурмотів щось не вельми люб'язне.

— Оце так-так, хай йому біс! — мовив майор, обводячи своїми краб'ячими очима Принцесин Майдан і звертаючись до його запашного повітря. — Півроку тому ця жінка любила кожен слід на землі, залишений Джоном Бегстоком. І що б воно означало?

Поміркувавши трохи, майор вирішив, що це не інакше, як пастка на чоловіків, що все це — змова і хитрощі, і що міс Токс наставляє на нього сильце… "Але ви не впіймаєте Джо, мадам, — сказав майор. — Він непідступний, цей Дж. Б., мадам, — непідступний, і збіса хитрющий!", — і розважав отак, підхихикуючи, аж до кінця цього дня.

Та минув цей день і багато інших, а міс Токс не звертала на майора ніякої уваги і навіть не думала про нього. Раніш вона мала звичку мимохіть визирати в котресь із темних віконець і, червоніючи, відповідати на поклони майора. Тепер же вона зовсім не давала майорові такої нагоди і навіть не цікавилась, дивиться він в її бік чи ні. Сталися ще й інші зміни. Ховаючись у сутіні своїх власних апартаментів, майор спостеріг, що в будинку міс Токс зробилося ніби ще чепурніше. Для старої канарки куплено нову позолочену клітку; на столах і камінній полиці з'явилися вирізані з кольорового паперу та картону прикраси; на підвіконнях зненацька виросла одна чи дві квітки; міс Токс почала вправлятись у грі на клавесині; гірлянда з пахучого горошку раз у раз була на видноті, а над нею пишалися в нотному зошиті Копенгагенський і Пташиний вальси, власноруч переписані міс Токс.

Понад і попри все це міс Токс вже довший час з великим смаком і ретельністю одягалася в напівжалобу, і саме це допомагало майорові розв'язати його проблему він-бо вирішив, що міс Токс дістала невеличку спадщину й тому загорділа.

На другий день після того як він заспокоїв душу цим відкриттям, майор, сидячи за сніданком, побачив у вітальні міс Токс таку чудну й разючу картину, що на якийсь час прикипів до стільця, а тоді кинувся в сусідню кімнату, повернувся з театральним біноклем і кілька хвилин пильно дивився в нього.

— Це — маленька дитина, сер, — сказав майор, опускаючи бінокль. — Закладаюсь на п'ятдесят тисяч фунтів.

Майор не міг забути цього видовиська. Він міг лише свистіти й вирячуватись так, що проти теперішніх колишні баньки здавалися запалими в очниці. День за днем, по три, чотири рази на тиждень дитина з'являлася знову.