Домбі і син - Діккенс Чарлз
Сюзанна, котрій дуже вже кортіло здійснити цю екскурсію і котра, як і Тоні Лампкін, досить стійко зносила розчарування інших, але не терпіла розчаровуватись сама, спромоглася збудити в душі Поллі стільки сумнівів щодо другого варіанту і навести стільки нехитрих доказів на користь першого, що не встиг містер Домбі показати статечну спину, рушаючи у свою щоденну путь до Сіті, як його син, і сам того не відаючи, був уже в дорозі до Оленячих Садів.
Ця милозвучна місцина знаходилася в передмісті Лондона, відомому її мешканцям під назвою Кемберлінг-Таун. Словосполучення це на туристичному плані Лондона, видрукованому на носовичках, скорочено (для зручності й не без підстав) до Кемден-Таун. Саме туди й попростували обидві няньки з своїми вихованцями — Річардс, звичайно, несла Поля, а Сюзанна тягнула маленьку Флоренс за руку, час од часу, коли вважала це за потрібне, підштовхуючи та смикаючи її.
Саме під ту добу перший удар великого землетрусу збурив околиці до самого нутра. Сліди його давалися взнаки на кожному кроці: будинки були розвалені, вулиці — перекопані: скрізь було понаривано глибоких ям та рівчаків, понакидувано величезних куп землі та глини; підриті хиткі будівлі попідпирано здоровенними колодами. Ось, під крутим насипаним пагорбом — хаотичне звалище перекинених возів. Он, у тому, що силою випадку стало ставком, мокнуть, беручись іржею, скарби заліза. Скрізь — мости, які нікуди не ведуть, проходи, що стали цілковито непрохідними, вавілонські вежі димарів без верхньої половини, тимчасові дерев'яні хатки та загороди в найнеподобніших місцях, скелети обідраних квартир, шматки недомурованих стін та склепінь, гори риштувань і пущі битої цегли, величезні абриси коловоротів і гігантські триноги, що порозкарячувалися над порожнечею. Сотні тисяч форм і субстанцій недовершеності, зрушених з місця, перемішаних у дикому безладді, схованих у землі, завислих у повітрі, занурених у воду, непоясненних, як сон. Гарячі джерела й вогнедишні вибухи — звичайні супутники землетрусу — докидали й свою лепту до загального розгардіяшу. Кипляча вода свистіла й парувала серед ветхих мурів: звідти ж вихоплювалися блиски й гуготіння вогню, кучугури попелу перегородили проходи й цілком позмінювали звичаї та побут околиці.
Одне слово, ішло будівництво ще не закінченої й не відкритої залізниці, що серед усього цього бруду і безладу потужною ходою простувала далі і далі шляхом цивілізації та прогресу.
Проте околиця ще й досі не наважилася визнати залізницю за свою. Один чи двоє відчайдушних підприємців намітили вулиці, а один навіть почав був мостити та й закинув посеред бруду й сміття, очікуючи дальших подій Новісінький шинок, що пахнув вапном та клеєм і був єдиною будівлею на цілу вулицю, називався "Герб Залізничника". Одкрити його тут — було трохи нерозумно, але хазяїн сподівався, що продаватиме напої робітникам. Колишня пивниця зробилася "Станцією Землекопів", а давня крамниця різника перетворилася на "Залізничну їдальню", де, в надії на швидкий розголос, щодня подавали смажену свинячу ногу. Власники найманих кімнат теж були надто запопадливі, і саме тому їм не слід було довіряти. Загальне довір'я росло дуже повільно. Біля самої колії були пустирі, хліви, купи гною і купи сміття, канави, садки, літні хижки й місця, де вибивали килими. Залежно від пори року, на залізничному насипі валялися шкаралупи від устриць або від омарів, і завжди — черепки та зів'яле капустяне листя. Стовпи, рейки, старі застережні знаки приватних володінь, задні стіни халуп і купки жалюгідної рослинності зневажливо втупились у насип. Неприхильність до залізниці відчувалась в усьому. Якби та злиденна, захаращена околиця вміла сміятися, вона, напевне, взяла б той насип на глум, як брав багато хто з її злиденних мешканців.
Оленячі Сади були особливо недовірливі. Був то невеличкий ряд будинків із занехаяними клаптями грунту попереду, огородженими старими дверима, бондарськими клепками, кусками брезенту й посохлими кущами, дірки між якими було позатикано казанками без дна та перепаленими камінними гратками. Тут, в Оленячих Садках, розводили червону квасолю, тримали птицю та кроликів, зводили недбалі літні хатинки (одна була із старого човна), сушили білизну й палили люльки. Дехто тримався думки, що Оленячі Сади завдячували своїм ім'ям прізвиськові якогось багача, що побудував їх собі на розвагу. Інші — які душею тяжіли до сільського життя — вважали, що ця назва збереглася ще з давніх часів, коли оленячі череди паслися по тутешніх тінявих околицях. В усякому разі, місцеві мешканці мали свої Оленячі Сади за священний гай, котрого не можуть споганити якісь там залізниці. Певність, що вони переживуть усі ці сміховинні вигадки, була така непохитна, що пан сажотрус, який мешкав на розі й уважався провісником місцевої політики, привселюдно пообіцяв, що того дня, як залізницю буде відкрито, — якщо її взагалі буде відкрито, — двоє його хлопців вилізуть на дах через комин, аби з димарів як слід її освистати.
І от у цю осквернену місцину, саму назву якої старанно таїли від містера Домбі, доля та Річардс несли маленького Поля.
— А он і мій будинок, Сюзанно, — сказала Поллі, показуючи пальцем.
— Справді, місіс Річардс? — поблажливо спитала Сюзанна.
— А на дверях ніхто інший, тільки моя сестра Джемайма! — скрикнула Поллі.— З моїм дорогоцінним, моїм любим малятком!
Це видовище додало ще одну пару крил нетерпінню Поллі. Вона пустилася бігцем через Сади і, налетівши на Джемайму, в одну мить помінялася з нею немовлятами, на превелике здивування цієї панни, якій здалося, що спадкоємець містера Домбі впав їй у руки просто з хмар.
— Як! Поллі?! — гукнула Джемайма. — Ну й налякала ти мене! Хто б міг подумати? Заходь же у хату, Поллі! А однак ти чудово виглядаєш! Діти здуріють, як тебе побачать, їй-бо, здуріють.
Діти таки й справді здуріли, коли судити з галасу, який вони зняли, і з того, як вони кинулись до Поллі, тягнучи її до низенького крісла під коминком, де її чесне яблуковиде обличчя негайно стало центром купки менших яблук, що притискали до неї свої рожеві щічки і явно походили всі від одного дерева з нею. Поллі й сама була галаслива та жвава, як її дітвора. Метушня припинилася лише тоді, коли вона геть захекалась, волосся круг розчервонілого обличчя повисмикувалось, а нова, пошита для хрестин, сукня зовсім пом'ялася. Та й то передостанній Тудл, міцно обхопивши її руками за шию, не злазив з колін, а трохи старший, видершись на спинку крісла й стоячи на одній нозі, робив одчайдушні зусилля поцілувати її в щоку.
— Дивіться-но, яка гарна панночка прийшла до вас, — сказала Поллі.— І бачите, яка вона тихенька? Дуже гарна дівчинка, правда?
Цей натяк на Флоренс, яка стояла на порозі; спостерігаючи весь цей гармидер, скерував на неї увагу молодшого покоління і, на щастя, спричинився до виявлення міс Ніппер, трохи ображеної тим, що її не помічають.
— Заходьте, Сюзанно, присядьте на хвилинку, — запросила Поллі.— Це — сестра моя, Джемайма. Я справді не знаю, Джемаймо, що б я робила без Сюзанни Ніппер. Якби не вона, я б тут не була.
— Сідайте ж, будь ласка, міс Ніппер, — припрошувала Джемайма.
Сюзанна з надзвичайно статечним і церемонним виглядом умостилася на краєчку стільця.
— Нікого в житті не було мені так приємно бачити, як вас, міс Ніппер; справді, нікого, — запевнила Джемайма.
Сюзанна пом'якшала і посунулася далі на стільці, люб'язно всміхнувшись.
— Розв'яжіть собі капелюшок, міс Ніппер, і будьте як удома, — просила Джемайма. — Тут, напевне, не так зручно, як у вас, але, думаю, ви нам даруєте.
Ця уважність настільки зм'якшила серце чорноокої, що вона підхопила маленьку міс Тудл, — яка пробігала мимо, і відразу ж почала гойдати її на коліні.
— А де ж мій милий хлопчик, мій бідолашко? — спитала Поллі.— Я ж прийшла, щоб подивитись на нього в його новому строї.
— Ах, як шкода! — скрикнула Джемайма. — Йому серце розірветься, коли він почує, що тут була мама. Він у школі, Поллі.
— Уже ходить до школи!
— Так. Вчора вперше пішов, — боявся, щоб чогось не пропустити. Але сьогодні вчаться півдня, Поллі, і коли б ти могла заждати, поки він вернеться… ти і міс Ніппер, звичайно, — сказала Джемайма, вчасно згадавши про гордовиту чорнооку.
— А хоч як він виглядає, Джемаймо, благослови його боже? — запинаючись, спитала Поллі.
— Та не так уже й погано, як ти гадаєш, — відповіла Джемайма.
— Ох! — зітхнула Поллі.— Я так і знала, що ніжки будуть закороткі!
— Так, ніжки і дійсно, коротенькі,— погодилася Джемайма, — надто, коли ззаду дивитись. Але ще витягнуться, Поллі, потрохи.
Втіха була мала, бо доводилось ще довго чекати, але щира добросердість, з якою її було висловлено, надала словам більшої ціни, аніж та, якої вони були варті. По хвилинній мовчанці Поллі спитала вже куди веселішим тоном:
— А де ж батько, Джемаймо дорогенька? — У цей патріархальний спосіб іменували в родині містера Тудла.
— Знову-таки, — сказала Джемайма, — як шкода!
Батько взяв обід з собою і буде тільки ввечері. Але він щодня згадує тебе, говорить про тебе з дітворою, — він у тебе найлагідніший, найтерплячіший чоловік з найкращою в світі вдачею.
— Дякую тобі, Джемаймо! — вигукнула простодушно Поллі, захоплена характеристикою своєї половини і засмучена її відсутністю.
— Нема за що, люба, — відповіла сестра, гучно цілуючи її в щоку й підкидаючи вгору маленького Поля. — Інколи я так само кажу й про тебе, і, звичайно ж, думаю.
Незважаючи на подвійне розчарування, відвідини їхні, зустрінуті так привітно, не можна було вважати за невдалі. Сестри, повні надій, розмовляли про хатні справи, і про Байлера, і про всіх його братів та сестер. Тим часом чорноока, трохи погойдавши дитину, почала приглядатися до меблів, і до голландського годинника, і буфета, і маленького замку на камінній полиці, з червоними та зеленими віконцями, які можна було освітити зсередини недогарком, і до пари чорних оксамитових кицьок, кожна з дамською сумочкою в зубах, що їх мешканці Оленячих Садів розцінювали як найдосконаліший твір образотворчого мистецтва. Щоб чорноока панна не почала все те ганити і глумитись, розмова перейшла на загальні теми, і панна розповіла Джемаймі геть усе, що знала про містера Домбі, його плани, родину, працю та вдачу, докладно описала свій гардероб і дала побіжні характеристики своїх знайомих і приятельок.
