Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

У школі кажуть: вигнати з класу.

Так поступово депутати вчилися, як треба поводитися в парламенті.

Під кінець засідання увійшов депутат, який запізнився.

— Пробачте, що я спізнився,— сказав він,— але мати мене не пускала сюди, бо вчора мені подряпали ніс і набили гулю.

— Це вже зловживання. Депутат — особа недоторканна, і вдома йому не можуть заборонити йти на засідання. Що це за порядки? Коли його обрали депутатом, він повинен засідати. В школі теж часом можуть подряпати ніс, проте батьки не забороняють туди ходити.

Так виникла суперечка між дітьми й дорослими, і це був лише початок. Адже треба сказати,— а про це ані Мацюсь, ані депутати ще не знали,— що за кордоном про дитячий парламент почали писати в газетах, і всюди діти, і в школі, й удома, тільки й говорили, що про парламент. І коли їм несправедливо ставили погану оцінку або лаяли їх, діти казали:

— Якби в нас були свої депутати, цього не сталося б.

А в маленькій державі королеви Кампанелли, в південній Європі, діти так на щось розсердилися, що оголосили навіть страйк. З'ясувалося, що діти хочуть так, як і робітники, мати свій власний прапор. Прапор має бути зелений, і тому вони влаштували масову демонстрацію під зеленим прапором.

Мацюся дуже втішила ця звістка. А дитяча газета спеціально присвятила цьому велику статтю під заголовком: "Рух починається".

В статті писалося, що в державі королеви Кампанелли теплий клімат, і діти там дуже запальні. Тому вони першими почали боротися за свої права:

"Вже скоро під зелений прапор стануть діти всього світу. І тоді вони зрозуміють, що не треба битися, і настане лад, і всі любитимуть одне одного. І тоді припиняться війни. Адже коли люди з дитинства навчаться не битися, то вони не битимуться й тоді, коли виростуть.

Король Мацюсь,— писала далі газета,— перший запропонував, щоб у дітей був зелений прапор. Король Мацюсь це придумав, і тепер він може стати королем дітей не тільки своєї держави, але й усього світу.

Королівна Клю-Клю поїде в Африку і там усе пояснить негритянським дітям. Буде чудово! Діти матимуть такі ж права, як дорослі, і стануть громадянами.

Діти будуть слухняні не тому, що вони бояться, а тому, що самі хочуть, аби був порядок".

Чимало й інших цікавих новин було в газеті. І Мацюсь дуже дивувався, чому сумний король казав, наче так важко бути реформатором, наче реформатори завжди погано кінчають, і лише після їхньої смерті люди бачать, як добре вони радили, і ставлять їм пам'ятники.

— А в мене все йде гаразд, ніяка небезпека мені не загрожує. Було, щоправда, і в мене чимало неприємностей та клопоту, але на це повинен бути готовий кожен, хто керує цілим народом.

Розділ сорок третій

Аж ось якось перед парламентом зібралася молодь, тобто ті, кому сповнилося п'ятнадцять років. Один хлопець виліз на ліхтар і кричить:

— Про нас геть зовсім забули! Ми також хочемо мати депутатів. У дорослих свій сейм, у дітей свій, а ми що, гірші за всіх? Ми не дозволимо, щоб такі цуценята командували. Якщо малюкам дають шоколад, то нам хай дають цигарки. Бо інакше несправедливо.

Депутати саме йдуть на засідання, а ті їх не пропускають.

— Теж мені депутати, які не знають таблиці множення й пишуть "валідбол" замість "волейбол".

— А дехто зовсім не вміє писати.

— І ото вони мають керувати!

— Геть такий уряд!

Префект поліції подзвонив по телефону, щоб Мацюсь сидів дома, бо в місті неспокійно, а сам наслав на молодь кінну поліцію, яка почала розганяти натовп. Проте хлопці не хотіли розходитись і почали кидати в поліцію книжки, сніданки тощо. А дехто вже заходився виколупувати з бруківки каміння. Тоді префект поліції вийшов на балкон і пригрозив:

— Якщо не розійдетесь, я викличу війська. А коли хтось кине камінь у солдатів, то на перший раз вони вистрілять у повітря, а коли й це не допоможе, стрілятимуть у вас.

Та нічого не допомогло, бунтівники ще дужче розлютилися; висадили двері й увірвалися до залу засідань.

— Не підемо звідси, доки не здобудемо такі ж права, що й у дітей.

Всі страшенно розгубилися — не знають, що й робити. Аж тут раптом у королівській ложі з'явився Мацюсь, який не послухався префекта поліції й приїхав сам дізнатися, що діється.

— Ми хочемо мати такий же парламент, хочемо мати депутатів, хочемо мати права!

Спершу бунтівники кричали, потім почали горлати так, що годі було й зрозуміти, хто що каже.

Мацюсь стоїть і — ні пари з вуст. Чекає. Бунтівники зрозуміли, що так діла не буде, і самі почали шикати: "Тихше, годі, облиште". Нарешті хтось гукнув: "Король хоче говорити!" І запала тиша.

Мацюсь говорив довго й розумно. Він визнав, що хлопці мають слушність.

— Громадяни,— сказав Мацюсь,— вам належать права, це так. Але ви незабаром станете дорослими й увійдете в парламент для дорослих. Я почав з дітей, бо сам ще маленький і краще знаю, що треба дітям. Відразу всього зробити не можна. І так у мене багато клопоту. Коли я виросту й мені сповниться п'ятнадцять років, а в дітей уже буде порядок, я візьмуся до вас.

— А нам тоді не потрібна буде така ласка, бо ми вже ввійдемо в парламент для дорослих.

Мацюсь збагнув, що так не зарадить лихові, й сказав:

— А, власне кажучи, чого ви до нас присікуєтесь? У вас он уже вуса, й ви курите цигарки. То йдіть у дорослий парламент, хай вони вас туди й приймають.

Найстарші, в яких уже таки почали пробиватися вуса, подумали: "А й справді. Навіщо нам оцей сонливий парламент? Ми вже можемо бути в справжньому парламенті". А молодші посоромились визнати, що вони не курять, і теж сказали:

— Гаразд.

І хлопчаки пішли. А коли вони прямували в парламент дорослих, то їх не пропустили війська. Стали з націленими гвинтівками і затримали похід. Хлопці хотіли повернутися, але позаду також були війська. Отже, хлопчаки розділилися — деякі рушили вулицею праворуч, а решта — ліворуч. Потім знову поділилися, а військо ззаду наступає їм на п'яти й жене далі. Таким чином хлопчаків розбили на невеличкі групи, й тоді поліція почала їх хапати по одному.

Коли Мацюсь дізнався про це, він дуже сердився на префекта поліції. Адже вийшло так, ніби король обдурив хлопчаків. Префект виправдовувався, мовляв, інакше не можна було діяти. Тоді Мацюсь звелів вивісити на перехрестях вулиць оголошення про те, щоб хлопчаки обрали трьох найрозумніших і ті прийшли до нього на аудієнцію. Він з ними поговорить.

Аж тут увечері короля запрошують на засідання міністрів.

— Кепські справи,— каже міністр освіти.— Діти не хочуть учитися. Коли їм учитель наказує щось, вони сміються: "А що ви нам зробите? А ми не хочемо. А ми поскаржимося королю. А ми скажемо нашим депутатам". І вчителі не знають, як їм бути. А старші й поготів не хочуть слухатися. "Ці молокососи будуть командувати, а ми їм коритися? Нема дурнів. Якщо у нас немає своїх депутатів, то може не бути й шкіл". Раніше малі билися з малими, а тепер старші чіпляються до малих і дражнять їх: "Йди-но скаржитися своєму депутатові". І тягнуть їх за вуха, б'ють. Учителі сказали, що зачекають іще два тижні й коли діти не заспокояться, то вчителі відмовляються їх учити. Уже й так двоє пішло з школи. Один відкрив ларьок і торгує газованою водою, а другий відкрив фабрику ґудзиків.

— Взагалі дорослі дуже незадоволені,— докинув міністр внутрішніх справ.— Учора один пан у кафе сказав, наче в дітей у головах все йде обертом, їм здається, ніби вони можуть робити, що їм заманеться, і так галасують, що можна збожеволіти. Скачуть по канапах, у кімнаті грають у футбол, вештаються без дозволу по вулицях і так страшенно деруть одяг, що, мабуть, невдовзі ходитимуть, як дикуни. Цей пан казав ще й інше, але я не можу цього повторити. Я наказав заарештувати його, і тепер він звинувачується в тому, що образив короля, тобто вашу величність.

— Я знаю, що робити,— сказав Мацюсь.— Нехай усі, хто вчиться, стануть службовцями. Вони так само пишуть, лічать і ходять до школи, як службовці ходять до своїх контор працювати. Отже, за їхню роботу їм належить платня. Будемо їм платити. Нам байдуже, чи даємо ми шоколад, ковзани, ляльки, чи даємо гроші. А діти знатимуть, що вони повинні робити те, що їм належить, інакше не одержуватимуть платні.

— Можна спробувати,— погодилися міністри.

Мацюсь зовсім забув, що тепер керує вже не він, а парламент, і наказав написати такий указ і вивісити його на всіх перехрестях.

Рано-вранці прибіг журналіст, він був страшенно обурений.

— Коли ваша величність буде всі важливі відомості сам розліплювати на вулицях, то для чого тоді газета?

А за ним і Фелек:

— Коли ваша величність сам видає нові закони, навіщо тоді депутати?

— Справді,— підтвердив журналіст.— Барон фон Раух каже слушно. Король може лише порадити, що треба так зробити, а тоді вже депутати скажуть, чи погоджуються вони на це. А може, вони придумають щось краще?

Мацюсь зрозумів, що поквапився. Що ж тепер буде?

— Хай ваша величність подзвонить по телефону, щоб поки що давали шоколад, бо може виникнути страйк. А ми сьогодні ж обговоримо цю справу на засіданні з депутатами.

У Мацюся було погане передчуття, і таки сталося щось дуже погане. Спершу було вирішено справу передати на обговорення комісії. Але Мацюсь не погодився.

— Поки комісія щось зробить, доведеться довго чекати. А вчителі сказали, що ждатимуть лише два тижні, після чого підуть із школи і край.

Журналіст підійшов до Фелека й прошепотів йому щось на вухо. Фелек задоволено посміхнувся і, коли Мацюсь закінчив, попросив слова.

— Панове депутати,— сказав Фелек.— Я ходив до школи й знаю, що там робиться. Протягом одного року я несправедливо стояв за партою сімдесят разів, стояв несправедливо у кутку сто п'ять разів, несправедливо був виведений з класу сто двадцять разів, і ви думаєте, що так тільки в одній школі? Еге! Я вчився в шести різних школах, і всюди те ж саме. Дорослі не ходять до школи, отож вони й не знають, які там порядки. Я думаю, коли вчителі не хочуть ждати, не хочуть учити дітей, то можна прийняти закон, щоб вони вчили дорослих. Коли дорослі побачать, як це приємно, тоді вони не примушуватимуть нас весь час сидіти над книжками, а вчителі побачать, що з дорослими гірше, бо ті не піддаються вихованню,— й перестануть на нас жалітися.

Отоді посипалися скарги на школу й на вчителів.