Тринадцять загадкових випадків - Крісті Агата
Він змушений залишити капелюшок поруч із тілом у сподіванні, що ніхто не зверне на це уваги. Після цього він відносить тіло бідолашної Мері до її власної кімнати й кладе його туди, де воно лежало.
— Це здається неймовірним, — сказав доктор Ллойд. — Адже він ішов на великий ризик. Поліція могла з'явитися дуже скоро.
— Ви ж пам'ятаєте, що телефонна лінія вийшла з ладу, — сказала міс Марпл. — Це була його робота. Він не міг дозволити, щоб поліція прибула на місце злочину надто швидко. Коли ж вони нарешті прибули, то згаяли деякий час у кабінеті директора, перш ніж піднятися до спальні Сандерсів. Це було його найслабкішим пунктом — ану ж якби хтось помітив різницю між тілом, яке було мертвим дві години тому, і тим, яке менш як півгодини тому було ще живе. Але він покладався на той факт, що люди, які першими відкрили злочин, не володіють експертними знаннями.
Доктор Ллойд ствердно кивнув головою.
— Припускалося б, що вбивство скоєно за чверть до сьомої або десь так. Насправді воно було вчинене о сьомій або на кілька хвилин пізніше. Поліційний хірург не зміг би оглянути тіло раніше, як о пів на восьму. На той час він уже не міг би помітити різницю в часі.
— Я була тією людиною, яка повинна була б це помітити, — сказала міс Марпл. — Я мацала руку бідолашної дівчини, яка була холодна мов крига. А проте пізніше інспектор говорив про вбивство так, ніби воно було скоєне перед самим нашим прибуттям — і я не звернула на це уваги!
— Ви й так багато на що звернули увагу, міс Марпл, — сказав сер Генрі. — Ця історія відбулася ще до мого часу. Я навіть не пригадую, щоб чув про неї. Що сталося потім?
— Сандерса повісили, — сказала міс Марпл із виразом похмурої втіхи. — І я була дуже рада. Я ніколи не жалкувала про те, що допомогла віддати того чоловіка до рук правосуддя. Мене завжди страшенно дратували заклики сучасних гуманістів, що вимагають скасувати смертну кару.
Її суворе обличчя полагідніло.
— Але я завжди гірко докоряла собі за те, що не змогла врятувати життя тієї бідолашної дівчини. Але хто став би слухати стару жінку, якій раптом забандюрилося робити такі серйозні висновки? А проте — хто знає? Можливо, це й добре, що вона померла тоді, коли життя ще здавалося їй щасливим, а не стала жити далі нещасною та зневіреною у світі, який почав би здаватися їй дедалі жахливішим. Вона кохала того мерзотника й довіряла йому. Вона так ніколи й не викрила його.
— Отже, — промовила Джейн Гел'єр, — можна сказати, їй пощастило. Дуже навіть пощастило. Я хотіла б… — і вона замовкла.
Міс Марпл подивилася на вродливу й розпещену славою Джейн Гел'єр і з дещо сумною усмішкою кивнула.
— Я вас розумію, люба, — лагідно сказала вона. — Я розумію.
Розділ одинадцятий
ТРАВА СМЕРТІ
— А зараз ваша черга, місіс Б., — підбадьорливо сказав сер Генрі Клітерінґ.
Місіс Бентрі, жінка, чиїм гостем він був, подивилася на нього з холодним докором.
— Я вже вам казала, мені не до вподоби, коли мене називають місіс Б. Це принижує мою гідність.
— Тоді я називатиму вас Шехерезадою.
— А ще менше я хочу бути Ше… як там ви її називаєте! Я ніколи не можу розповісти до пуття жодної історії, запитайте Артура, якщо ви мені не вірите.
— Ти розповідаєш дуже добре, коли треба викласти факти, Доллі, — сказав полковник Бентрі. — Але сплітати їх докупи не вмієш.
— Так воно і є, — погодилася місіс Бентрі. Вона ляснула долонею по каталогу цибулин, який лежав на столі перед нею. — Я вислухала вас усіх, і не знаю, як у вас це виходить. "Він сказав, вона сказала, ви запитали себе, вони подумали, кожен зрозумів" — я просто не змогла б так усе викласти та й по всьому! А крім того, я не знаю нічого такого, про що можна було б розповісти історію.
— Ми не можемо в це повірити, місіс Бентрі, — сказав доктор Ллойд.
І він похитав своєю сивою головою, зображаючи насмішкувату недовіру.
Стара міс Марпл сказала своїм лагідним голосом:
— Я думаю, ви помиляєтеся, моя люба…
Місіс Бентрі й далі вперто хитала головою.
— Ви навіть не уявляєте собі, яке банальне в мене життя. Проблеми зі слугами, труднощі, пов'язані з пошуками доброї кухарки, ходіння по крамницях, до дантистів, поїздка в Ескот[8] (який Артур ненавидить), а потім сад…
— Авжеж, — сказав доктор Ллойд. — Сад. Ми всі знаємо, чому ви віддаєте своє серце, місіс Бентрі.
— Це, певне, чудово — мати свій власний сад, — прощебетала Джейн Гел'єр, вродлива молода актриса. — Якщо, звичайно, тобі не треба копати землю чи бруднити руки. Я завжди дуже любила квіти.
— Отже, сад, — сказав сер Генрі. — Чом би нам не взяти його як стартовий пункт? Ну ж бо, починайте, місіс Б. Розкажіть нам про отруєні цибулини, про смертельні нарциси, про траву смерті!
— Дуже дивно чути від вас ці слова, — сказала місіс Бентрі. — Вони нагадали мені про дещо. Артуре, ти пам'ятаєш, що сталося в Клодергем-Корті? Пригадай-но. Старий сер Емброз Берсі. Пам'ятаєш, яким люб'язним і чарівним старим чоловіком він нам здавався?
— Звичайно, пам'ятаю. То була дивна історія. Розповідай, Доллі.
— Розкажи краще ти, любий.
— Дурниці. Починай-но. Ти повинна сама веслувати у своєму каное. Я вже своє зробив.
Місіс Бентрі глибоко втягла в груди повітря. Вона заламала руки, і її обличчя набуло воістину страдницького виразу Вона заговорила швидко й без пауз.
— Тут немає, власне, про що розповідати. "Трава смерті" — ці слова нагадали мені про той випадок, хоч у своїх власних спогадах я називаю це "шавлія та цибуля".
— Шавлія та цибуля? — перепитав доктор Ллойд.
Місіс Бентрі кивнула головою.
— Сталося це так, — почала розповідати вона. — Ми тоді перебували, Артур і я, в сера Емброза Берсі в Клодергем-Корті, й одного дня через помилку (хоч дуже дурну, як я завжди думала) багато листя наперсника було зірвано разом із листям шавлії. На вечерю тоді подавали качку з шавлією, і всім стало дуже погано, а одна бідолашна дівчина — вихованка сера Емброза — померла після тієї вечері.
Вона замовкла.
— Ой лишенько! — сказала міс Марпл. — Як трагічно.
— А хіба ні?
— Ну, гаразд, — сказав сер Генрі. — А що далі?
— Далі нічого немає, — сказала місіс Бентрі. — Це все.
Почулося загальне зітхання. Хоч вони й були попереджені заздалегідь, проте ніхто не сподівався, що розповідь буде такою короткою.
— Але ж, моя люба леді, — запротестував сер Генрі, — це не може бути все. Те, про що ви розповіли, — трагічна подія, але її, в жодному розумінні, не можна назвати проблемою.
— Безперечно, це ще далеко не все, — сказала місіс Бентрі, — але якщо я стану розповідати вам далі, ви відразу зрозумієте, як усе закінчилося.
Вона з викликом подивилася на присутніх і промовила жалібним голосом:
— Я ж вам сказала, що не спроможна об'єднувати речі й викладати їх так, щоб вони утворювали історію.
— Он як! — вигукнув сер Генрі. Він випростався на своєму стільці й прилаштував на око монокль. — А знаєте, Шехерезадо, це вже стає цікавим. Ви кидаєте виклик нашій кмітливості. Я майже переконаний, що ви робите так умисне — щоб розпалити нашу цікавість. Тут напрошуються кілька раундів того, що можна було б назвати "Двадцять запитань", так мені здається. Міс Марпл, можливо, почнете ви?
— Я хотіла б щось довідатися про кухарку, — сказала міс Марпл. — Певно, то була дуже дурна або вкрай недосвідчена жінка?
— Вона й справді була дуже дурна, — сказала місіс Бентрі. — Потім вона дуже плакала й казала, що зірване листя принесли їй як шавлію, та звідки вона могла знати, що там щось не так?
— Вона явно не звикла думати сама за себе, — сказала міс Марпл. — Мабуть, то була вже літня жінка й дуже добра куховарка?
— О, куховарка з неї була просто чудова! — підтвердила місіс Бентрі.
— Ваша черга, міс Гел'єр, — сказав сер Генрі.
— О, ви хочете, щоб я поставила запитання? — Запала мовчанка, поки Джейн напружено міркувала. Нарешті вона сказала безпорадним госом: — Даруйте, але я не знаю про що запитувати.
Її прекрасні очі благально втупилися в сера Генрі.
— Чому б не список дійових осіб, міс Гел'єр? — з усмішкою запропонував він.
Джейн досі дивилася на нього розгубленим поглядом.
— Персонажі драми в порядку їхньої появи на сцені, — лагідно пояснив сер Генрі.
— О, так, — сказала Джейн. — Це цікава думка.
Місіс Бентрі стала перелічувати людей, швидко загинаючи пальці на своїх руках.
— Сер Емброз, Сильвія Кін (це дівчина, яка померла), її подруга, що там жила, Мод Вай, одна з тих темноволосих негарних дівчат, які, проте, вміють себе подати, — не знаю, як їм це вдається. Потім там був містер Керл, котрий приїхав обговорювати книжки з сером Емброзом, — ви знаєте, такі собі рідкісні книжки, дивні старі трактати, написані латиною, — замшілі пергаменти. Був там і Джері Лоример, можна сказати, один із найближчих сусідів. Його маєток, "Затишний притулок", був розташований поруч із маєтком сера Емброза. І була там місіс Карпентер, одна з тих кицьок середнього віку, які завжди вміють десь чудово прилаштуватися. Вона була для Сильвії такою собі dame de compagnie[9] або чимось подібним, гадаю.
— Тепер моя черга, — сказав сер Генрі, — і, сподіваюся, вона належить мені по праву, адже я сиджу поруч із міс Гел'єр. І я хочу знати багато. Я хотів би, щоб ви намалювали мені, місіс Бентрі, короткі словесні портрети всіх раніше названих осіб.
— Ну… не знаю… — завагалася місіс Бентрі.
— Отже, сер Емброз, — провадив сер Генрі. — Починайте з нього. Яким він був?
— О, то був дуже статечний на вигляд старий чоловік, та не такий уже й старий: він мав не більш як шістдесят років, думаю. Але він був дуже хворобливий, мав слабке серце й не міг підійматися сходами, а тому мусив обладнати у своєму будинку ліфт, і через це здавався старшим, аніж насправді був. У нього були чудові манери — витончено-аристократичні, це слово описує їх найліпше. Ви ніколи не бачили його роздратованим або засмученим. У нього було прегарне біле волосся й чарівний голос.
— Дуже добре, — сказав сер Генрі. — Зараз я бачу сера Емброза. Тепер опишіть нам дівчину, Сильвію — як, ви сказали, було її прізвище?
— Сильвія Кін. Дівчина вродлива — справді дуже вродлива. Світловолоса, з гарною шкірою. Не вельми, мабуть, розумна. Правду кажучи, досить-таки дурна.
— О, не вигадуй, Доллі, — запротестував її чоловік.
— Артур, звичайно, так не думає, — сухо кинула місіс Бентрі.