Домбі і син - Діккенс Чарлз
Розваживши таким чином душу, вона скуштувала креветок з портером і вже ладна була заприсягтися в довічній дружбі.
Маленька Флоренс, використовуючи слушну нагоду, теж не пасла задніх. Оглянувши під проводом юних Тудлів поганки та інші дива Оленячих Садів, вона разом із ними приступила до будівництва тимчасової греблі в зеленавій калюжі, що зібралася в кутку подвір'я, і вже забула про все на світі, коли її там знайшла Сюзанна. Незважаючи на благодійний вплив креветок, вона аж ніяк не забувала про свої обов'язки і, миючи дівчинці обличчя та руки, прочитала їй мораль про її розбещеність, — підкріплену штурханами, — та провістила, що через неї всі її родичі посивіють і передчасно зійдуть у могилу. Після короткої наради з грошових питань між Поллі та Джемаймою відбувся обмін немовлятами — Поллі-бо весь час тримала на руках свою дитину, а Джемайма Поля, — і гості попрощалися.
Щоправда, маленьких Тудлів, жертв святої брехні, заздалегідь відрядили гуртом до сусідньої крамнички з чітко зазначеною метою розтринькати один пенні, і коли шлях було розчищено й Поллі пустилась навтіки, Джемайма крикнула їй навздогін, що якби вони пішли кружною дорогою до Сіті, то, напевне, зустріли б маленького Байлера, що буде вертатися зі школи.
— Як ви думаєте, Сюзанно, могли б ми зробити невеличкий гак? — спитала Поллі, коли вони спинилися перевести дух.
— А чому б і ні? — відповіла Сюзанна.
— У нас скоро будуть обідати, — сказала Поллі.
Проте гостина у домі Поллі подіяла так, що її супутниця залишилася більш ніж байдужою до цієї важливої обставини, і, злегковаживши її, вони вирішили "зробити невеличкий гак".
Трапилось так, що від учорашнього ранку костюм Благодійних Точильників зав'язав бідному Байлерові світ. Вулична молодь не могла спокійно дивитися на нього. Ні один юний волоцюга, уздрівши його, не витримував і хвилини, щоб не кинутись на його безборонного власника і не зробити йому якоїсь капості. І за умовами життя у громаді Байлер більше був схожий народного з перших християн, ніж на безневинного хлопця дев'ятнадцятого сторіччя. Його побивали камінням. Його зіштовхували в рівчаки, обляпували багном, розпинали на стовпах. Зовсім чужі люди здирали йому жовтого кашкета з голови й пускали за вітром. Його ноги не лише підпали під словесну критику та лайки, ба навіть зазнавали щипків та штурханів. Не далі як сьогодні ранком, по дорозі до закладу Точильників, він заробив цілком незаслуженого синця і був через це жорстоко покараний учителем — пе-рестарілим Точильником дикунської вдачі, призначеним на цю посаду за те, що був цілковитим неуком та нездарою, а його люта палиця уміла зачаровувати усіх без винятку повновидих хлоп'ят.
От чому сталося так, що Байлер, по дорозі додому, вибирав безлюдні вулиці і, уникаючи своїх мучителів, пробивався усякими завулками та провулками. А втім, він мусив-таки вийти на головний шлях, де лиха доля привела його до гурту хлопців, які під проводом одного безсердечного малого варвара, очікували першого-ліпшого випадку, щоб весело провести час. Побачивши Добродійного Точильника, що сам мимоволі йшов їм у руки, хлопці зняли страшенний галас і накинулись на нього.
Але сталося й так, що в той же час Поллі, яка вже добру годину блукала, видивляючи очі за Байлером, і саме вирішила, що далі шукати годі, раптом побачила цю картину. Миттю, скрикнувши щось, вона тицьнула малого містера Домбі чорноокій дівчині і кинулась визволяти свого безталанного сина.
Несподіванки, як і нещастя, рідко приходять самі. Здивовану Сюзанну Ніппер і двійко доручених їй дітей перехожі врятували мало не з-під самих коліс якоїсь карети, перш ніж ті збагнули, що трапилось, і в ту ж хвилину (був якраз базарний день) залунали перелякані голоси: "Бик сказився!"
Приголомшена цією дикою метушнею — людьми, які з криком бігали туди-сюди, колесами, що наїжджали, оскаженілими биками, що мали от-от з'явитись, хлопцями, що билися, і нянькою, яку серед усього цього переполоху роздирали на шматки, Флоренс зойкнула і кинулась навтьоки. Вона бігла, доки ставало сили, думаючи, що й Сюзанна біжить за нею, а тоді спинилася, пригадавши, що друга нянька лишилася позаду. Дитина озирнулася і, пройнята невимовним жахом, заламала руки — вона була сама-самісінька.
— Сюзанно! Сюзанно! — гукала Флоренс, нетямлячись з переляку й сплескуючи руками. — Ой, де ж це вони? Де вони?
— Де вони? — перепитала якась стара, що чимдуж шкандибала через вулицю їй навперейми. — А чого ти від них тікала?
— Я злякалася, — пояснила Флоренс, — і сама не знала, що зі мною. Я думала, вони тут. Де ж вони?
Стара взяла її за руку:
— Я тобі покажу.
То була огидна баба з червоними обідками під очима, а губи її дрижали та плямкали навіть тоді, коли вона мовчала. На ній було мізерне дрантя, і несла вона перекинуті через руку якісь шкірки. Здавалося, вона вже довший час бігла слідом за Флоренс, бо геть засапалася. Спинившись, щоб звести дух, стара стала ще огидніша — її зморшкувате обличчя й шия конвульсивно тіпалися.
Флоренс зробилося страшно, і вона розгублено перебігла поглядом по вулиці, яка вже от-от і кінчалася. То була відлюдна місцина, — швидше задвірки, аніж вулиця, — де, опріч неї самої та старої, не було ні душі.
— Тепер вже нема чого лякатися, — сказала стара, все ще цупко тримаючи її за руку. — Ходім зі мною.
— Я… я вас не знаю, — вагалася Флоренс. — Як вас зовуть?
— Місіс Браун, — відповіла та. — Добра місіс Браун.
— А вони далеко? — спитала Флоренс, вже готова рушити з місця.
— Сюзанна недалеко, — заспокоїла її стара, — а решта всі біля неї.
— А їм нічого не сталося? — вигукнула Флоренс.
— Анічогісінько, — відповіла добра місіс Браун.
Почувши це, дитина сплакнула з радості й охоче пішла за старою, час од часу, проте, поглядаючи на її обличчя — зокрема, на її потворний рот — і питаючи себе, чи не схожа вона на лиху місіс Браун, якщо така існує.
Вони пройшли небагато, але все через якісь дуже незатишні подвір'я і закутки, де сушилася цегла та черепиця. Потім стара звернула в брудний завулок, де в чорних ритвинах не просихало болото, і спинилася перед злиденною халупою, зачиненою на замок так надійно, як тільки можна зачинити будинок увесь в дірках та шпарах. Одчинивши двері ключем, що був у неї під капелюхом, стара заштовхнула дівчинку до кімнати, де на підлозі лежало гамузом якесь різнокольорове лахміття, купа кісток і купка пересіяного попелу, чи то пилу. Меблів не було — тільки стіни та стеля, зовсім чорні.
Дівчинка так налякалася, що не могла вимовити й слова, і здавалося, вона от-от знепритомніє.
— Ну-ну, не будь телям, — сказала добра місіс Браун, трусонувши нею й приводячи тим до тями. — Я тобі нічого не зроблю. Сідай на ганчір'я.
Флоренс скорилася, простягнувши до старої, ніби у благанні, стулені руки.
— І зовсім не збираюся тримати тебе тут більш як годину, — запевнила її місіс Браун. — Ти хоч тямиш, що я кажу?
Дитина ледве спромоглася відповісти: "Так".
— Тоді,— мовила добра місіс Браун, і собі присідаючи на купу кісток, — не дратуй мене. Не будеш дратувати, то я тобі нічого поганого не зроблю. А роздратуєш — уб'ю. Вб'ю, коли тільки захочу, — навіть у тебе вдома, у власному ліжку. Ну, а тепер кажи мені, хто ти така, чия ти і все інше.
Загрози та обіцянки старої, страх образити її і звичка, невластива звичайній дитині, але природня для Флоренс — зберігати спокій і стримувати свої почуття, надії і страх — допомогли їй виконати наказ і розповісти все, що вона могла розповісти про себе. Місіс Браун пильно вислухала її.
— То, значить, ти Домбі, га? — ствердила місіс Браун.
— Так, мадам.
— Мені потрібна ця гарненька сукенка, міс Домбі,— сказала добра місіс Браун, — і цей капелюшок, а ще нижня спідничка чи, може, й дві: одне слово, все, що в тебе зайве. Ну-бо, скидай!
Флоренс квапливо, скільки дозволяли їй тремтячі руки, зробила, як наказано, не спускаючи наляканих очей з обличчя місіс Браун. Коли вона зняла з себе всі перелічені цією леді частини свого туалету, стара, не поспішаючи, переглянула їх і, здавалося, залишилась задоволена їхньою якістю і вартістю.
— Гм! — мовила вона, оглядаючи крихкотілу дівчинку. — Нічого путнього, крім черевиків. Мені потрібні й черевики, міс Домбі.
Бідолашна Флоренс скинула їх так само спішно, рада, що має чим задобрити місіс Браун. А та, порившись у купі лахміття, витягла з самого споду кілька підхожих ганчірок, зовсім стару, геть заношену мантилью й жалюгідні залишки підібраного десь на звалищі капелюха і наказала Флоренс одягтись у ці вишукані шати. Оскільки все це було схоже на прелюдію до визволення, дитина якомога охочіше виконала й цей наказ.
Кваплячись натягти капелюха, — якщо можна назвати капелюхом те, що більше нагадувало підкладку для носіння вантажів на голові,— вона заплутала його в своєму розкішному волоссі. Добра місіс Браун витягла здоровенні ножиці і впала у несказанну лють.
— І треба ж було зіпсувати мені настрій! — скрикнула вона. — Дурне теля!
— Вибачте, будь ласка, — задихано мовила Флоренс. — Я не знала. Я ненавмисне.
— Ненавмисне! — зарепетувала місіс Браун. — А я що — навмисне?! Ах, боже милий! — гукнула вона, у дикому запалі куйовдячи дитячі кучері. — Та будь-хто на моєму місці повтинав би насамперед їх!
Флоренс так зраділа, що місіс Браун потрібне лише її волосся, а не голова, що не стала ні проситися, ані опиратися, тільки підвела свої лагідні очі на обличчя цієї добросердої жінки.
— Якби не моє власне дівчисько, з таким-то пишним волоссям — а вона далеко звідси, в чужих краях, — сказала місіс Браун, — я б тобі все до решти постинала. Так, вона далеко тепер, дуже далеко… Ох-хо-хо!
Вигук цей був зовсім не мелодійний, але, підсилений вимахуванням кощавих рук і повний щирого розпачу, він уразив серце Флоренс, ще більше її налякавши. А втім, саме він, мабуть, і врятував її кучері, бо місіс Браун, помахавши над її головою ножицями, мов якийсь чудернацький метелик, звеліла дівчинці заховати волосся під капелюшок, і то так, щоб воно не сміло висмикуватись і спокушати її. Здобувши цю перемогу над собою, місіс Браун знову всілася на купу кісток і запалила куценьку чорну люльку, безперестанку ворушачи губами та плямкаюча, ніби жувала чубук.
Покуривши, стара доручила дівчинці нести кролячу шкірку — так вона певніше скидатиметься на звичайну супутницю — і пояснила, що проведе її до головної вулиці, а там вже вона розпитається, як їй знайти своїх друзів.
