Любов незнайомця - Крісті Агата

— До побачення, любий.

— До побачення, серденько.

Елікс Мартін, прихилившись до хвіртки, дивилась услід своєму чоловікові, який ішов до селища.

Незабаром він проминув поворот і зник з її очей, проте Елікс усе ще стояла, не змінюючи пози й мимовільним рухом поправляючи кучерик каштанового волосся, що впав їй на лоба. Очі її замріяно дивилися кудись у безвість.

Елікс Мартін не була красунею, вона не була, строго кажучи, навіть гарненькою. Але її обличчя — обличчя жінки вже не першої молодості — з часом почало якось м'якшати й ніби світитися зсередини і поступово стало таким, що її колеги по тепер уже досить давній службі навряд чи впізнали б її. В ту пору Елікс Кінг була акуратною діловою дівчиною, трохи різкою в поводженні, досить здібною і черствою.

Елікс пройшла сувору школу. П'ятнадцять років, починаючи з вісімнадцяти, поки їй не виповнилося тридцять три, вона утримувала себе (з них сім ще й хвору матір) на зарплатню друкарки-стенографістки. Це була боротьба за виживання, яка зробила колись м'які риси її обличчя твердими.

Правда, було щось схоже на кохання з Діком Уїндіфордом, товаришем по службі. Жінка за самою своєю сутністю, Елікс знала, що він любить її. Зовні вони були друзями — не більше. Зі свого скромного заробітку Дікові було важко навіть платити за навчання меншого брата. Отже, про одруження він поки що не міг і думати.

І раптом найнесподіванішим чином до дівчини прийшов порятунок від щоденної тяжкої праці. Померла якась далека її родичка, залишивши гроші Елікс; проценти з цієї суми давали кілька сот фунтів стерлінгів на рік. Для Елікс це була воля, життя, незалежність. Тепер їй і Дікові не треба більше чекати!

Але Дік повівся не так, як можна було сподіватися. Він і раніше ніколи не говорив прямо, що любить її, а тепер, здавалось, був ще менш, ніж завжди, схильний робити це. Він почав уникати її, став сумний і похмурий. Елікс одразу зрозуміла причину цього. Вона перетворилась на заможну жінку. Делікатність і гордість не дозволяли Дікові попросити її бути його дружиною.

Від цього він став подобатись їй ще більше, і вона почала серйозно вагатись, чи не зробити перший крок самій, — коли її знову підстеріг несподіваний випадок.

В домі своїх друзів вона зустріла Джералда Мартіна. Він шалено закохався в неї, і за тиждень вони заручились. Елікс, яка завжди вважала себе "не зі влюбливого роду", буквально втратила голову.

І цим, сама того не бажаючи, збурила почуття Діка Уїндіфорда. Він прийшов і, затинаючись від люті й гніву, сказав їй:

— Цей чоловік абсолютно тобі чужий. Ти нічого про нього не знаєш!

— Я знаю, що кохаю його.

— Як ти можеш це знати, познайомившись із ним тиждень тому?

— Не кожному треба одинадцять років, аби зрозуміти, що він кохає дівчину! — сердито вигукнула Елікс.

Його обличчя зблідло.

— Я полюбив тебе з першої зустрічі. І думав, що ти теж любиш мене.

Елікс не хотіла кривити душею.

— Я теж так думала,— погодилась вона.— Але тільки тому, що не знала, яким воно буває, кохання.

Тут Дік вибухнув знову. Благання, палкі вмовляння, навіть погрози — погрози тому чоловікові, який зайняв його місце. Елікс тільки дивом дивувалась, побачивши вулкан, який ховався під стриманою зовнішністю чоловіка, що його, здавалося, вона знала так добре.

І зараз, у цей сонячний день, прихилившись до хвіртки, вона згадувала ту розмову. Минув уже місяць, як вона вийшла заміж і була ідилічно щаслива. А проте, в цю хвилину, коли чоловіка не було поряд, до почуття щастя долучилась краплина неспокою. Причиною цього неспокою був не хто інший, як Дік Уїндіфорд.

Тричі відтоді, як вона одружилась, їй снився один і той же сон. Навколишня обстановка щоразу була інша, але головне уві сні залишалось незмінне. Вона бачила свого чоловіка, який лежав мертвий, а над ним стояв Дік Уїндіфорд. І вона, Елікс, напевне знала, що саме його рука завдала фатального вдару.

Та хоч який жахливий був цей сон, пробудження щоразу було іще жахливіше. Уві сні їй усе здавалося природним і неминучим! Вона, Елікс Мартін, була рада, що її чоловік мертвий. Вона вдячно простягала руки до вбивці й дякувала йому!..

Сон завжди кінчався однаково: вона опинялась у міцних обіймах Діка Уїндіфорда.

Чоловікові вона ні разу не сказала про цей сон, але він повсякчас її тривожив. Чи не застереження це — застереження щодо Діка Уїндіфорда?

Різкий телефонний дзвінок пробудив Елікс від її думок. Вона побігла в будинок і взяла трубку. Зненацька вона похитнулася і сперлась рукою об стіну.

— Хто, ви сказали, говорить? — спитала вона.

— Елікс, та що трапилось у тебе з голосом? Я його не впізнав. Це Дік.

— Ах! — сказала Елікс.— Ах! Де... ти де?

— В пабі "Руки мандрівника" — назва правильна, я не помиляюсь? Чи ти навіть не знаєш про існування паба у вашому селищі? Я у відпустці, трохи тут рибалю. Не будеш заперечувати, якщо я заскочу подивитись на вас, добрих людей, сьогодні після обіду?

— Ні,— різко відмовила Елікс.— Ти не повинен приходити.

Запала мовчанка, потім Дік заговорив знову, але голос його ледь помітно змінився.

— Прошу пробачення,— ввічливо мовив він.— Звичайно, мені не слід було тебе турбувати...

Елікс квапливо перебила його. Він повинен вважати її поведінку надто дивною. Вона справді дивна. Її нерви, очевидно, розшарпані до краю.

— Я мала на увазі тільки те, що ми... ми .сьогодні ввечері зайняті,— пояснила Елікс, докладаючи зусиль, аби голос її звучав якомога природніше.— Чи не міг би... чи не міг би ти прийти пообідати завтра?

Та Дік, мабуть, помітив нещирість в її тоні.

— Дуже вдячний,— відказав він так само ввічливо,— але я будь-якої миті можу поїхати звідси. Залежить від того, з'явиться тут мій приятель чи ні. До побачення, Елікс.— Він помовчав, а тоді квапливо й зовсім іншим тоном додав:

— Нехай тобі щастить, люба.

З почуттям полегкості Елікс поклала трубку.

"Він не повинен приходити сюди,— повторювала вона сама собі.— Не повинен приходити. О, яка я дурна, що доводжу себе до такого стану! І все одно я рада, що він не прийде".

Вона знову вийшла в садок, зупинившись по дорозі, щоб глянути на вирізьблену над ганком назву: "Солов'їний будинок".

— Чи не занадто це вибаглива назва? — якось спитала вона Джералда ще до того, як вони побрались.

Він засміявся й мовив ніжно:

— Та ти ж городяночка! Ніколи не повірю, щоб ти хоч раз чула соловейка. Я радий, що ти його ніколи не чула. Соловейки, мабуть, повинні співати тільки для закоханих. Ми будемо слухати їх літніми вечорами біля нашої власної домівки.

І на згадку про те, як вони слухали їх, Елікс, стоячи на порозі, щасливо почервоніла.

"Солов'їний будинок" надибав Джералд. Він примчав до Елікс, задихаючись від хвилювання, і повідомив, що знайшов місце саме для них... неповторне... перлину... те, що трапляється раз у житті. І коли Елікс побачила будинок, вона також була зачарована. Правда, стояв він досить відлюдно,— на відстані десь близько двох миль від найближчого селища,— але був настільки довершений у своїй старомодності, з її ґрунтовною зручністю ванних кімнат, водяним опаленням, електричним освітленням та телефоном, що вона зразу ж стала жертвою його чарів.

Раптом виникла перешкода. Власник будинку, заможний чоловік, виявився примхливим і відмовився здати його внайми. Він хотів тільки продати його.

Джералд Мартін хоч і одержував добрячий річний прибуток, не мав права чіпати основний капітал. Він міг зібрати щонайбільше тисячу фунтів. Власник будинку правив вісім. Але на допомогу прийшла Елікс, яка всім серцем привернулась до цього місця. Основний капітал, що належав їй, можна було легко реалізувати, бо він був у цінних паперах на пред'явника, і половину його вона охоче вклала в купівлю домівки. Отож "Солов'їний будинок" став їхньою власністю.

Елікс не шкодувала про свій вчинок: зголоднівши за домашнім затишком, вона діставала неабияку втіху, готуючи їжу й доглядаючи господу.

Садок, у якому рясно росли пишні квіти, доглядав старий, приходячи для цього з села двічі на тиждень.

Обійшовши ріг будинку, Елікс, на свій подив, побачила садівника, що схилився над клумбою. Це її здивувало, бо приходити на роботу він повинен був по понеділках і п'ятницях, а сьогодні був вівторок.

Старий, крекнувши, випроставсь і торкнувся пальцями крисів виношеного капелюха.

— Ви, мабуть, дивуєтесь, мем. Але справа ось у чому. В п'ятницю наш сквайр влаштовує частування, бо в нього іменини, отож я й кажу собі, кажу, що ні містер Мартін, ні його добра хазяйка не подумають про мене погано, якщо я прийду один раз у вівторок замість п'ятниці.

— Не переживайте,— відказала Елікс.— Бажаю вам гарно погуляти.

— Гадаю, що так воно й буде,— погодився Джорж.— Чудова це штука — їсти досхочу й знати, що платити треба не тобі. Сквайр збирається влаштувати вечерю з чаєм для своїх орендарів. То я й подумав, мем, що побачу вас ще до того, як ви поїдете, і довідаюсь, який ви хочете бордюр навколо клумби. Адже ви, мабуть, не знаєте, коли повернетесь?

— Але я нікуди не їду.

Джордж витріщився на неї.

— Хіба ви не їдете завтра в Льондон?

— Ні. Чого ви так подумали?

Джордж рвучко схилив голову до плеча.

— Бо зустрів учора в селі хазяїна. Він сказав мені, що ви й він удвох їдете завтра в Льондон, і невідомо коли ви, мем, повернетесь.

— Дурниці! — відповіла, сміючись, Елікс.— Ви, мабуть, не так його зрозуміли.

А проте вона питала себе: яку фразу міг сказати Джералд, щоб старий так кумедно помилився? Вона їде в Лондон? Та їй ніколи не хотілось знову поїхати в Лондон...

— Я ненавиджу Лондон,— з притиском, уперто мовила вона.

— Я, мабуть, чогось не доп'яв,— спокійно згодився Джорж,— однак, здається мені, говорив він досить ясно. Я радий, що ви зостаєтесь тут. Мені не подобається все це упадання за жінками, отож я про Льондон і не думаю. Мені ніколи не треба було їздити туди. Там забагато автомобілів, а це нині справжнє лихо. Коли чоловік придбає автомобіль, то вже нізащо не всидить на місці. Та ось хоч би й містер Еймс, колишній хазяїн: який це приємний, спокійний джентльмен був, поки не купив одну з тих таратайок. Не поїздив на ній і місяця, як заходився продавати цей будинок. А які ж грубі гроші він на нього витратив, провівши електрику й усе таке інше, обтягнувши стіни в спальнях тканиною.