Мацюсеві пригоди - Корчак Януш
Тому що шкода грошей, адже годинник можна загубити. Тому що, коли ходити на руках, він випаде й розіб'ється. Тому що й дорослі не всі мають годинники, отже, будуть заздрити й мститися. Тому що годинники не потрібні. Тому що тато відбере, продасть і гроші проп'є.
Фелек знову подзвонив.
— Постанову прийнято більшістю голосів проти дев'яти.
Одноголосно було прийнято постанову, яка проголошувала, що діти не бажають, аби кожний мав право їх цілувати, не люблять, щоб їх гладили, не хочуть, щоб їх садовили на коліна, поплескували по плечах та голубили. Для батьків можна зробити виняток, але для тіток — ні. Вибрали комісію, яка мала опрацювати текст постанови. І тоді ще раз проголосують.
У пункті третьому порядку денного постановили, що дівчатка повинні мати дві кишені, а хлопчики — шість.
Клю-Клю була обурена. Чому дівчатка повинні мати втричі, тобто на чотири кишені менше, ніж хлопчики? Але вона нічого не сказала й чекала, що буде далі.
Фелек подзвонив: питання про дівчаток.
І почалося:
— Дівчиська плакси. Дівчиська плетухи. Дівчиська ябеди. Дівчиська прикидаються. Надто тендітні. Дівчиська зубряки. Дівчиська зазнайки. Дівчиська ображаються. Дівчиська мають свої таємниці. Дівчиська дряпаються.
А бідолахи дівчатка-депутатки сиділи й лише сльози ковтали. Аж тут з королівської ложі озвалась Клю-Клю:
— Прошу слова.
Запала тиша.
— У моїй африканській країні хлопчики й дівчатка однаково зграбні, однаково швидко бігають, видираються на дерева й беркицяються. А у вас незрозуміло, що діється. Хлопчики завжди сваряться з дівчатками, заважають їм у забавках, а самі не хочуть з ними гратися. Я ось бачу, що більше все ж таки гультяї хлопчики, ніж дівчатка.
— Ого-го,— пролунали голоси.
Фелек подзвонив, щоб не заважали.
— Хлопчики невиховані, хлопчики б'ються, в хлопчиків брудні руки й вуха, хлопчики рвуть одяг, хлопчики обдурюють та брешуть.
— Ого-го,— знову загули голоси.
Фелек знов подзвонив, щоб не заважали.
— Хлопчики видирають аркуші з зошитів та псують книжки. Не хочуть вчитися. Галасують. Б'ють шибки. Користуються з того, що в Європі дівчатка слабкіші, бо носять плаття й довге волосся...
— То хай відріжуть собі волосся.
— Нехай одягнуть штани.
Фелек подзвонив.
— ...дівчатка слабкіші, тому хлопчики їх кривдять. А тоді ще й прикидаються невинними.
І раптом вибухнула буря. Одні тупотять, інші свистять на пальцях. Горлають один голосніше за одного.
— Дивись на неї: буде нас учити!
— Королівська наречена!
— Мацюсева дружина!
— Мацюсь, Мацюсь, Кіт-Воркіт, йди за піч воркотіти!
— Канарка. Сядь на жердинку і співай!
Голосніше за всіх кричав один хлопчисько. Він скочив на депутатське крісло і, червоний мов рак, горлав на всю пельку. Фелек його знав: підозрілий тип, Антек, кишеньковий злодій.
— Антеку,— гукнув Фелек,— присягаюсь — усі зуби тобі виб'ю!
— Спробуй. Бачили його — міністр! Барон фон Раух! Фелька — картопелька! Забув, як ти крав яблука в перекупок? Баран, баран!
Фелек шпурнув у Антека чорнильницю й дзвінок. Депутати поділилися на три групи. Одні тікали щодуху з залу засідань, а дві інші групи почали лупцювати одна одну.
Блідий як крейда Мацюсь дивився на все це. А журналіст хутенько все записував.
— Пане барон фон Раух, заспокойтеся. Нічого поганого не сталося. Це кристалізуються партії,— сказав журналіст Фелеку.
І Фелек справді заспокоївся, бо депутати зовсім про нього забули і вже билися між собою.
Ох, як Клю-Клю кортіло спуститися по карнизу з королівської ложі в зал, схопити депутатське крісло й показати цим бешкетникам, як уміють битися африканські дівчатка. Клю-Клю знала, що все це накоїла вона. Їй було жаль Мацюся, адже через неї в нього такі неприємності. Але Клю-Клю думала: хай знають. І що ж їй сказали: чорна? Вона про це знає. Мацюсева наречена? Що ж у цьому поганого? Аби тільки Мацюсь захотів з нею одружитися. Шкода тільки, що дурний європейський етикет не дозволяв їй взяти участь у цій боротьбі.
Як вони б'ються! І це — хлопці. Довбехи, слиньки, тюхтії. Б'ються вже десять хвилин, і ніхто ще не переміг. Підскакують та відскакують, мов півні, а половина ударів іде в повітря. Яке безглуздя, що Фелек шпурнув чорнильницю й дзвінок. Коли б Клю-Клю почастувала Антека не двома, а хоча б одним якимсь предметом, той не стояв би зараз на столі, мов переможець.
І Клю-Клю таки не втрималась. Вона скочила, однією рукою вхопилась за бильця, потім за залізні прикраси, легко стала на карниз, відштовхнулася; хапаючись за електричні плафони, зменшила силу падіння, перестрибнула через стіл для іноземних журналістів і відмахнулася, мов від настирливих мух, від п'ятьох хлопчаків, що нападали на Антека.
— Хочеш битися?
Антек замахнувся, але наступної ж миті гірко пошкодував, що не стримався. Він дістав лише чотири удари, тобто, власне кажучи, один, бо Клю-Клю вдарила одночасно головою, ногою й двома руками. І от Антек опинився на підлозі з роз'юшеним носом, з запамороченою головою, з обвислою, мов батіг, рукою та трьома вибитими зубами.
"Бідолахи ці білі, які в них слабкі зуби",— подумала Клю-Клю.
Вона підбігла до столу міністра, змочила в склянці води хустинку й приклала Антекові до носа.
— Не бійся,— заспокоювала вона його,— руку не зламано. У нас після такої бійки лежать один день. Ви тендітніші, тому ти, напевно, видужаєш лише через тиждень. А за зуби щиро вибачаюся. О, наші діти значно дужчі за білих.
Розділ сорок другий
Смертельно ображений повернувся Мацюсь до палацу. Ніколи, ніколи нога його не ступить у дитячий парламент. Яка чорна невдячність! Ось нагорода за його працю, за його добрі наміри, за його подорожі, під час яких він важив життям, за його героїчний захист країни. Чарівниками їх зробити, ляльки їм давати до самісінького неба, таким дурням! Шкода, що він усе це розпочав. Дах у них протікав, їжу давали недобру, забавок не було. А в якій державі діти мають такий зоологічний сад? А хіба мало було фейєрверків, військової музики? Газету для них видають. Не варто було. Ця ж сама газета завтра проголосить на весь світ, що його назвали Котом-Воркотом та Мацюсем-канаркою. Ні, не варто було.
І Мацюсь звелів сказати, що ані листів од дітей він тепер не читатиме, ані післяобідніх аудієнцій не даватиме. І подарунків більше не буде! Годі!
Мацюсь подзвонив телефоном до старшого міністра: хотів порадитися, що робити.
— Будь ласка, з'єднайте мене з квартирою старшого міністра.
— А хто говорить?
— Король.
— Старшого міністра немає дома,— сказав старший міністр, не підозрюючи, що Мацюсь упізнав його з голосу.
— Але ж ви самі зо мною говорите! — сказав Мацюсь у трубку.
— Ах, це ви, ваша королівська величність, ах, щиро прошу вибачити, але я не можу прийти, бо я хворий і зараз лягаю в ліжко. Тому й кажу, що мене немає вдома.
Мацюсь поклав трубку.
— Бреше,— сказав він, крокуючи схвильовано по кабінету.— Не хоче прийти тому, що вже про все знає. Мене ніхто тепер не поважатиме, всі сміятимуться з мене.
Лакей доповів про Фелека й журналіста.
— Просіть! — наказав Мацюсь.
— Я прийшов спитати вашу-королівську величність, як мені написати в газеті про сьогоднішнє засідання Пропара. Можна нічого про це не писати, але тоді виникнуть плітки. Отже, може, написати, що засідання було бурхливе, що барон фон Раух подав у відставку, тобто що він образився й не схотів більше бути міністром. Але король не прийняв відставки, і барон фон Раух залишається міністром, а король ще дає йому орден.
— А про мене що ви напишете?
— Нічого. Про такі речі не пишуть. Найскладніше — це вирішити, що зробити з Антеком. Антек — депутат, отже, відшмагати його не можна. Депутати можуть побитися між собою, але уряд не має права їх карати, бо вони особи недоторканні. Взагалі Антекові вже перепало від Клю-Клю, і, можливо, він заспокоїться.
Мацюсь був дуже задоволений, що газета не писатиме, як Антек з нього глузував, і охоче його пробачив.
— Завтра засідання почнеться о дванадцятій.
— Це мене зовсім не цікавить, я не прийду.
— Це погано,— докинув журналіст.— Ще подумають, ніби ваша величність боїться.
— Що ж робити? Адже мене ображено,— сказав Мацюсь із сльозами на очах.
— Тоді делегація депутатів прийде просити пробачення у вашої величності.
— Гаразд,— згодився Мацюсь.
Журналіст пішов, він мав негайно про все написати в газету, щоб завтра вранці вона вийшла друком.
А Фелек залишився.
— Я ж казав тобі, щоб ти перестав називатися Мацюсем.
— Ну й що? — роздратовано урвав його Мацюсь.— Ти назвав себе бароном фон Раух, а тебе назвали бараном. Це ще гірше, ніж Кіт-Воркіт.
— Гаразд. Але я тільки міністр, а ти король, і гірше, коли король — Кіт-Воркіт, ніж коли міністр — баран.
Клю-Клю не пішла на засідання парламенту, але Мацюсеві довелося йти. Спершу йому було неприємно, проте всі так тихо сиділи і промови були такі цікаві, що Мацюсь кінець кінцем забув про те, що сталося вчора.
Депутати сьогодні говорили про червоне чорнило й про те, щоб з дітей не глузували.
— Вчителі виправляють зошити червоним чорнилом, а ми повинні писати чорним. Коли червоне чорнило гарніше, то ми хочемо теж гарно писати.
— Так,— сказала дівчинка-депутатка,— і до зошитів у школі повинні давати папір для обгортання. Адже обкладинка може забруднитися. Крім того, потрібні якісь малюнки, якісь квіточки чи щось інше, чим можна було б прикрашати зошит.
Коли дівчинка скінчила промову, залунали оплески. Цим хлопчики хотіли показати, що вони зовсім не сердяться на дівчаток, а вчорашній скандал зчинили лише декілька шибеників. І якщо серед кількох сот депутатів є купка лобурів, то це вже й не так багато.
Чимало говорилося про те, що дорослі глузують з дітей.
— Коли в них про щось запитати чи щось не так зробити, то вони або кричать на нас, або сердяться, або ж глузують. Цього терпіти не можна. Дорослі гадають, що все знають, а насправді це зовсім не так. Мій батько не міг полічити, скільки мисів у Австралії та річок в Америці; він не знав, з якого озера витікає Ніл.
— Ніл не в Америці, а в Африці,— гукнув з місця інший депутат.
— Я знаю краще за тебе. Я сказав так, для прикладу. Дорослі нічого не тямлять у поштових марках, не вміють свистіти на пальцях і тому кажуть, що це негарно.
— Мій дядько вміє свистіти.
— Але не на пальцях.
— А може, й на пальцях? Ти звідки знаєш?
— Дурень ти.
Можливо, знову спалахнула б сварка, але головуючий подзвонив у дзвіночок і сказав, що депутатів не можна називати дурнями і за це будуть виводити з засідання.
— А що таке "виводити з засідання"?
— Це парламентський вислів.