Король Матіуш Перший - Корчак Януш

КОРОЛЬ МАТІУШ ПЕРШИЙ

І

іло було так.

— Якщо через три дні королеві не стане краще, можна всього чекати, — сказав лікар. — Король важко хворий, і якщо через три дні стан його не покращиться, можна всього, всього чекати, — повторив він.

Усі засмутилися, а головний міністр, начепивши на ніс окуляри, запитав:

— Що означає "можна всього чекати"?

Лікар нічого певного не сказав, але всі й так зрозуміли: король помре. Головний міністр перелякався і скликав державну раду.

Міністри зібралися в просторій аудієнц-залі й розсілися у м'яких кріслах довкола великого столу. Перед кожним із них лежав аркуш паперу і два олівці: один — простий, другий — з одного кінця червоний, з іншого синій. А перед головним міністром стояв ще й дзвіночок.

Двері замкнули на ключ, аби ніхто не заважав, увімкнули світло й довго сиділи мовчки. Нарешті головний міністр подзвонив у дзвіночок і сказав:

— Порадимося разом, як бути. Король хворий і управляти державою не може.

Першим узяв слово військовий міністр:

— Треба покликати лікаря. Нехай скаже прямо: вилікує він короля чи ні?

Військового міністра всі боялися: він носив шаблю й пістолет. Тому з ним ніхто не сперечався.

— Правильно, покликати сюди лікаря! — одностайно погодилися міністри.

Послали за лікарем, але він не міг прийти, оскільки ставив королеві двадцять чотири банки.

— Ну що ж, доведеться почекати, — сказав головний міністр. — А поки що обговорімо, що робити, якщо король помре.

— Згідно із законом, — заговорив міністр юстиції, — престол переходить до його старшого сина. Тому він і називається спадкоємцем престолу. Отже, якщо король помре, на трон вступить його старший син і спадкоємець.

— Але в нашого короля один син.

— Цього цілком достатньо.

— Але Матіуш ще зовсім дитина! Оце-то король, навіть писати не вміє!

— Закон є закон, — промовив міністр юстиції. — Такі випадки в історії відомі. В Іспанії, Бельгії й деяких інших державах бувало, що престол займав малолітній монарх.

— Так, так, — підтверджував міністр пошти й телеграфу, — я навіть марки бачив із зображенням короля-дитини.

— Вибачте, панове, але це абсурд! Король, який не вміє ні читати, ні писати, не знає ні географії, ні граматики!.. — обурився міністр освіти.

— Я поділяю думку шанованого колеги, — сказав державний скарбник. — Як же він перевірятиме рахунки чи даватиме розпорядження, скільки чеканити нових грошей, не знаючи таблиці множення?

— Це ще півбіди, панове! — втрутився військовий міністр. — Короля-хлопчиська ніхто не слухатиметься. Хіба він упорається з генералами й солдатами?

— Справа не лише в солдатах, — похмуро сказав обер-поліцмейстер, — його взагалі ніхто не боятиметься. Почнуться безпорядки й бунти. Якщо Матіуша проголосять королем, я складаю із себе будь-яку відповідальність.

— Про це в законі нічого не сказано. — Міністр юстиції почервонів від злості. — Повторюю: згідно із законом після смерті короля престол переходить до його сина.

— Але ж Матіуш ще зовсім малолітній! — хором вигукнули міністри.

Атмосфера загострювалася; здавалося, ось-ось спалахне сварка, але раптом двері широко відчинилися, і в залу увійшов іноземний посол.

Міністри сторопіли: як чужоземець проник у зачинену на ключ залу? Оце-то чудасія! Проте, як з'ясувалося потім, нічого таємничого в цьому не було. Просто, коли ходили за лікарем, забули замкнути двері. Але палацом поповзли зловісні чутки про зраду: мовляв, міністр юстиції навмисне наказав залишити двері відчиненими, тому що заздалегідь знав про прихід знатного іноземця.

— Добрий вечір! — Посол розкланявся. — Іменем мого найяснішого повелителя і государя маю честь повідомити: якщо ви не проголосите Матіуша королем, ми оголосимо вам війну.

У канцлера (тобто головного міністра) душа забігла в п'яти, але він незворушно узяв аркуш паперу, що лежав перед ним, і написав синім олівцем: "Гаразд, нехай буде війна", — і простягнув записку іноземному послові.

— Я доповім про це своєму монархові! — поважно мовив посол і, вклонившись, вийшов.

Тут до зали увійшов лікар, і міністри почали його благати будь-що врятувати короля. Адже його смерть означала тепер війну й горе.

— Я вже перепробував усі ліки, які знав. Навіть банки ставив… Я безсилий допомогти королеві. Але можна запросити інших лікарів.

Як потопаючий за соломинку, вхопилися міністри за цю пораду. За будь-яку ціну, але короля треба врятувати! Негайно з королівського гаража в різні кінці міста помчали автомобілі за світилами медицини. А зголоднілі міністри тим часом наказали королівському кухареві подати їм вечерю. Адже вони не знали заздалегідь, скільки часу доведеться провести в палаці, і тому не пообідали вдома.

Лакеї розставили на столі срібні блюда з вишуканими стравами, пляшки з найкращими винами. Кухар зі шкіри ліз, прагнучи догодити міністрам: він боявся, як би після смерті короля його не прогнали з палацу.

Міністри, як ні в чому не бувало, п'ють, їдять, жваво розмовляють, а поряд у залі зібралися лікарі.

— Королю необхідно зробити операцію, — рішуче заявив один старий бородань.

— А я думаю, — заперечив інший медик, — більше допоможуть припарки.

— Таблетки — ось єдиний засіб, який врятує короля! — виголосив знаменитий професор.

— А може, краплі? — боязко запропонував якийсь невідомий лікар.

Кожен із запрошених привіз із собою товстенну книгу, і в кожній книзі по-різному було написано, як лікувати таку хворобу.

Час минав. Міністри клювали носами. Але хочеш не хочеш, а треба чекати, що скажуть лікарі.

Гамір, що піднявся в ту ніч у палаці, розбудив Матіуша, маленького спадкоємця престолу.

"Піду погляну, що там за галас", — подумав Матіуш і, зіскочивши з ліжка, нашвидку одягнувся й вислизнув у коридор.

Перед дверима їдальні він зупинився — зовсім не для того, щоб підслуховувати, просто не міг дотягнутися до ручки й відчинити двері. І от що він почув.

— Вино в королівських підвалах прекрасне! — пролунав гучний голос скарбника. — Вип'ємо, друзі, ще по одній! Матіушу, якщо він буде королем, вино ні до чого — адже дітям пити не можна.

— І сигар діти теж не курять! — виголосив міністр торгівлі. — Пропоную з цієї нагоди прихопити трохи сигар із собою!

— Ось побачите, панове, якщо буде війна, від цього палацу каменя на камені не залишиться. Смішно думати, ніби країну зуміє захистити малолітній хлопчик.

— За здоров'я нашого захисника, його величність короля Матіуша Першого! — почулися п'яні вигуки й регіт.

Спросоння Матіуш не міг зрозуміти, про що це вони говорять. Він знав, що через хворобу батька міністри часто тепер радяться в палаці. Але чому вони з нього, з Матіуша, сміються? Чому називають його королем? І про яку війну йде мова?

Напівсонний, переляканий Матіуш пішов далі коридором і почув за інтими дверима:

— А я стверджую: король неодмінно помре. Жодні таблетки й мікстури йому не допоможуть.

— Голову даю на відсіч: король не протягне більше тижня.

Хлопчик не дослухав. Прожогом кинувся він коридором, перетнув два просторі покої і, захекавшись, влетів у королівську опочивальню.

Король-батько, дуже блідий, лежав на ліжку й важко дихав. Біля нього сидів добрий старий лікар, який лікував і Матіуша, коли той хворів.

— Татку! Татку! — заливаючись сльозами, закричав Матіуш. — Я не хочу, щоб ти вмирав!

Король розплющив очі й сумно, з жалем поглянув на сина.

— Я теж не хочу вмирати, — прошепотів він. — Не хочу залишати тебе самого на білому світі.

Лікар посадив Матіуша на коліна. Вони просиділи так досить довго, не зронивши жодного слова.

І в пам'яті Матіуша спливла така картина: він сидить на колінах у батька, а на ліжку лежить мама — бліда, як полотно, і часто-часто дихає. "Отже, тато теж помре", — подумав Матіуш.

У хлопчика серце стискалося від горя. І водночас спалахнули гнів та образа на міністрів: як сміють вони насміхатися з нього і його вмираючого батька!

"Я їм покажу, коли стану королем!" — промайнуло в нього в голові.

II

охорони влаштували дуже пишні. Ліхтарі були обгорнуті чорним крепом, дзвонили у всі дзвони, оркестр грав траурний марш. Вулицями рухалися гармати, марширували солдати. Повітря сповнювалося ароматом квітів, за великі гроші виписаних із далеких теплих країн. Народ оплакував смерть улюбленого монарха. Газети повідомляли про важку втрату, якої зазнала країна.

Сумний Матіуш сидів у дитячій. Майбутня коронація його анітрохи не радувала: адже в нього помер батько і він тепер круглий сирота.

Хлопчик пригадав маму — це вона вибрала йому таке ім'я: Матіуш. Мама ніскільки не чванилася своїм королівським саном. Вона гралася з ним, складала будинки з кубиків, розповідала чудові казки, вони разом розглядали книжки з картинками. З батьком Матіуш бачився рідше — у нього, як у всіх королів, справ було по горло: то військові паради, то візити іноземних королів, то сам він їздив за кордон, а потім — безкінечні наради, засідання, ради.

Але й батько, бувало, викроював для сина вільну хвилину. Грав із ним у кеглі, а то сяде верхи на коня, Матіуша посадить на поні, і вирушали кататися довгими алеями палацового парку. А тепер що? Невідступно, як тінь, за ним всюди слідує гувернер-іноземець із такою кислою фізіономією, ніби щойно випив склянку оцту. Та й по правді сказати, хіба бути королем так уже приємно? Мабуть, ні. От якби війна, тоді інша справа, боротися можна. Атак…

Сумно сидіти самому в кімнаті, сумно дивитися, як за палацовою огорожею пустують на волі діти.

Хлопців було семеро, і найчастіше гралися вони у війну. Верховодив веселий коренастий хлопчина, якого звали Фелеком. Він водив їх в атаку, муштрував.

Скільки разів Матіуш хотів покликати його й поговорити з ним хоч через ґрати. Але чи личить так чинити королеві, він не знав. А потім, з чого почати розмову, що сказати йому?

Містом розклеїли величезні афіші, які свідчили, що Матіуш вступив на трон і вітає своїх підданих, що міністри залишаються колишні й допомагатимуть малолітньому королеві керувати державою.

У вітринах магазинів виставили фотографії Матіуша: Матіуш верхи на поні, Матіуш у матросці, Матіуш у військовому мундирі, Матіуш на параді. Показували Матіуша і в кіно. Сторінки ілюстрованих журналів у країні й за кордоном теж рясніли зображеннями Матіуша.

Його всі любили. Дорослі жаліли його, тому що він сирота.