Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Нехай буде два парламенти: один — для дорослих, де будуть депутати й міністри дорослих, а другий — для дітей, де будуть депутатами й міністрами діти. Я — король і дорослих, і дітей, та коли дорослі вважають, що я для них замалий, то хай оберуть собі дорослого короля, а я залишуся королем дітей.

Мацюсь чотири рази пив воду й говорив дуже довго, і міністри зрозуміли, що це не жарт, що йдеться не про шоколад, не про ковзани чи гойдалки, а про дуже важливу реформу.

— Я знаю, що це важко,— закінчив Мацюсь свою промову.— Усі реформи важкі. Але треба комусь почати. Якщо мені не вдасться здійснити все, як треба, мої реформи закінчить мій син чи внук.

Міністри схилили голови. Так довго й так розумно Мацюсь ніколи ще не говорив. Це правда — діти теж народ, отже, й вони мають право керувати. Але як це зробити? Чи впораються вони, чи не занадто дурні? Сказати, що діти дурні, міністри не могли, бо Мацюсь теж був дитиною. Ну що ж, треба спробувати.

Газету для дітей випускати можна; Мацюсь привіз багато золота, отже, гроші є. Але хто писатиме в ту газету?

— Журналіст у мене вже є. Міністром буде Фелек.

Для Мацюся було дуже важливо довести Фелекові, що той і далі лишається його другом, бо Фелек часто під'юджував Мацюся й казав:

— Панська милість до порога. На війні під кулями добрий був Фелек. А на бали, до театру чи збирати на морі черепашки — кращі Стасек і Геленка. У країну людожерів знову поїхав Фелек, бо там небезпечно і мамуся не відпустила Стасека й Геленку. Ну що ж, адже я син простого взводного, а не пана капітана. Може, знову виникне якась небезпека, і знову Фелек буде потрібен.

Прикро, коли вас звинувачують у тому, що ви дуже горді чи, ще гірше, невдячні. А тепер саме випала можливість переконати Фелека, що він помиляється, що Мацюсь пам'ятає про нього не тільки в біді. До того ж Фелек завжди гасав з дітьми по всіх вулицях і добре знав, що їм треба.

Розділ двадцять восьмий

Бідолашний Мацюсь! Він так хотів бути справжнім королем, так мріяв сам керувати, так хотів збагнути все. І ось його бажання сповнилось. Але не знав Мацюсь, скільки роботи, скільки клопоту й прикростей впаде на його голову.

У країні все було гаразд. Почалося спорудження в лісах будинків для дітей, і будівельники, муляри, теслярі, пічники, покрівельники, слюсарі й склярі мали тепер роботу й були задоволені добрими заробітками. Працювали цегельні, тартаки, скляні заводи, було збудовано спеціальну фабрику ковзанів, чотири великі фабрики цукерок і шоколаду. Було виготовлено спеціальні клітки для диких звірів та вагони для перевезення їх залізницею; важко, й дорого було зробити вагон для слонів та верблюдів; спеціальний вагон треба було придумати для жирафи, у якої дуже довга шия. За містом садівники влаштували зоологічний сад. Споруджувались два великі будинки, куди з усієї країни мали збиратися депутати на свої наради.

Один будинок призначався для дорослих депутатів, а другий — для дітей. У дитячому парламенті все було влаштовано так само, як і в дорослих, тільки клямки на дверях прибили нижче, аби навіть найменші депутати могли самі відчиняти двері; стільці зробили низькі, щоб діти не дригали ногами в повітрі, вікна були низько, аби діти могли дивитись на вулицю, коли нарада буде не дуже цікавою.

Усі були задоволені: ремісники та робітники з того, що одержали роботу, фабриканти — що мали прибутки, діти — що король про них дбає. Діти читали свою газету, де кожен писав, що хотів, а ті, котрі не вміли читати, тепер успішно вчилися, бо хотіли знати, що буде, і, крім того, хотіли писати в свою газету про всі свої бажання.

Задоволені були, звісно, також батьки й учителі, бо діти стали стараннішими. Бійок у школах тепер бувало менше: кожен хотів, щоб його любили, щоб його обрали депутатом.

Тепер Мацюся любили не тільки у війську, а майже всі жителі. І дивувалися, що малий король так скоро навчився добре керувати. Та ніхто не знав, скільки у Мацюся турбот. А найприкріше те, що іноземні королі дедалі дужче йому заздрили.

— Що він собі думає? — казали вони.— Ми вже давно керуємо, а Мацюсь хоче зразу стати першим. Неважко бути доброчесним за чужий рахунок. Бум-Друм дав йому золото, от Мацюсь і порядкує. А де це бачено, щоб білий король дружив з людожерами?

Все це знав Мацюсь від своїх шпигунів, і міністр закордонних справ попереджав його, що може вибухнути війна. Мацюсь дуже не хотів війни. Не хотів одриватися од роботи. Що ж тоді було б? Ремісників знову взяли б на війну, і будинки залишились би недобудованими. А Мацюсь хотів, щоб уже цього літа діти виїхали на село, а восени зібралися обидва парламенти: дорослих і дітей.

— Що ж робити, аби не було війни? — питав Мацюсь, походжаючи по кабінету, заклавши руки за спину.

— Треба, щоб іноземні королі посварилися між собою й наймогутніші з них подружили з Мацюсем.

— О, це було б чудово. Я гадаю, що сумний король, той, який грає на скрипці, міг би з нами подружитися. Він мені казав, що зовсім не хотів тоді воювати. Я його найменше поскубав, бо він був у резерві, і він сам же радив мені, щоб я запровадив реформи для дітей.

— Те, що ви кажете, дуже важливо, ваша королівська величність,— мовив міністр закордонних справ.— Він, звісно, може з нами подружитися, але два інших залишаться назавжди нашими ворогами.

— Чому? — спитав Мацюсь.

— Один незадоволений з того, що в нас буде керувати народ.

— А хіба це його обходить?

— Дуже навіть обходить: адже коли про це дізнається його народ, то теж захоче керувати сам і не дозволить королю порядкувати.

— Ну, а другий?

— Другий? Гм, з ним можна домовитися. Він найбільше лютує через те, що дикі королі тепер люблять нас дужче, ніж його. Раніше чорні й жовті королі надсилали йому подарунки, а тепер — нам. Але з ним можна домовитися, можна запропонувати йому, щоб він дружив із жовтими королями, а ми дружитимемо з чорними.

— Гаразд, треба буде спробувати. Я не хочу війни,— рішуче заявив Мацюсь.

Того ж вечора король Мацюсь сів писати листа до сумного короля.

"Мені донесли шпигуни, нібито іноземні королі заздрять тому, що Бум-Друм надсилає мені золото, і нібито вони знову на мене нападуть. Отже, прошу Вашу Королівську Величність стати моїм другом і з ними посваритися".

Багато написав Мацюсь про свої реформи, просив поради, що робити далі. Написав про те, скільки в нього роботи, як важко бути королем...

Була вже пізня ніч, коли Мацюсь поклав перо. Він вийшов на балкон королівського палацу й довго дивився на свою столицю. На вулицях горіли ліхтарі, але у вікнах будинків було темно. Всі вже спали. І Мацюсь подумав: "Усі діти сплять спокійно, тільки я не сплю й мушу вночі писати листи, щоб не було війни, щоб спокійно спорудити будинки на селі, куди діти могли б виїхати влітку. Кожна дитина дбає лише про свої уроки та іграшки, а в мене навіть нема часу вчитися, бо я повинен дбати про всіх дітей моєї держави".

Мацюсь увійшов у кімнату, де були його іграшки. Вони лежали забуті й вкриті пилом.

— Мій любенький паяцику,— проказав Мацюсь до свого паяца,— ти, певно, сердишся, що я так давно з тобою не грався. Але що вдієш? Ти — дерев'яний паяц і, коли тебе не зламати, лежиш собі й нічого не потребуєш. А я повинен думати про справжніх людей, яким треба всього дуже багато.

Мацюсь ліг, вимкнув світло й вже мало не заснув, коли раптом згадав, що не написав іще листа до другого іноземного короля, аби той дружив із жовтими королями з Азії, а Мацюсеві залишив його африканських друзів.

Що робити? Треба, щоб обидва листи були надіслані одночасно. Зволікати не можна. Мацюсь устав, хоч у нього від утоми боліла голова, й писав аж до самісінького ранку довжелезного листа до другого іноземного короля.

А після безсонної ночі Мацюсь знову працював цілий день. І цей день був для нього дуже важкий.

Надійшли телеграми з приморського міста: від короля Бум-Друма прибув корабель з дикими звірами й золотом, але іноземний король не дозволяє, щоб усе це провозили через його державу.

Прийшли посли від іноземних королів. Сказали, що їхні правителі не хочуть пропускати через свої країни подарунки людожерів, і коли це було дозволено зробити один раз, то це зовсім не означає, що вони завжди слухатимуться Мацюся. Сказали, що Мацюсь надто багато собі дозволяє, що коли Мацюсь одного разу їх переміг, то це ще ні про що не говорить, бо вони купили тепер нові гармати й зовсім не бояться Мацюся.

Загалом посли говорили так, мовби хотіли посваритися, а один посол навіть тупнув ногою, і церемоніймейстер був змушений зауважити йому, що етикет не дозволяє тупати, коли розмовляєш з королем.

Мацюсь спершу почервонів од гніву. Адже в його жилах текла кров Генріха Запального. А коли вони сказали, що не бояться Мацюся, то він ладен був крикнути: "І я вас не боюся! Ми можемо спробувати й побачимо, чия візьме!" Проте за хвилину Мацюсь зблід і почав промовляти так, наче не розумів, чого вони домагаються:

— Панове посли, ви даремно сердитесь. Я зовсім не хочу, щоб ваші королі боялися мене. Сьогодні вночі я написав до ваших королів листи про те, що хочу з ними дружити. Прошу вас передати їм ці листи. Тут лише два листи, але я сьогодні ж напишу й третього. Коли ви не хочете пропускати подарунки Бум-Друма через ваші країни безкоштовно, я охоче заплачу. Я не знав, що це завдає вашим королям прикрості.

Посли не знали, що саме написав Мацюсь до їхніх королів, бо конверти були заклеєні й запечатані королівською печаткою, проте більше вони нічого не сказали, лише пробурмотіли щось собі під ніс і вийшли.

У Мацюся того дня була ще нарада з журналістом, потім друга — з Фелеком, потім — з міністрами. Крім того, аудієнція, а далі — підписування паперів і огляд військ. Того саме дня була річниця битви, яку королівське військо виграло за часів Вітольда Переможця.

Увечері Мацюсь був такий стомлений та блідий, що лікар страшенно занепокоївся.

— Треба берегти здоров'я,— сказав він.— Ваша королівська величність мало їсть і мало спить. Ваша королівська величність росте й може захворіти на сухоти, а тоді буде харкати кров'ю.

— Я вже вчора харкав кров'ю,— сказав Мацюсь.

Лікар ще дужче стривожився, оглянув Мацюся, проте з'ясувалося, що це не сухоти, а просто в Мацюся випав зуб, і тому він харкав кров'ю.

— Де ж той зуб? — спитав церемоніймейстер.

— Я викинув його до кошика на сміття.

Церемоніймейстер нічого не сказав, але подумав: "Добрі ж настали часи! Королівські зуби викидаються на смітник!" Адже в придворному етикеті сказано, що королівські зуби мають бути оправлені в золото й складені в ящик, інкрустований брильянтами, а той ящик повинен зберігатися в скарбниці.

Розділ двадцять дев'ятий

Треба будь-що влаштувати з'їзд королів.