Домбі і син - Діккенс Чарлз
Нема підстав думати інакше й тепер. Моя гадка: не давай їм спуску!
— Люба мадам, — сказав містер Домбі,— ви цілком заслужили репутацію, з якої користаєтесь. Прошу вірити, місіс Піпчін, я більш ніж задоволений вашою взірцевою системою виховання і з великою охотою рекомендуватиму її, якщо моя скромна рекомендація може стати комусь у пригоді,— велемовність містера Домбі, коли він намагався применшити свою значущість, переходила всілякі межі. — Я думаю про школу доктора Блімбера, місіс Піпчін.
— Мого сусіди? По-моєму, в доктора чудовий заклад, — сказала місіс Піпчін. — Я чула, там дуже суворий нагляд, і вчаться з ранку до вечора.
— І дуже висока платня, — додав містер Домбі.
— І дуже висока платня, сер, — підхопила місіс Піпчін таким тоном, ніби, поминувши цю деталь, вона поминула б одне з головних достоїнств закладу.
— Я мав уже нагоду перекинутися словом із доктором, — сказав містер Домбі, із заклопотаним виглядом підсуваючи своє крісло до каміна, — і він аж ніяк не вважає, що Поль замалий для науки. Він навів кілька прикладів, коли хлопці цього віку вчаться вже грецької мови. Якщо ця переміна й турбує мене трохи, то зовсім не з цього боку. Мій син, не знавши матері, всю свою дитячу любов — може, навіть забагато любові — зосередив на своїй сестрі. Якщо їх розлучити… — містер Домбі не закінчив і сидів мовчки.
— Подумаєш! — вигукнула місіс Піпчін, так струснувши спідницями, що здавалось, з них вилізла справжня яга. — Хочеться їй цього чи ні, містере Домбі, — зробимо так, що захочеться! — Симпатична леді тут же перепросила за простацький вираз, але сказала (і правду сказала), що так вона завжди напоумляє дітей.
Містер Домбі перечекав, поки місіс Піпчін перестане обурюватись, трясти головою та кидати вбивчі погляди на цілий легіон Бісерстонів і Панкі, а тоді спокійно уточнив:
— Я маю на думці його, люба мадам, його!
Місіс Піпчін, безперечно, запропонувала б і для Поля той же таки метод лікування від будь-яких сумнівів, але її жорстке сіре око було досить видюще, аби запримітити, що рецепт, якого містер Домбі міг визнати ефективним для доньки, зовсім не підходить для сина. Отож стара леді заходилась доводити, що все це — і переміна, і нове товариство, й інше життя, яке він вестиме в доктора Блімбера, і наука, якою йому доведеться оволодівати, — все це дуже швидко зродить між дітьми відчуженість. Слова її збігалися з надіями та сподіваннями самого містера Домбі, і цей джентльмен ще більше утвердився в думці, що місіс Піпчін надзвичайно розсудлива жінка. А що вона водночас оплакувала й утрату свого дорогого маленького друга (що не було для неї разючим ударом, бо вона вже віддавна чекала цього і з самого початку гадала, що Поль проживе в неї не більше трьох місяців), то містер Домбі утвердився також і в думці про її безкорисливість. Було ясно, що він докладно обміркував це питання, бо мав уже готовий план, яким і поділився з ягою. Перші півроку Поль буде жити в доктора лише в дні навчання, а по суботах приходитиме до Флоренс і ночуватиме в замку яги. Так він поволі привчиться обходитись без сестри, сказав містер Домбі, можливо, шкодуючи, що не призвичаїв сина до цього раніше
На завершення візиту містер Домбі висловив надію, що місіс Піпчін залишиться при владі як генеральний директор і наставник його сина, поки той учитиметься в Брайтоні. Потім він поцілував Поля, потиснув руку Флоренс, глянув на юного Бісерстона в його святешнім комірчику, викликав сльози в міс Панкі, поплескавши її по голові (це місце в неї було надзвичайно вразливе, бо місіс Піпчін мала звичку стукати по ньому кісточками пальців, як у порожню діжку), і повернувся до готелю обідати. Містер Домбі тепер остаточно вирішив, що Поль уже досить дорослий і здоровий хлопець і повинен уже серйозно готуватися до становища, в якому він мав засяяти, і що доктор Блімбер прийме його негайно.
Кожен юний джентльмен, який потрапляв до рук доктора Блімбера, міг бути певен, що скуштує гіркої. Доктор брав під свою опіку тільки десяток юних джентльменів, але у нього, завжди напоготові, був запас знань щонайменше на сто душ, і завданням та насолодою його життя було напхати ними цих десятеро бідолах.
По суті заклад доктора Блімбера був теплицею, де безперестанку працювала апаратура для прискорення росту. Всі хлопці дозрівали тут передчасно. Розумовий зелений горошок вистигав тут ще перед різдвом, а інтелектуальна спаржа зеленіла цілий рік. Математичний агрус (дуже кислий) був звичайною річчю навіть найбільш невчасної пори і культивувався доктором Блімбером і на зовсім молоденьких пагінцях. Латинська та грецька рослинність вибуювала з найбільш засохлих, патичкуватих вихованців, і то в найлютіші морози. Природа тут не бралася в рахунок. Нікого не цікавило, який плід міг дати той чи інший юний джентльмен — доктор Блімбер примушував його родити заплановані плоди.
Все це було дуже мило і просто, але система форсування росту мала й свій звичний негативний бік. Передчасно достиглі плоди не мали належного смаку й не довго зберігалися. Більше того: один з юних джентльменів, з опухлим носом і надмірно великою головою (найстарший з десятка, що "пройшов через усе"), одної чудової днини раптом перестав квітнути й залишився в доктора Блімбера як сухостій. Всі казали, що доктор перестарався з молодим Тутсом, бо коли в того проросли вуса, то всох мозок.
В усякому разі, там був молодий Тутс із дуже грубим голосом і дуже тендітним розумом. Він завжди прикрашав свої сорочки шпильками, носив у кишені жилета каблучку й потай одягав її на мізинний палець, коли школярі йшли на прогулянку, раз у раз закохувався в няньок, що й гадки не мали про його існування, і, коли всі лягали спати, виглядав на освітлений газом світ крізь залізні грати лівого наріжного вікна на третьому поверсі, наче перерослий херувим, що загостювався на землі.
Доктор був огрядний джентльмен у чорному костюмі з поворозками на колінах і панчохами нижче колін. Він мав лису, наче вощену голову, грудний голос і подвійне підборіддя з такою глибокою складкою, що дивно було, як він його виголював. Ще у доктора була пара маленьких очиць, завжди напівзаплющених, і рот, завжди напівошкірений, ніби він тільки-но впіймав учня на гарячому і збирався власними устами виголосити йому вирок. А коли доктор застромляв правицю за край сурдута, а ліву руку закладав за спину, та, ледь помітно гойднувши головою, кидав якусь найпростішу фразу, то кожному боязкому прибульцеві здавалося, наче то сфінкс вирік остаточний присуд.
Учбовий заклад доктора містився в напрочуд гарному будинку, що виходив фасадом на море. Але всередині стиль його не милував ока, — зовсім навпаки. Куці, убогі штори сумних кольорів понуро ховалися за вікнами. Столи та стільці стояли рядами, ніби цифри в колонці. Святешні кімнати так рідко протоплювали, що в них було, як у колодязі, а відвідувач почувався цебром. В їдальні здавалось, що тут можна побачити все на світі, тільки не страви чи напої. В цілому будинку не чути було ані звуку, опріч цокання великих дзигарів у холі, що відлунювалося аж на горищі, та ще часом долинало приглушене бурмотіння юних джентльменів на уроках, схоже на сумовитий туркіт голубів.
І міс Блімбер, дарма що належала до гожих струнких дівчат, нічим не порушувала серйозної атмосфери будинку. У міс Блімбер не було й крихти легковажності. Вона коротко підстригала й накручувала волосся і носила окуляри. Вона засохла й припала порохом, досліджуючи могили стародавніх мов. Якісь там живі мови для міс Блімбер просто не існували. Ось якби вони померли, тоді міс Блімбер викопувала б їх, немов упир.
Місіс Блімбер — її матуся — не була вченою особою, але вважала себе за вчену, що, зрештою, одне і те ж саме. В товаристві вона казала, що, якби вона познайомилась із Ціцероном, то могла б спокійно померти. Найбільшою втіхою в її житті було дивитися на докторових вихованців, коли ті — на відміну від інших юних джентльменів — йшли на прогулянку в якнайширших комірах і в найтугіших краватках. "Як це класично!" — казала вона.
Містер Пастир, бакалавр гуманітарних наук і помічник доктора Блімбера, був мов жива катеринка з кількома мелодіями, що їх він завжди прокручував без змін. Якби доля зласкавилася над ним, то, може, змалку він дістав би більший вибір валків, але доля не зласкавилася і вділила йому тільки один, якого він і крутив монотонно, затуркуючи голови юним джентльменам доктора Блімбера. Юні джентльмени передчасно набиралися горя. Вони не знали відпочинку від переслідувань з боку безсердечних дієслів, жорстоких іменників, невблаганних синтаксичних правил і привидів-вправ, що й уві сні не давали їм спокою.
Під впливом системи форсування юний джентльмен звичайно вже через три тижні втрачав безжурність. Через три місяці його охоплювала світова скорбота. Через чотири — в нім зароджувались ворожі почуття до батьків чи опікунів. Через п'ять — він ненавидів усіх людей на світі. Через шість — заздрив Курціеві, що знайшов собі смерть у розколині. А наприкінці першого року доходив висновку, якого потім не зрікався ніколи, що вся краса поетичних творів і вся наука мудреців — це лише набір слів та граматичних правил, і більше нічогісінько.
А проте він розвивався, розвивався і квітнув у теплиці доктора Блімбера, і репутація та слава доктора зростали ще більше, коли учень показував удома родичам та знайомим свої зимові квіти.
Одного дня коло парадних дверей докторового будинку стояв Поль. Серце йому калатало, правим рученям він тримався батькової руки, а лівим стискував руку Флоренс. Який гарячий потиск одної, і який легкий та холодний дотик другої!
Місіс Піпчін в своєму чорному пір'ї і з карлючкуватим носом нависала ззаду над ним, наче хижий птах над жертвою. Вона ледве переводила дух (містер Домбі, замислившись про велике, йшов надто швидко) і хрипко підкаркувала, чекаючи, поки відчинять двері.
— Ну, Полю, — врочистим тоном промовив містер Домбі, — оце і є той шлях, що провадить до Домбі й Сина і до грошей. Тепер ти вже майже дорослий.
— Майже, — повторив хлопець, і навіть цілком дитяче хвилювання не змогло приховати дивної лукавості його погляду.
На обличчі містера Домбі з'явився вираз легкого невдоволення, але тут якраз відчинили двері, і вираз той хутко зник.
— Доктор Блімбер, сподіваюся, вдома? — спитав містер Домбі.
Слуга сказав, що так, і, пропускаючи їх у будинок, глянув на Поля, ніби той був мишеням, а будинок — мишоловкою.