Таємниця Іспанської Шалі - Крісті Агата

Агата Крісті

Таємниця Іспанської Шалі

Оповідання

Містер Іствуд глянув на стелю. Потім подивився на підлогу. Від підлоги його погляд почав повільну мандрівку вгору по стіні. Потім, зробивши над собою зусилля, містер Іствуд знову зосередився на друкарській машинці, що стояла перед ним.

Дівочу білість аркуша паперу порушував заголовок, віддрукований великими літерами.

"Таємниця другого огірка" — провіщав він. Цікавий заголовок. Ентоні Іствуд відчув, що будь-хто, прочитавши цей заголовок, буде заінтригований і зацікавлений. "Таємниця другого огірка", — скажуть люди. — Про що б це могло бути? Огірок? Другий огірок? Треба обов'язково прочитати. Й те, з якою гідною подиву легкістю цей майстер детективного роману розвив захоплюючий сюжет навколо простого овоча, приведе їх у захоплення.

Усе це добре. Ентоні Іствуд не згірш од інших знав, яким має бути роман, але справа була в тім, що він якось не міг вхопитися за нього. Дві важливі частини роману — це заголовок і сюжет, решта — чорнова робота; іноді заголовок сам приводив до сюжету, і тоді все йшло легко, але в цьому випадку заголовок вже давно прикрашав початок сторінки, а сюжет ніяк не хотів з'являтись.

Знову погляд Ентоні Іствуд шукав натхнення на стелі, підлозі й на шпалерах, але нічого не допомагало.

— Я назву героїню Сонею, — сказав Ентоні, намагаючись надихнути себе. — Соня, а можливо, Долорес — у неї буде шкіра кольору слонової кістки, тільки не хворобливого відтінку, і очі, як два глибоких ставки. Героя зватимуть Джордж, а може, Джон — коротке і типово англійське ім'я. Потім садівник — напевно доведеться увести садівника, треба ж якось підключити сюди цей бісів огірок, — садівник може бути шотландцем і смішно скаржитиметься на ранні морози.

Цей метод інколи спрацьовував, та цього ранку чомусь не приніс результатів.

Хоч Ентоні ясно бачив Соню, і Джорджа, і кумедного садівника, вони не виказували анінаименшого бажання стати активними і почати діяти.

— — Можна, звичайно, взяти банан, — з відчаєм подумав Ентоні. — Або салат, чи брюссельську капусту — от брюссельська капуста начеб нічого. Насправді це криптограма, означає Брюссель — викрадені сертифікати — зловісний бельгійський барон.

На мить, здавалось, сяйнув промінчик світла, але одразу ж згас. Бельгійський барон не хотів матеріалізуватись, до того ж Ентоні раптом згадав про несумісність ранніх морозів і огірків, що загубило смішні зауваження шотландського садівника.

— От лиха година, — сказав містер Іствуд.

Він підвівся і узяв "Дейлі Мейл". Існувала можливість, що когось вбили за обставин, які могли надихнути страждаючого письменника. Але ранкові новини стосувались в основному політики і зарубіжних країн. Містер Іствуд з огидою відшпурнув газету.

Потім, узявши з столу якийсь роман, він заплющив очі й тицьнув пальцем в сторінку. Слово, обране долею, було "вівці". Тієї ж миті з надзвичайною блискучістю уся історія розгорнулась у думці Іствуда. Вродлива дівчина — її коханий загинув на війні, і в неї помутився розум — пасе овець у горах Шотландії — містичні зустрічі з мертвим коханим, фінальна ефектна сцена — вівці при місячному світлі, як на академічній картині, з дівчиною, яка лежить мертва на снігу, і два ланцюжки слідів...

Історія була чудова. Ентоні зітхнув і скрушно схитнувши головою, відкинув її.

Він прекрасно знав, що така історія не потрібна його видавцю, якою б чудовою вона не була. Те, що він хотів і на чому наполягав (і до речі, за що добре платив), була історія про таємничих брюнеток, заколотих ударом у серце, несправедливо запідозрених молодих героїв і раптову розгадку /таємниці.

— А, чорти б побрали цей телефон.

Він сердито підійшов до телефону і зняв трубку. За останній час телефон дзвонив уже двічі — один раз помилились номером, а один раз його підчепила на обід якась дама з вищого світу, яку він терпіти не міг, але проти якої не можна було встояти.

— Алло! — проревів він у трубку. Йому відповів жіночий голос, м'який, ласкавий, з ледь помітним іноземним акцентом.

— Це ти, любий? — промовив голос.

— Ну не знаю, — обережно сказав містер Іствуд. — А хто говорить?

— Це ж я, Кармен. Послухай, любий. Мене переслідують — я У небезпеці — ти повинен прийти негайно. Це питання життя і смерті.

— Перепрошую, — ввічливо сказав містер Іствуд. — Боюся, ви потрапили не...

Вона не дала йому договорити:p— Вони ідуть. Якщо вони дізнаються, що я роблю, вони уб'ють мене. Не кидай мене. Приходь зараз же. Якщо ти не прийдеш, я загину. Ти знаєш адресу: 320, Керк-стріт. Пароль — огірок...

Він почув, як слабо клацнуло — на іншому кінці повісили трубку. Містер Іствуд, досить здивований, підійшов до своєї табакерки і акуратно набив люльку.

— Певно, — розмірковував він, — це був якийсь дивний трюк моєї підсвідомості.

Не може бути, щоб вона сказала "огірок".

Він почав нерішуче походжати по кімнаті.

— 320, Керк-стріт. Цікаво, в чім там річ? Вона чекатиме появи іншої людини. А я їй так і не пояснив. 320, Керк-стріт. Пароль "огірок" — о, неможливо, безглуздо — галюцинація перевтомленого мозку.

Він зле поглянув на машинку.

— На біса ти мені здалася, хотілося б мені знати? Весь ранок я тупився на тебе, і ніякого пуття. Письменник повинен шукати сюжети в житті — в житті, чуєш? Зараз я цим і займуся.

Він насунув на голову шапку, з любов'ю подивився на свою безцінну колекцію старої емалі і вийшов з квартири.

Керк-стріт, як знає більшість лондонців, — це довга безладна вулиця, зайнята в основному антикварними крамницями, де вам пропонують різні сумнівні товари за високі ціни. У крамницях там продавались стара бронза, скло, уцінена одіж.

№ 320 займався продажем старого скла. Крамниця була переповнена найрізноманітнішими скляними виробами. Ентоні обережно рушив центральним проходом, лообіч якого стояли келихи для вина, а над головою погойдувались і побрязкували люстри і канделябри.

У кінці крамниці сиділа досить літня жінка. У неї були вусики, яким позаздрив би будь-який студент передостаннього курсу, і агресивний вигляд.

Вона поглянула на Ентоні й сказала суворим голосом:p— Ну?

Ентоні був вразливим молодим чоловіком. Він одразу ж спитав про ціну склянок для кларета.

— Півдюжини — 45 шилінгів.

— О, сказав Ентоні. — Симпатичні, правда? А скільки ось ці?

— Чудесні речі, старий Уотерфорд. Віддам вам пару за 18 гіней.

Містер їству д відчув, що залазить все далі у трясовину. За хвилину він, загіпнотизований поглядом старої, купить-таки щось. І все ж він не міг примусити себе вийти з крамниці.

— А ось це? — запитав він, вказуючи на канделябр.

— 35 гіней.

— А! — з жалем сказав містер Іствуд. — Це більше, ніж я можу собі дозволити.

— Що вам потрібно? — запитала літня дама. — Щось для весільного подарунка?

— От-от, — вхопився Ентоні за підказку. — Так важко підібрати щось підходяще.

— Ну, — сказала дама, впевнено підводячись, — добре старе скло згодиться всім.

У мене тут є пара старих карафок, а ось чудовий лікерний набір, ідеальний подарунок для нареченої.

Не будучи жінкою, Ентоні був незнайомий з тонким мистецтвом, як піти з крамниці без покупки.

— Я візьму лікерний набір, — похмуро сказав він. Набір був менший од інших речей розмірами. Його жахала можливість одержати канделябр.

З гіркотою в серці він заплатив за покупку. І потім, коли стара дама загортала згорток, до нього раптом повернулася сміливість.

— Огірок, — твердо і чітко вимовив він. Стара різко зупинилась посеред обгорткових маніпуляцій:p— Га? Що ви сказали?

— Нічого, — спішно збрехав Ентоні.

— О! Мені здалося, ви сказали "огірок".

— І сказав, — з викликом заявив Ентоні.

— Ну, — покартала його стара дама, — чого ж ви одразу так і не сказали? Тільки час марно забрали. Он у ті двері і вгору по сходах. Вона на вас чекає.

Наче уві сні, Ентоні пройшов у вказані двері і піднявся по брудних сходах. На площадці через прочинені двері було видно крихітну вітальню.

У кріслі, втупившись на двері з вичікувальним виразом на обличчі, сиділа дівчина.

І яка дівчина! Саме про таку шкіру обличчя слонової кістки так часто писав Ентоні. А її очі! Які очі! Вона була не англійка, це було видно з першого погляду. В ній відчувалась іноземна екзотика, яка впадала у вічі навіть в дорогій простоті її плаття.

Ентоні ніяково зупинився у дверях. Настала хвилина пояснення. Але дівчина підскочила і кинулась до нього.

— Ти прийшов! — скрикнула вона. — Ти прийшов. Хвала Богу!

Ентоні, який не звик втрачати можливості, палко зголосився. Нарешті вона відсахнулась і з чарівливою боязкістю зазирнула йому в обличчя.

— Я б і не впізнала тебе, — заявила вона. — Правда.

— Хіба? — ледь посміхнувся Ентоні.

— Так, навіть твої очі здаються іншими, і ти удесятеро гарніший, ніж я думала.

Я можу поцілувати тебе знов?

— Звісно, можеш, — сердечно сказав Ентоні. — Скільки хочеш.

Настала вельми приємна інтерлюдія.

"Цікаво, хто ж я такий? — думав Ентоні. — Сподіваюсь, що справжній Він не з'явиться. Яка вона дивовижна".

Раптом дівчина відсахнулась від нього з жахом на обличчі:p— За тобою не стежили?

— Ні.

— Але вони дуже підступні. Ти не знаєш їх так, як я. Борис — сущий диявол.

— Заради тебе я невдовзі розберусь з Борисом.

— Ти лев — справжній лев. А вони canaille — усі! Послухай, ЦЕ знаходиться у мене. Вони б убили мене, якби узнали. Я боялась, я не знала, що робити, а потім згадала про тебе... Тихше, що це?

Знизу, з крамниці, долинув якийсь звук. Порухом показавши йому залишитись на місці, дівчина навпочіпки вийшла на площадку. Повернулася вона зблідла.

— Це поліція. Вони йдуть сюди. У тебе є ніж? Револьвер? Що?

— Люба моя, чи не думаєш ти, що я збираюсь вбити поліцейського?

— Та ти божевільний, божевільний! Вони схоплять тебе і підвісять за шию, поки ти не помреш.

— Вони — що? — сказав містер Іствуд з неприємним відчуттям у ділянці хребта.

Наступної хвилини до кімнати увійшли двоє. Вони були у цивільному одязі, але їх виказувала постава. Менший з двох, низенький темноволосий чоловік з спокійними сірими очима, заговорив.

— Конрад Флекман, — сказав він, — ви заарештовані за звинуваченням в убивстві Анни Розенборг.

З вуст дівчини зірвався приглушений викрик. Ентоні, спокійно посміхаючись, ступив уперед.

— Ви помиляєтесь, офіцере. Мене звуть Ентоні Іствуд.

Схоже було, що ця заява не справила на двох сищиків ніякого враження.

— Потім розберемося, — сказав один з них, той, який досі мовчав.