Тринадцять загадкових випадків - Крісті Агата
Він не став чекати. Він відчув, що в мене виникла підозра, і завдав удару, перш ніж я встигла підготуватися. Він знав, що нещасливий випадок здасться мені підозрілим. І тому він обрав убивство.
Мимовільне зітхання вихопилося з грудей у кожного, хто її слухав. Міс Марпл кивнула головою й похмуро стулила губи.
— Боюся, я трохи випередила події. Тепер я повинна спробувати розповісти вам з усіма подробицями, як усе відбулося. Я завжди згадую про це з гірким смутком — мені здається, я повинна була б так чи інак відвернути трагедію. Але, безперечно, Провидіння знало ліпше від мене, що має відбутися, а що — ні. У кожному разі, я зробила все, що могла.
Щось гнітюче й тяжке починало накопичуватися в повітрі — я це описала б як відчуття чогось моторошного й потойбічного. Щось ніби тиснуло на всіх нас. Передчуття лиха. Почалося з Джорджа, адміністратора приймального відділу. Він працював там багато років і знав усіх. Бронхіт, запалення легень, і на четвертий день він відійшов. Сумна подія та великий удар для всіх. І сталося це лише за чотири дні до Різдва. А потім захворіла одна з покоївок— така мила дівчина: зараження крові, — і бідолашна померла менш як за добу.
Я була у вітальні з міс Тролоп і старою місіс Карпентер, і місіс Карпентер говорила з якимсь воістину диявольським натхненням, так ніби все, що сталося, її страшенно тішило.
"Запам'ятайте мої слова, — сказала вона. — Це не кінець. Ви ж знаєте прислів'я? Бог любить трійцю. Я не раз переконувалася, що так воно і є. У нас буде й третя смерть. Не сумнівайтеся в цьому, і нам не доведеться чекати довго. Бог любить трійцю".
Коли вона промовила ці останні слова, киваючи головою та клацаючи своїми плетільними спицями, я випадково підвела погляд і побачила у дверях містера Сандерса. Лише на якусь мить він утратив пильність, і я побачила вираз його обличчя таким, яким він насправді був. Я віритиму до своєї смертної години, що саме диявольські жорстокі слова місіс Карпентер заклали в його свідомість усе те, що він потім зробив. Я побачила, як працює його розум.
Він увійшов до кімнати, усміхаючись, як завжди, весело й доброзичливо.
"Може, вам треба щось купити до Різдва, милі дами? — запитав він. — Я саме вирушаю до Кестона".
Він стояв поруч із нами хвилину чи дві, сміючись і розмовляючи, а потім вийшов. Як я вже вам сказала, я була стривожена й відразу запитала:
"А де місіс Сандерс? Хто-небудь її бачив?"
Міс Тролоп сказала, що вона пішла до своїх друзів, родини Мортимерів, пограти в бридж, і це на короткий час мене заспокоїло. Але я була досі дуже стурбована й перебувала в непевності щодо своїх подальших дій. Десь за півгодини я повернулася до своєї кімнати. Зустріла доктора Коулза, свого лікаря, котрий спускався мені назустріч сходами, коли я підіймалася ними, а що я іноді консультувалася з ним щодо свого ревматизму, то й тепер запросила його до себе. Він сказав мені тоді (по секрету, так би мовити) про смерть бідолашної покоївки Мері. Директор не хоче, щоб ця новина поширилася, повідомив мені доктор Коулз, тож він просить мене тримати її при собі. Звичайно, я не сказала йому, що ми ні про що інше й не говорили протягом останньої години — відразу після того, як бідолашна дівчина зробила свій останній подих. Про такі речі завжди всі довідуються відразу, і людина з його досвідом мусила б про це знати; але доктор Коулз завжди був простим чолов'ягою, який ніколи нічого не підозрював і завжди вірив у те, що йому казали і в що йому хотілося вірити, і саме це неабияк стривожило мене через хвилину. Ідучи від мене, він сказав, що Сандерс попросив його оглянути його дружину. Схоже, вона заслабла віднедавна — нестравність шлунка й таке інше.
Але того ж таки дня Ґледіс Сандерс сказала мені, що травлення в неї стало просто чудовим, і вона дуже вдячна за це мінеральним водам.
Ви розумієте? Усі мої підозри щодо намірів цього чоловіка зміцніли в сотню разів. Він вочевидь готував ґрунт — але для чого? Доктор Коулз пішов перш, ніж я вирішила, сказати йому чи не сказати — хоч якби я вирішила сказати, то не знала б, а що, власне, сказати. Коли я вийшла зі своєї кімнати, то Сандерс власною персоною став спускатися сходами з вищого поверху. Він був одягнений на вихід і знову запитав мене, чи не треба мені чогось купити в місті. Скажу щиро, мені коштувало неабияких зусиль бути люб'язною з цим чоловіком! Я пішла прямо до холу й замовила чай. Було пів на шосту, я пам'ятаю.
Тепер мені дуже хотілося б ясно й по порядку розповісти про те, що відбувалося далі. Я була ще в холі, коли за чверть до сьомої туди ввійшов містер Сандерс. З ним було двоє чоловіків, і всі троє, як мені здалося, трохи напідпитку. Містер Сандерс покинув своїх двох приятелів і рушив прямо туди, де сиділи я та міс Тролоп. Він сказав, що хоче запитати нашу думку про різдвяний подарунок, який він готує для своєї дружини. Ішлося про вечірню сумочку.
"Ви ж повинні розуміти, шановні дами, — сказав він. — Я лише грубий матрос. Що я знаю про такі речі? Мені було надіслано три сумочки на вибір, і я хочу, щоб ви висловили про них думку експертів".
Ми, звичайно, сказали, що з радістю йому допоможемо, і він запитав, чи ми не проти піднятися до їхньої кімнати, бо його дружина може повернутися щохвилини, і він не може гаяти час. Тож ми пішли з ним нагору. Я ніколи не забуду, що сталося потім, — мої пальці й зараз тремтять.
Містер Сандерс відчинив двері до спальні й увімкнув світло. Не знаю, хто з нас побачив це першим…
Місіс Сандерс лежала долілиць на підлозі — мертва.
Я підбігла до неї першою. Опустилася навколішки й помацала пульс, але марно — її рука була вже холодною й закляклою. Біля її голови лежала панчоха, наповнена піском, — зброя, якою їй було завдано смертельного удару. Міс Тролоп, дурне створіння, безперестанку скиглила біля дверей, обхопивши руками голову. Сандерс скрикнув: "Дружино моя! Дружино!" — і кинувся до неї. Я не дозволила йому доторкнутися до тіла. Бо я була певна в ту мить, що це він її вбив, і, можливо, він помітив на ній щось таке, що хотів би прибрати чи заховати.
"Ні до чого не слід доторкатися, — сказала я. — Візьміть себе в руки, містере Сандерс. Міс Тролоп, ідіть униз і приведіть директора".
Я стояла там навколішках біля тіла. Я не хотіла залишати Сандерса наодинці з ним. А проте мусила визнати, що якщо цей чоловік грав, то грав він чудово. Він здавався розгубленим, приголомшеним і до божевілля переляканим.
Директор прийшов відразу. Він швидко оглянув кімнату, потім виставив нас усіх за двері, а двері замкнув на ключ, який забрав із собою. Потім пішов до себе й зателефонував у поліцію. Здавалося, минули століття, поки вони прийшли (згодом ми довідалися, що телефонна лінія була несправна). Директор мусив послати людину на поліційну дільницю, а Гідро розташований далеко за містом, на краю зарослого вересом болота. І протягом усього того часу нам доводилося терпіти дурне базікання місіс Карпентер. Вона була просто щаслива, що її пророцтво "Бог любить трійцю" справдилося так швидко. Сандерс, я чула, вийшов у сад і блукав там туди-сюди, стискаючи долонями голову, стогнучи та демонструючи всі ознаки невтішного горя.
Але зрештою поліція з'явилася. Вони пішли нагору з директором і містером Сандерсом. Згодом покликали й мене. Я піднялася нагору. Інспектор був у їхній кімнаті, він сидів за столом і писав. Він здавався чоловіком розумним і мені сподобався.
"Міс Джейн Марпл?" — запитав він.
"Так, це я".
"Я так розумію, пані, що ви були присутні, коли знайшли тіло загиблої?"
Я підтвердила його слова й точно описала, як усе було. Я думаю, бідолашний чоловік відчув справжню полегкість, знайшовши нарешті людину, здатну логічно відповідати на його запитання, бо перед цим йому довелося мати справу із Сандерсом та Емілією Тролоп, котра, як мені здається, була цілком деморалізована — а чого ще можна було сподіватися від цього дурного створіння! Пам'ятаю, як моя дорога матуся навчала мене, що шляхетна жінка повинна завжди панувати над собою на людях, незалежно від того, як вона поводиться, коли залишається наодинці із собою.
— Чудове правило, — серйозно сказав сер Генрі.
— Коли я закінчила, інспектор сказав: "Дякую вам, пані. А тепер я хотів би вас попросити ще раз поглянути на тіло. Чи воно лежить у тій самій позі, у якій лежало, коли ви ввійшли до кімнати? Чи його ніхто не пересунув?"
Я сказала, що перешкодила Сандерсові зробити це, й інспектор схвально кивнув головою.
"Схоже, цей джентльмен страшенно засмучений", — зауважив він.
"Атож, схоже", — відповіла я.
Не думаю, що я зробила якийсь спеціальний наголос на слові "схоже", але інспектор подивився на мене проникливим поглядом.
"Отже, ми можемо вважати, що тіло лежить у тій самій позі, у якій воно було знайдене?" — запитав він.
"Крім капелюшка — так", — відповіла я.
Інспектор пильно подивився на мене.
"Крім капелюшка? Що ви маєте на увазі?"
Я пояснила, що капелюшок був на голові бідолашної Ґледіс, а тепер він лежить поруч із нею. Я, звичайно, подумала, що це зробила поліція. Проте інспектор категорично заперечив. Нічого тут досі не рухали й ні до чого не доторкалися. Інспектор стояв і дивився на бідолашне тіло, що лежало долілиць на підлозі, зі спохмурнілим виразом обличчя. Ґледіс була в тому одязі, в якому вона виходила на вулицю — у великому темно-червоному твідовому пальті із сірим хутряним коміром. Капелюшок, дешева річ із червоного фетра, лежав біля її голови.
Інспектор стояв кілька хвилин мовчки з похмурим виглядом. Потім раптом йому прийшла в голову якась думка.
"Чи випадково ви не пригадаєте, пані, були чи не були сережки в її вухах і чи вбита зазвичай носила сережки?"
На щастя, я маю звичку ретельно помічати такі деталі. Я пригадала, що під самими крисами її капелюшка блищали перлини, хоч я тоді й не звернула на це особливої уваги. Тож я змогла відповісти ствердно на запитання інспектора.
"Тоді все стає зрозумілим. Шкатулку для прикрас цієї пані було витрушено — хоч там і не було нічого особливо цінного, як я розумію, а персні знято з її пальців. Певно, вбивця забув про сережки та прийшов їх забрати вже після того, як тіло було знайдено. Холоднокровний суб'єкт. А може, навіть… — він обвів поглядом кімнату й повільно проказав: — Може, він навіть ховався тут, у кімнаті, весь цей час".
Але я відкинула це припущення.
