Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Забавками керувала Клю-Клю. Вона влаштовувала полювання, військові марші, чудово будувала з галуззя курені і навчила цього всіх дітей. То забавки відбувалися на землі, а то на деревах. Спершу Клю-Клю не вміла ходити в черевиках.

— Що за дикий звичай,— скаржилась вона,— носити на ногах вбрання!

Крім того, її дратувало плаття.

— Чого у вас хлопчики одягаються інакше, ніж дівчатка? Це зовсім дикий звичай. Тому-то у вас дівчатка такі незграбні. Ані на дерево не можуть вилізти, ані черев паркан перестрибнути. Завжди це капосне плаття заважає.

— Але ж, Клю-Клю, ти лазиш по деревах краще, ніж наші сільські хлопчаки, не кажучи вже про Мацюся та Стасека.

— Хіба ж це дерева? — сміється Клю-Клю.— Це кілки, по яких лазити дворічним дітям, а не такій, як я, дорослій дівчині.

Одного разу діти побачили, як спритно білка перестрибнула з дерева на дерево.

— І я так вмію,— жваво сказала Клю-Клю. І перш ніж Мацюсь, Стасек та Геленка встигли збагнути, що вона надумала робити, Клю-Клю скинула плаття й сандалі, скочила за білкою на дерево і кинулась їй навздогін. Білка скаче з гілки на гілку, а Клю-Клю за нею. Білка скаче з дерева на дерево, а Клю-Клю за нею. Хвилин з п'ять тривала ця гонитва, поки стомлена білка стрибнула на землю. Клю-Клю скочила за нею. Діти думали, що Клю-Клю заб'ється, але, падаючи, дівчинка так спритно чіплялася за гілки, що кінець кінцем впала на руки й спіймала білку. Клю-Клю схопила її за шию так уміло, що білка не могла навіть кусатися.

— Оця ваша північна мавпочка дуже отруйне звіря?

— Анітрішечки. У нас тільки змії отруйні.

Клю-Клю докладно розпитала, який вигляд у змії, уважно роздивилася її на малюнку й пішла в ліс. Цілий день шукали Клю-Клю. Нема її й нема. Лише надвечір повернулася вона, розкошлана, подряпана й голодна, але принесла в скляній баночці трьох живих змій.

— Як ти їх піймала? — спитав здивований Мацюсь.

— Так, як ловлять усіх отруйних змій,— відказала вона простодушно.

Сільські діти спершу боялися Клю-Клю, але згодом дуже її шанували й любили.

— Хоч і дівка, а меткіша за будь-якого хлопця. Матінко, які ж мають бути в них хлопці!

— Зовсім такі ж, анітрішечки не кращі,— пояснювала Клю-Клю.— Це тільки в білих дівчатка носять довге волосся й плаття і через те нічого не можуть робити.

Розділ тридцять дев'ятий

Але не тільки в киданні каменів та стрільбі з лука, в збиранні грибів і горіхів Клю-Клю була першою. Я вже не кажу про ботаніку, зоологію, географію й фізику, в яких Клю-Клю була найздібнішою ученицею. Варто було їй побачити раз на малюнку якусь рослину чи комаху, щоб упізнати її на лужку або в лісі. Одного разу Клю-Клю дізналася, що якась рослина росте на болоті, й зразу ж побігла до сільських хлопчаків, щоб розпитати, де тут болото.

— Далеченько, верстов зо три буде.

Далеченько? Можливо. Але не для Клю-Клю. Прокрадеться Клю-Клю в буфет, відбатує скибку хліба, шматок сиру, і вже й слід її прохолов.

Та її навіть не шукають:

— Ого, Клю-Клю хазяйнувала в буфеті. Знов якась експедиція.

Вечір, ніч, а Клю-Клю все немає. Вона ночує в лісі, а вранці повертається й несе .з тріумфом букет болотяних квітів та ще жабок і тритонів, ящірок і п'явок. Її гербарій був найбагатший, її колекція комах, метеликів та камінців — найчисленніша. В її акваріумі водиться більше слимаків і більше плаває рибок. І КлюКлю завжди весела. Всміхається, показуючи свої білі міцні зубки. Але Клю-Клю вміла бути й серйозною.

— Ах, Мацюсю, коли я дивилася на фейєрверк та вогненний водоспад, я думала — яке було б щастя, коли б і чорні діти могли подивитися на ті ваші чудеса. В мене до тебе, Мацюсю, велике прохання.

— Яке? — питає Мацюсь.

— Щоб ти запросив до своєї столиці п'ятдесят чорних дітей. Хай би вони вчилися так само, як я, а згодом повернулися в Африку й навчили б усього того інших чорних дітей.

Мацюсь нічого не відповів, тому що вирішив зробити Клю-Клю сюрприз. І того ж вечора написав листа до столиці:

"Любий Фелеку! Коли я від'їздив, на даху саме встановлювали бездротовий телеграф. Роботу мали скінчити першого серпня. Цим телеграфом ми можемо зв'язуватися з Бум-Друмом. Отже, прошу тебе, аби ти передав Бум-Друмові першу телеграму про те, щоб він надіслав до нас п'ятдесят негритянських дітей, для яких я відкриваю школу в моїй столиці. Тільки, прошу тебе, не забудь.

М а ц ю с ь".

Тільки Мацюсь послинив конверта, щоб його заклеїти, коли відчинилися двері.

— Фелек! Як добре, що ти приїхав. Я саме збирався послати тобі листа.

— Я приїхав з важливою місією, офіційно,— сказав з серйозним виглядом Фелек.

Він вийняв з кишені золотий портсигар і запропонував Мацюсеві сигару.

— Хай ваша королівська величність спробує — перший ґатунок, чудове куриво — пріма-сорт, годиться для королівського носа.

— Я не курю,— відмовився Мацюсь.

— Ото ж бо воно й є,— сказав Фелек.— Це погано. Король повинен себе поважати, і саме з цього питання я приїхав з місією ратифікації мого контрпроекту. Мій ультиматум такий: по-перше, я вже не Фелек, а барон Фелікс фон Раух. Мій парламент не дитячий парламент, а Прогрес-парламент, скорочено Пропар. Крім того, раз і назавжди треба покласти край оцьому "Мацюсеві". Вашій королівській величності вже сповнилось дванадцять років, і ви повинні врочисто коронуватися й називатись надалі імператором Матеушем Першим. Інакше всі реформи підуть на вітер.

— У мене інший проект,— боронився Мацюсь.— Я хотів, щоб дорослі вибрали собі іншого короля, а я лишився б Мацюсем, королем дітей.

— Концепція вашої королівської величності може бути кодифікована у своїй примітивній формі,— мовив Фелек,— не смію накидати особі короля мій мораторій; проте щодо моєї власної персони, то я офіційно бажаю бути бароном фон Раух, міністром Пропара.

Мацюсь дав згоду.

Далі Фелек вимагав власну канцелярію, два автомобілі й платню, вдвічі більшу за платню старшого міністра.

Мацюсь дав згоду.

Далі Фелек вимагав графського титулу для журналіста Прогазу, тобто дитячої газети, яка має називатися Прогрес-газета, скорочено Прогаз.

Мацюсь дав згоду.

Фелек привіз із собою вже наперед заготовлені папери на підпис.

Мацюсь підписав.

Мацюсеві була страшенно неприємна вся ця розмова, і він погодився б на все, аби тільки чимскоріше її закінчити. Йому було тепер так хороше, він так одвик од засідань та нарад і так не хотів думати ані про те, що було, коли він багато працював, ані про те, що його чекає, коли минуть канікули,— що зараз тільки й бажав, аби Фелек якнайшвидше поїхав.

У цьому йому допоміг лікар, який, дізнавшись про Фелеків приїзд, вбіг сердитий до Мацюсевої кімнати.

— Фелеку, я ж тебе прохав, щоб ти не морочив голови королю!

— Пане лікар, прошу знизити тон і називати мене так, як мене с п р а в д і звуть.

— А як тебе справді звуть? — спитав здивований лікар.

— Я барон фон Раух.

— Відколи?

— Відтоді, як його королівська величність милостиво нагородили мене цим титулом офіційним актом.

І Фелек показав на папір, який лежав на столі і на якому ще не просох свіжий підпис Мацюся.

Довга служба при дворі навчила лікаря дисципліни. Він тут же змінив тон і спокійно, але рішуче сказав:

— Пане барон фон Раух, його королівська величність перебував у відпустці для поправлення здоров'я, і я відповідаю за наслідки лікування. Тому я вимагаю, щоб барон фон Раух негайно виїхав туди, де раки зимують.

— Ви відповісте мені за це,— сказав погрозливо Фелек, вклав папери в теку й, наче шилом патоки вхопивши, вискочив геть.

Мацюсь був щиро вдячний лікареві, тим паче, що Клю-Клю вигадала нову гру: ловити коней за допомогою лассо. Для цього брали довгий і міцний мотузок, до кінця якого прив'язували олов'яну кульку. Діти ставали за деревами, нібито вони мисливці. Конюх випускав десять поні з королівської стайні. Діти накидали на них лассо, потім сідали на поні верхи і так каталися.

Клю-Клю не вміла їздити верхи на коні, бо на її батьківщині їздять на верблюдах та слонах. Але вона скоро цього навчилася. Тільки не любила їздити по-дамськи і з сідлом.

— Сідла потрібні для старих, що люблять зручності. А я коли їду на коні, то хочу сидіти на коні, а не на подушці. Подушка добра вночі в ліжку, а не під час гри.

Багато радощів зазнали того літа сільські діти. Адже майже всі розваги були спільні. І сільські діти навчилися від Клю-Клю не тільки нових забавок, нових байок та пісень, не тільки того, як виготовляти луки, зводити курені, плести кошики й брилі, як за новим способом відшукувати й сушити гриби. Клю-Клю, котра лише два місяці тому ще не вміла розмовляти по-європейському, тепер стала вчителькою пастухів і вчила їх читати. Про кожну нову літеру Клю-Клю казала, що вона схожа на якусь комаху.

— Як же це так? Знаєте всіх мушок, черв'яків, комах, знаєте сотні трав, а якихось нещасних тридцяти літер не можете запам'ятати! Можете, тільки вам здається, наче це щось дуже важке. А воно так само, як тоді, коли вперше плаваєш, сідаєш на коня чи стаєш на лід. Треба лише сказати собі: це легко. І буде легко.

І пастухи казали собі: читати легко. І починали читати. А їхні матері навіть в долоні сплескували з подиву.

— Ну й молодець оця чорна дівчинка! Вчитель цілий рік морочився з ними, бив лінійкою, скуб їх за вуха та чуби, а вони — ані пари з уст, капустяні голови! А ця дівчина лише сказала, що літери — наче мухи, і навчила.

— А як вона корову доїла, любо глянути.

— А в мене теля захворіло. Така дитина, а лише глянула, зразу сказала: "Це теля здохне через три дні". Я й без неї знала, бо хіба воно перше в мене здихало? А вона: "Якщо у вас росте, каже, така-то трава, то я можу теля врятувати". Я пішла з нею, адже цікаво. Шукає вона, шукає, те понюхає, те вгризе. "Ні, каже, немає такої трави, треба буде оцею спробувати, бо в неї гіркота схожа на ту". Назбирала, підсипала гарячого попелу, все це змішала, та так спритно, наче аптекар, потім всипала в молоко й дає теляті. А воно ніби зрозуміло, п'є, хоч гірко, несмачно. Мукає, а п'є і облизується. І що ви скажете? Одужало. Ну, хіба це не диво?

Коли минуло літо, і жінки, й чоловіки, й діти з жалем проводжали Мацюся — тому що він король, і капітанових дітей — тому що вони ввічливі, і лікаря — тому що той лікує і багатьом з них допоміг; але найдужче жалкували за Клю-Клю.

— Розумна, весела й люба дитина, дарма що така чорна.

— Правда, коли звикнеш, вона здається навіть гарною,— додавали вони.

Розділ сороковий

З важким серцем повертався Мацюсь до столиці.