Мацюсеві пригоди - Корчак Януш
До малого парламенту, тобто до дитячого, як його називали, вирішили обирати депутатів, яким не менш десяти і не більше п'ятнадцяти років. Молодші класи в кожній школі обирали одного депутата, і старші класи — теж одного депутата. Було чимало клопоту, бо виявилося, що шкіл багато і всі депутати не вмістяться в одному залі. Тепер надходило стільки листів, що Мацюсь цілими годинами не виходив із свого кабінету. Листи були важливі, з різних питань.
Чи можна обирати в депутати дівчаток?
Звичайно, можна.
Чи можна обирати депутатів, які поки що не дуже добре пишуть?
Де мешкатимуть депутати, що приїдуть із села та інших міст?
Чи буде відкрито для депутатів школу, щоб вони могли вчитися й не відстали в навчанні, поки засідатимуть у столиці?
Державному секретареві в'язницю замінили домашнім арештом, тобто він сидів дома, і йому не дозволялося протягом місяця виходити на прогулянку; він лише приїздив до Мацюся в канцелярію, бо без нього Мацюсь не міг би впоратися.
Церемоніймейстер складав розпорядок свята: які й де саме буде встановлено тріумфальні арки на честь іноземних королів, на яких вулицях мають грати оркестри, які привезти квіти. Треба було докупити тарілок, ножів, виделок, навіть — автомобілів. А як королі сидітимуть у театрі та під час обіду? Треба подбати, щоб важливі королі мали кращі місця, щоб не посадити поруч королів, які недолюблюють один одного.
Привезено вино, фрукти та квіти з жарких країв.
Пофарбовано брудні будинки.
Відремонтовано бруківки.
Мацюсь не спав, не їв, тільки працював.
— Ваша королівська величність, прийшов підрядчик.
— З вашою величністю хоче поговорити садівник.
— Прийшов міністр закордонних справ.
— Приїхав посол від жовтого короля.
— Якихось двоє чоловіків хочуть бачитися з вашою королівською величністю.
— Чого їм треба? — спитав Мацюсь, якому вже терпець увірвався, бо за час обіду його смикали втретє.
— Хочуть поговорити про фейєрверки.
Мацюсь, злий та голодний, пройшов у свій кабінет, бо тепер рідко приймав у тронному залі. Не було часу на церемонії.
— Чого ви хочете, панове? Тільки прошу вас говорити коротко, у мене обмаль часу.
— Ми чули, що мають приїхати дикі королі, отже, треба їм показати таке, чого вони зроду не бачили. Зоологічний сад їх не зацікавить, бо вони надивилися на диких звірів у себе вдома. На театрі вони мало розуміються...
— Ну гаразд, гаразд,— урвав їх Мацюсь,— ви хочете влаштувати фейєрверк?
— Ви вгадали.
На всіх урядових будинках буде встановлено ракети. В королівському парку збудують високу вежу. Крім того, буде споруджено млин та щось на зразок водоспаду, і ввечері все це спалахне. З верхньої частини вежі злітатимуть угору червоні ракети, а вниз падатимуть зелені та сині кулі, нижче крутитимуться у вигляді маленьких млинків зелені й червоні вогні. Розквітатимуть з вогнів різнобарвні квіти. А водоспад іскритиметься вогненним дощем.
— Ось малюнки, ваша королівська величність. Звольте глянути.
Малюнків, на яких все це докладно було позначено, піротехніки принесли аж сто двадцять. Мацюсь розглядав ці малюнки, а його обід тим часом холоне.
— А скільки це коштуватиме? — спитав завбачливо Мацюсь. Він згадав, що на останньому засіданні міністр фінансів говорив про необхідність нової позички.
— Як же це так? — здивувався тоді Мацюсь.— Адже в нас було стільки золота!
— Цілком так, але реформи вашої королівської величності дуже дорого коштують.
І почалися підрахунки: скільки коштує спорудження будинків для дітей та двох велетенських палаців для парламенту, скільки витрачається в місяць на шоколад, скільки — на ляльки та ковзани.
— Якщо нам вистачить грошей на прийом іноземних королів, то це буде просто чудово.
— А може й не вистачити? — не на жарт перелякався Мацюсь.
— Нічого страшного. Можна буде зібрати тоді нові податки. Тепер усі добре заробляють, отож можуть частину грошей віддати державі.
— Ах,— зітхнув Мацюсь,— якби в нас був власний порт і власні кораблі, Бум-Друм надіслав би нам стільки золота, скільки ми забажали б.
— На це є рада,— впав до розмови військовий міністр.— Не треба шкодувати грошей на гармати, на гвинтівки та фортеці. Тоді й порт знайдеться. Адже гармати важливіші за шоколад і ляльки.
Мацюсь зашарівся. Це правда, кілька нових фортець дуже стали б у пригоді. Військовий міністр на нарадах завжди повторював, що треба віддати для армії частину золота Бум-Друма. Але Мацюсь був такий заклопотаний іншими справами, що кожного разу просив його трошки почекати.
З важким серцем погодився Мацюсь на фейєрверки.
— Нічого не вдієш. Згодом будемо заощаджувати. Адже треба показати щось цікаве й чорним королям.
А коли пізно вночі Мацюсь лежав у ліжку, то подумав: "Може, я погано вчинив, що не дозволив шпигунові висадити в повітря також і фортецю? Все ж на одну фортецю було б менше. Якщо вони домагаються війни, то хай би була війна". Але тепер Мацюсь був би розумніший — він сказав би: "Я тебе переміг, і ти повинен віддати мені один порт і десять кораблів".
Розділ тридцять шостий
Мацюсь знав, як приймають гостей іноземні королі. Адже він був у них з візитом. Там було гарно. Та прийом, який Мацюсь улаштував для своїх друзів-королів, був зовсім незвичайний. Це визнали всі королі. Багато чого було підготовлено заздалегідь, а чимало сюрпризів Мацюсь вигадав уже під час перебування королів у нього. Кожного дня щось нове: то полювання, то мандрівки, то вистава в цирку з дресированими звірами, то змагання борців...
Але хто справді мав насолоду від свят, то це діти, які жили в Мацюсевій столиці. Школи тоді було закрито, бо все одно ніхто не приходив на уроки. Дикі королі не любили їздити в автомобілях, а ходили по місту пішки. І за кожним з них сунула хмара хлопчаків.
Поліцейським теж було непереливки. Після свят префект поліції скаржився, що він схуд на сім кілограмів.
— Ви тільки подумайте! Ходять ті диваки по місту, а ти стеж, щоб хтось із них не попав під колеса.
Мацюсь змушений був дати йому орден.
Взагалі, під час свята Мацюсь роздав багато різних орденів: чорні королі причепили ордени до носа, а білі — на груди. І всі були дуже задоволені.
Мав Мацюсь іще одну прикрість. Чорним королям не сподобалося полювання.
І нічого дивного: як могло припасти до душі полювання на зайця або сарну людям, які звикли вбивати слонів, тигрів та крокодилів? Можливо, білим королям теж дещо сподобалося більше і дещо — менше, але вони були добре виховані й вдавали, що їм усе подобається.
Закінчилося полювання без пригод. Білі королі навіть уполювали двох кабанів та одного ведмедя й гадали, що чорні королі второпають, нарешті, що і в Європі є небезпечні звірі. Той, що вполював ведмедя, до кінця полювання не відходив уже од чорних, підлещувався до них, вихвалявся, начебто він їхній колега, показуючи на мигах, що теж уміє стріляти й що взагалі він чудовий мисливець. Він оглядав їхні луки та стріли й навіть просив, щоб йому дозволили ночувати в літньому палаці. А наступного дня під час сніданку він розповідав, що чорні — дуже милі люди, що від них можна багато чого навчитися і навіть, хто знає, чи не смачніша їжа, коли її береш руками, а не гострою й холодною виделкою.
Розділ тридцять сьомий
Сталася нечувана річ: дочка Бум-Друма, маленька й відважна Клю-Клю, приїхала до Мацюся в клітці з мавпами.
А було це так.
Зоологічний сад уже цілком упорядкували: всіх тварин розміщено по клітках, у середу мало відбутися врочисте відкриття саду, а в четвер його повинні були передати дітям. Але чекали ще одного ящика з трьома такими рідкісними мавпами, яких не було поки що в жодному звіринці білих королів.
Цей ящик мали розпакувати під час свята. Приладнали його так, щоб мавпи могли зразу ж вбігти в клітку. І ось зібралися всі, стоять, дивляться. Тільки-но відірвали дошку, зараз же одна, потім друга мавпа вистрибнули в клітку. А третьої все нема. Ящик трохи відсунули від клітки, і раптом з нього вискакує маленька Клю-Клю, кидається Бум-Друмові в ноги і щось говорить до нього по-негритянському.
Бум-Друм страшенно розгнівався і, хоч він не був уже диким, хотів ударити неслухняну Клю-Клю. Але Мацюсь узяв її під свій захист.
Клю-Клю погано вчинила, що втекла з дому. Клю-Клю дуже погано вчинила, що вночі сама відкрила ящик, випустила одну мавпу й зайняла її місце. Але Клю-Клю вже покарано. Адже шість тижнів перебувати в ящику разом з мавпами — річ дуже неприємна. І до того ж Клю-Клю була дочкою короля й звикла до зручностей. А в ящику вона не могла користатися навіть з того, з чого користувалися мавпи, бо Клю-Клю не наважувалась підходити до вікна ящика, через яке їм подавали їжу, боячись, щоб її не помітили й не відіслали додому.
— Королю Бум-Друм, друже мій Бум-Друм,— сказав зворушений Мацюсь,— ти можеш пишатися своєю дочкою. Ні на що подібне не зважилась би не тільки дівчинка, але жоден білий хлопчик.
— Можу подарувати тобі це вперте дівчисько, яке ти так борониш,— буркнув розгніваний Бум-Друм.
— Чудово,— згодився Мацюсь,— нехай вона залишиться в моєму палаці, хай вчиться, а коли стане королевою, буде такою ж реформаторкою між чорними, як я між білими.
Дивно: минула лише година після цієї пригоди, а Клю-Клю вже поводилась так, ніби жила тут дуже давно. І коли старий професор, який знав п'ятдесят мов, звернувся до неї по-негритянському й пояснив, що хоче від неї Мацюсь, Клю-Клю зразу ж відповіла:
Я теж так думала. Мій золотий, лев'ячий, крокодиловий професоре, тільки, будь ласка, відразу ж почни мене вчити вашої
мови, бо я не можу сказати, що думаю, а плани в мене дуже важливі, і я не люблю ані чекати, ані відкладати.
З'ясувалося, що Клю-Клю вже знає сто дванадцять європейських висловів, котрих навчилася під час перебування Мацюся в Африці.
— Просто неймовірно, яке це маля здібне,— дивувався професор.— У неї напрочуд хороша пам'ять. Я охоче тебе вчитиму, люба, відважна, щира Клю-Клю.
До кінця свят Клю-Клю лишалася на першому плані. У всіх вітринах було тепер найбільше фотографій Клю-Клю. Хлопчики найголосніше кричали та найвище підкидали шапки, коли в автомобілі з'являлася Клю-Клю. А коли під час відкриття дитячого парламенту Клю-Клю сказала європейською мовою: "Від імені моїх чорних земляків, негритянських дітей, вітаю цей перший у світі дитячий парламент",— вибухла така буря оплесків, і всіх охопив такий захват, що навіть Фелек, незважаючи на всю свою енергію, довго не міг дати лад зборам.
