Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Перукар обстриг Бум-Друмові волосся. Бум-Друм на все погоджувався. Йому було тільки трохи неприємно, коли він з'їв тюбик зубної пасти й кусок пахучого мила, яке йому дали до вмивання. Відтоді чотири лакеї стежили за Бум-Друмом, щоб він помилково знов не втнув якоїсь дурниці.

Розділ тридцять третій

Другого ж дня після Мацюсевого приїзду старший міністр скликав нараду, але Мацюсь просив, щоб її відклали. Саме випав гарний білий сніг, у королівському саду зібралося близько двадцяти хлопчаків, між яких були і Фелек, і Стасек. Вони гралися так весело, що в Мацюся навіть серце стискалося, коли він дивився на їхню гру.

— Пане старший міністр,— сказав Мацюсь,— я лише вчора повернувся з важкої й небезпечної подорожі. Я все влаштував добре. І ось тепер, хоч я й король, хіба не можна мені бодай один день відпочити? Адже я маленький хлопчик і люблю гратися. Коли нема нічого особливо важливого і можна один день почекати, то я волів би, щоб нарада зібралася завтра, а сьогодні я весь день гратимуся з хлопчиками. Такий гарний сніг,— напевно, вже останній у цьому році!

Старшому міністрові стало жаль Мацюся, і хоч Мацюсь не просив у нього дозволу, а тільки питав, чи можна, все ж вийшло так, ніби Мацюсь дуже просить його дозволити погратися.

— Один день можна почекати,— буркнув міністр.

Мацюсь аж підстрибнув з радощів. Одягнув коротеньку хутряну курточку, щоб було зручніше, і вже за хвилину ліпив сніжки й кидав їх укупі з іншими хлопчаками. Спершу в Мацюся не влучали сніжками, не знали, чи можна. Але Мацюсь помітив, що в нього не ціляться, і крикнув:

— Роблю вам зауваження! Слухайте, це ж не гра — я в вас кидаю, а ви ні. Так не піде. Ви не бійтеся, я зумію захиститися. Сніжки — не отруйні стріли.

Хлопці поділилися на дві партії. Одні нападають, інші захищаються. Гамір зчинився такий,— аж лакеї вибігли подивитися, що діється. Але, помітивши короля, вони здивувалися, нічого не сказали й пішли геть.

Ніхто не впізнав би короля, коли б не знав його в обличчя. Мацюсь був весь у снігу, бо вже кілька разів упав і дістав не одну "кулю" в спину, в голову та в вухо.

Захищався він завзято.

— Слухайте! — гукнув раптом Мацюсь.— Домовимося так: у кого влучить сніжка, той вважатиметься вбитим і далі вже не братиме участі в битві. Тоді принаймні будемо знати, хто виграв.

Але знов було не гаразд: надто швидко всі виявилися вбитими. Тоді умовилися, що того вважатимуть убитим, у кого тричі влучить сніжка. Правда, дехто обманював і навіть після третього удару бився далі. Але тепер стало ліпше, менше галасували, краще ліпили сніжки й уважніше цілилися. Потім знову змінили умову: вбитим вважався той, хто впав.

Чудова була гра.

Виліпили велетенського сніговика, дали йому в руки віника, встромили замість очей вуглини, а ніс приладнали з моркви. Мацюсь раз у раз бігав на королівську кухню:

— Пане кухарю, дайте, будь ласка, дві вуглинки. Пане кухарю, дайте, будь ласка, моркву для носа сніговика.

Кухар сердився, бо слідом за Мацюсем бігали інші хлопчаки, а через те, що в кухні було жарко, сніг танув і на підлозі утворювалися калюжі.

— Двадцять вісім років працюю королівським кухарем, але такого свинюшника в кухні не пам'ятаю,— бурмотів кухар і сердито підганяв кухарчат, щоб мерщій витирали підлогу.

"Шкода, що в країні Бум-Друма нема снігу,— подумав Мацюсь.— Я навчив би негритянських дітей ліпити сніговиків".

Коли сніговик був уже готовий, Фелек запропонував кататися на санчатах. При палаці було четверо санчат, призначених для королівських дітей, та четверо поні.

Запрягли поні.

— Ми самі будемо правити,— сказав Мацюсь конюхам.— їздитимемо наввипередки: хто перший п'ять разів об'їде довкола парку.

— Гаразд,— погодилися хлопчаки.

Мацюсь уже сів у санчата, коли раптом побачив старшого міністра, який швидко йшов у їхній бік.

— Напевно, по мене,— зітхнув Мацюсь і зажурився.

Так воно й було.

— Пробачте, тисячу разів пробачте, ваша королівська величність. Мені страшенно неприємно, що я змушений перервати гру вашої величності.

— Що вдієш... Грайтеся без мене,— сказав Мацюсь до хлопчаків.— То що ж сталося?

— Приїхав наш найголовніший закордонний шпигун,— пошепки сказав міністр.— Цей шпигун привіз такі новини, про які не міг написати в листі, бо боявся, що лист може потрапити в чужі руки. Ми повинні негайно порадитися, бо через три години він знову виїздить за кордон.

Саме тоді перекинулися перші санчата. Поні давно не запрягали — він був страшенно лютий і замість того, щоб рушити вперед, стрибнув убік. Сумно глянув Мацюсь, як хлопчаки вилазили з замету й, струсивши сніг, заходилися встановлювати санчата. Але що вдієш? Мацюсь пішов.

Мацюсь був дуже цікавий побачити справжнього шпигуна, про якого досі лише чув. Мацюсь думав, що введуть у палац якогось босого хлопчину чи діда з мішком за спиною, а тут раптом з'явився елегантний панок. Спершу Мацюсь навіть подумав, що це міністр землеробства, котрого він знав гірше за інших, бо той господарював на селі й рідко приїздив на наради.

— Я шеф шпигунів у першого іноземного короля,— сказав елегантний панок.— Я приїхав попередити вашу королівську величність, що син цього короля вчора закінчив споруджувати фортецю. Але це не найгірше. Торік він потай збудував у лісі величезну фабрику снарядів і тепер цілком готовий до війни. У нього в шість разів більше пороху, ніж у нас.

— От негідник! — скрикнув Мацюсь.— Я в лісах ставив будинки для дітей, щоб вони мали змогу влітку виїздити на відпочинок, а він виготовляв у лісі снаряди й гармати, щоб напасти на мою державу й знищити те, що я збудував.

— Хвилинку, це ще не все,— вів далі шеф шпигунів своїм приємним тихим голосом.— Він хотів вчинити щось іще гірше. Знаючи, що ваша королівська величність має намір надіслати іноземним королям запрошення на врочисте відкриття парламенту, він підкупив нашого секретаря, і той замість запрошення мав вислати фальшиве оголошення війни.

— Ах негідник! Я відразу помітив, коли був у них в гостях, що він мене ненавидить.

— Я ще не скінчив. О, він дуже хитрий, той син старого короля. На випадок, коли б секретареві не пощастило підмінити листи тут, були заготовлені два таких же документи з підробленим підписом короля Мацюся до двору сумного короля та короля — друга жовтих королів. А тепер, ваша королівська величність, дозвольте мені його виправдати.

— Але як же ви можете виправдати такого підступного розбійника?

— Що ж, він піклується про свою країну так само, як ми піклуємось про свою. Ми хочемо бути першими, і вони цього хочуть. Сердитися не слід, треба лише бути напоготові і вчасно всьому зарадити.

— Що ж мені робити?

— Ваша величність підпише зараз же запрошення до іноземних королів, і я таємно відвезу ті листи. Завтра після засідання ви порадитесь, як і коли запросити іноземних королів, нібито листи ще не вислані. Секретареві треба дати можливість підмінити листи й лише в останню хвилину їх розпечатати і тоді його заарештувати.

— А що ж буде з фортецею та з тією фабрикою?

— Ат, дурниці,— посміхнувся шеф шпигунів.— Фортецю й фабрику буде висаджено в повітря. Я приїхав до вашої величності саме для того, щоб одержати на це дозвіл.

Мацюсь зблід.

— Як же це? Адже війни ще немає. Інша справа під час війни висаджувати ворожі порохові склади. А то запрошувати до себе в гості, вдавати, ніби нічого не знаєш про його підступність, і завдати йому такої шкоди!

— Я розумію,— знову посміхнувся шеф шпигунів.— Ваша величність гадає, що це неблагородно, негарно. Коли ваша величність не дозволить, я цього не зроблю. Але я не певен, чи це добре. У нього в шість разів більше пороху, ніж у нас.

Мацюсь ходив по кабінету страшенно схвильований.

— А як же ви це зробите? — спитав він.

— Помічника головного інженера тієї фабрики ми підкупили. Він знає точно, де що міститься. На фабриці є склад дощок. Там накидано багато стружок, стружки займуться, і спалахне пожежа.

— Ну, то її загасять!

— Не загасять,— примружив очі шеф шпигунів.— Так воно вже дивно станеться, що саме тоді трісне водогінна труба, і на фабриці не буде ані краплини води. Ваша королівська величність може бути спокійна.

— А робітники загинуть? — знову спитав Мацюсь.

— Пожежі завжди спалахують вночі, тому багато робітників не загине. А на випадок війни загинуло б людей у сто, в тисячу разів більше.

— Знаю, знаю,— сказав Мацюсь.

— Ваша королівська величність, ми повинні це зробити,— несміло втрутився в розмову старший міністр.

— Я знаю, що повинні,— гнівно кинув Мацюсь.— То навіщо ж ви мене питаєте, чи я дозволю?

— Нам інакше не можна.

— Повинні, не можна... Гаразд, спаліть фабрику, але фортецю не чіпайте.

Мацюсь квапливо підписав запрошення на відкриття парламенту трьом іноземним королям і пішов у свою кімнату. Сів біля вікна й задивився, як Стасек, Фелек та інші хлопчаки вовтузяться з санчатами. Він похнюпився й подумав: "Тепер я розумію, чому сумний король так сумно грає на скрипці. І розумію, чому він тоді не хотів, а змушений був вести зі мною війну".

Розділ тридцять четвертий

Коли відбувалося останнє засідання, на якому підписані запрошення мали покласти в конверти й запечатати королівського печаткою, Мацюсь хвилювався й нетерпеливо чекав на державного секретаря, щоб побачити, як він кластиме в конверти підроблені оголошення війни замість запрошень. Його дуже здивувало, що сам секретар не прийшов, а з'явився його помічник.

— Отже, будинки будуть готові? — запитав Мацюсь.

— Обов'язково будуть готові.

— Чудово!

Свято відкриття парламенту мало тривати тиждень. Першого дня — огляд військ, парадний обід і велика вистава в театрі. Другого дня — відкриття сейму дорослих. Третього — відкриття дитячого сейму. Четвертого дня — відкриття зоологічного саду. П'ятого — великий похід дітей, що виїздять на ціле літо в село, в будинки, які Мацюсь спорудив для них у своїх лісах. Шостого дня — великий прощальний бал для іноземних королів. А сьомого дня — від'їзд усіх гостей.

Мацюсь додав ще до програми четвертого дня відкриття пам'ятника хороброму пілотові, який загинув під час останньої Мацюсевої подорожі, та велике гуляння для чорних королів. На всіх розвагах мають бути присутні депутати обох сеймів, і Фелек-міністр сидітиме ліворуч від Мацюся, а старший міністр — праворуч.