Тринадцять загадкових випадків - Крісті Агата

— Але вона була дурною: вона ніколи не сказала нічого такого, що варто було б почути.

— Одне з найграціозніших створінь із тих, які я будь-коли бачив, — сказав полковник Бентрі з теплотою в голосі. — Досить було глянути, як вона грає в теніс — чарівно, просто чарівно. І вона була надзвичайно весела — неймовірно потішна крихітка. І дуже, дуже вродлива. Я певен, усі молоді хлопці так думали.

— Ось тут ти й помиляєшся, — сказала місіс Бентрі. — Юна врода — це вже не те, чим захоплюються сучасні молоді люди. Лише старі йолопи, такі, як ти, Артуре, сьогодні мають звичай сидіти й белькотіти про вродливих молодих дівчат.

— Бути молодою сьогодні тяжко, — сказала Джейн. — Ти повинна мати СП.

— А що таке СП? — запитала міс Марпл.

— Сексуальна принадливість.

— А, розумію, — сказала міс Марпл. — Це те, що в мої дні називали "напустити туману в очі".

— Непогано сказано, — мовив сер Генрі. — А тепер кілька слів про dame de compagnie, яку ви назвали, здається, кицькою, місіс Бентрі.

— Я не мала на увазі котів, щоб ви знали, — сказала місіс Бентрі. — Ідеться зовсім про інше. То була просто велика, пухнаста, біла, муркотлива особа. Завжди надзвичайно люб'язна. Такою вона була, Аделаїда Карпентер.

— А що ви мали на увазі, назвавши її жінкою середнього віку?

— Я хотіла сказати, що їй було десь близько сорока. Вона жила там завжди — відколи Сильвії виповнилось одинадцять років, я думаю. Надзвичайно тактовна особа. Одна з тих удів, які опиняються в скрутних обставинах, маючи багато аристократичних зв'язків і зовсім не маючи готівки. Мені вона не подобалась, але мені ніколи не подобалися люди з дуже білими довгими долонями. І я не люблю кицьок.

— Містер Керл?

— Чоловік літній, сутулий. Їх так багато скрізь і повсюди, що буває не так легко відрізнити одного від іншого. Він пожвавлювався лише тоді, коли говорив про свої запліснявілі книжки, а більше — ніколи. Навряд чи сер Емброз знав його дуже добре.

— А сусід Джері?

— Надзвичайно чарівний хлопець. Він був заручений із Сильвією. Це зробило ту подію ще трагічнішою.

— Мене дивує… — почала міс Марпл і відразу замовкла.

— Що вас дивує?

— Та нічого, моя люба.

Сер Генрі подивився на стару даму з великою цікавістю. Потім сказав замислено:

— Отже, ті молоді люди були заручені. А давно вони були заручені?

— Десь рік. Сер Емброз був налаштований проти заручин на тій підставі, що Сильвія ще надто юна. Але після того як сплинув річний термін заручин, він поступився, і весілля мало відбутися дуже скоро.

— Он як! Чи мала юна леді якусь власність?

— Майже нічого — не більш як сотню чи дві прибутку на рік.

— У цій норі ви не зловите пацюка, Клітерінґу, — зауважив полковник Бентрі й засміявся.

— Тепер черга доктора ставити запитання, — сказав сер Генрі. — Я закінчив.

— Моя цікавість має суто професійний характер, — відповів доктор Ллойд. — Я хотів би знати, які медичні дані було виявлено під час розслідування, тобто чи звернула тоді на них увагу наша господиня й чи досі їх пам'ятає.

— Пам'ятаю дуже приблизно, — сказала місіс Бентрі. — Це було отруєння диґіталіном — правильно я кажу?

Доктор Ллойд кивнув головою.

— Активна складова наперсника — digitalis — впливає на серце. Це навіть дуже цінні ліки при деяких серцевих захворюваннях. А випадок, про який ви розповідаєте, здається мені дуже дивним. Я ніколи не подумав би, що споживання певної кількості доданого в якусь страву листя наперсника може призвести до фатального результату. Уявлення про небезпеку, яку становить поїдання отруйного листя та отруйних ягід, дуже перебільшені. І мало хто також усвідомлює, що лікувальні чи отруйні властивості алкалоїду значно посилюються, якщо його виділяють окремо, з необхідною ретельністю й належно до цього підготувавшись.

— Якось місіс Мак-Артур послала кілька спеціальних цибулин місіс Тумі, — сказала міс Марпл. — А кухарка місіс Тумі подумала, що то звичайна цибуля, й усі члени родини Тумі отруїлися й були дуже хворі.

— Але ж вони не померли від того отруєння, — сказав доктор Ллойд.

— Ні, не померли, — визнала міс Марпл.

— Одна з моїх знайомих дівчат померла від харчового отруєння, — сказала Джейн Гел'єр.

— Ми повинні продовжити своє розслідування цього злочину, — сказав сер Генрі.

— Злочину? — здивовано перепитала Джейн Гел'єр. — А я думала, то був нещасливий випадок.

— Якби це був нещасливий випадок, — лагідно заперечив сер Генрі, — то не думаю, що місіс Бентрі стала б розповідати нам цю історію. Ні, якщо моє відчуття мене не обдурює, то це був нещасливий випадок лише за своєю видимістю, а за ним ховається щось набагато зловісніше. Мені пригадується одна справа: кілька гостей, запрошених на домашню вечірку, розважали себе бесідою після вечері. Стіни були обвішані всіма видами старовинної зброї. З метою пожартувати один з учасників вечірки схопив стародавній кавалерійський пістоль і націлив його на іншого чоловіка, вдаючи, ніби стріляє в нього. Пістоль був заряджений і вистрелив, убивши того чоловіка. У тій справі ми повинні були з'ясувати, по-перше, хто таємно наготував і зарядив той пістоль, а по-друге, хто так спрямував розмову, що вона закінчилася тим жахливим пострілом із кавалерійського пістоля — бо чоловік, який із нього вистрелив, був абсолютно невинний!

Мені здається, дуже схожу проблему ми маємо й тут. Ті начинені диґіталіном листки були навмисне підмішані до шавлії, і той, хто це зробив, знав, яким буде результат. А що ми звільняємо від відповідальності кухарку, — а ми її звільняємо, чи не так? — то постає запитання: хто зірвав листя наперсника й доправив його до кухні?

— На це запитання відповісти легко, — сказала місіс Бентрі. — Принаймні на другу його частину Сама ж таки Сильвія принесла листя на кухню. До її щоденних обов'язків входило наглядати за збиранням трав для салату, пучків молодої моркви, тобто всього того, чого садівники ніколи не збирають як годиться. Вони не люблять давати вам щось молоде й ніжне — вони чекають, поки воно виросте в чудові екземпляри. Сильвія та місіс Карпентер мали звичай особисто здійснювати нагляд над такою роботою. Але кущі наперсника росли разом із кущами шавлії в одному кутку саду, тому переплутати їхнє листя було цілком природно.

— Але чи справді Сильвія зривала його сама?

— Про це ніхто ніколи не довідався. Але припускають, що так.

— Припущення, — сказав сер Генрі, — бувають дуже небезпечними.

— Але я точно знаю, що місіс Карпентер його не зривала, — сказала місіс Бентрі. — Бо того ранку, коли це сталося, вона прогулювалася разом зі мною на терасі. Ми пішли туди відразу після сніданку. Погода для ранньої весни була незвично приємна й тепла. Сильвія пішла сама-одна в сад, але згодом я побачила, як вона прогулюється попідруч із Мод Вай.

— То вони були великими подругами? — запитала міс Марпл.

— Атож, — сказала місіс Бентрі.

Здавалося, вона хотіла сказати щось іще, але не сказала.

— А вона перебувала там довго? — запитала міс Марпл.

— Тижні зо два, — відповіла місіс Бентрі.

Нотка тривоги прозвучала в її голосі.

— Вам не подобалася міс Вай? — поцікавився сер Генрі.

— Навпаки, вона мені подобалась. Брехати не стану. Так, вона подобалася мені.

Нотка тривоги в її голосі набула страдницького звучання.

— Ви щось приховуєте від нас, місіс Бентрі, — сказав сер Генрі тоном звинувачення.

— У мене щойно виник один сумнів, — сказала міс Марпл, — але я не наважилась його висловити.

— Коли він у вас виник?

— Коли ви сказали, що молодята були заручені. Ви також сказали, що це зробило ту подію ще трагічнішою. Але якщо ви правильно мене зрозумієте, то ваш голос прозвучав не так, як годилось би, коли ви це сказали, — у ньому не відчувалося належної переконливості, ви мене зрозуміли?

— Яка ви жахлива особа, — сказала місіс Бентрі. — Таке враження, ніби ви завжди знаєте. Так, я думала про дещо. Але не знаю, слід мені про це казати чи не слід.

— Ви повинні про це сказати, — промовив сер Генрі. — Хоч би які сумніви вас терзали, ви не повинні нічого приховувати від нас.

— Я тоді подумала про такий епізод, — сказала місіс Бентрі. — Якось увечері — власне це був вечір напередодні трагедії — я вийшла на терасу, перед тим як мала відбутися вечеря. Вікно вітальні було відкрите. І випадок тоді захотів, щоб я побачила Джеррі Лоримера та Мод Вай. Він — уявляєте? — цілував її. Звичайно ж, я не знала, що то було — чи випадкова короткочасна пригода, чи, ви ж розумієте… Я знала, що сер Емброз ніколи не любив Лоримера, тож, можливо, він знав, чого вартий цей молодик. Але в одному я переконана: та дівчина, Мод Вай, справді його кохала. Ви б тільки побачили, як вона дивилася на нього, коли забувала про обережність! І я також думаю, що ці двоє більше підходили одне одному, аніж він та Сильвія.

— Я хочу швидко поставити вам одне запитання, перш ніж міс Марпл поставить своє, — сказав сер Генрі. — Мені хотілося б знати, чи після трагедії Джеррі Лоример одружився з Мод Вай?

— Так, — сказала місіс Бентрі. — Одружився. Через півроку по тому.

— Ой, Шехерезадо, Шехерезадо! — сказав сер Генрі. — Подумати тільки, як ви починали розповідати нам свою історію! Голі кістки — і скільки плоті тепер на них наросло!

— Не говоріть так бридко, — сказала місіс Бентрі. — І не вживайте слово "плоть". Це дурна звичка вегетаріанців. Вони кажуть: "Я ніколи не їм плоті" — і таким тоном, що у вас відразу зникає апетит. Містер Керл був вегетаріанцем. Він завжди їв на сніданок щось дуже схоже на висівки. Ці бородаті й сутулі літні чоловіки часто бувають дивакуватими. Їхній спідній одяг також буває надто химерним.

— Що ти базікаєш, Доллі, — утрутився до розмови її чоловік. — Що ти можеш знати про спідній одяг містера Керла?

— Нічого, — з гідністю відповіла йому місіс Бентрі. — Я лише висловила припущення.

— Тоді я трохи виправлю свою попередню репліку, — сказав сер Генрі. — Скажу натомість, що дійові особи вашої розповіді про той загадковий випадок стають вельми цікавими. Я починаю бачити їх усіх. А ви що скажете, міс Марпл?

— Людська природа є завжди цікава, сер Генрі. І просто дивовижно бачити, як певні типи завжди схильні діяти в один і той самий спосіб.

— Двоє жінок і чоловік, — сказав сер Генрі. — Стародавній і вічний людський трикутник.