Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Жителі такі налякані, що бояться виходити на вулицю.

— Навіть мій кінь не хотів бігти, і я гамселив його залізним прутом,— сказав гонець.

— А навіщо повипускали вовків?

— Діти не винні,— відповів гонець.— Сторожі пішли до школи й не сказали хлопчакам, які мали їх заступити, що клітки відмикаються механічно. Отож діти випадково й відімкнули клітку.

— А скільки було вовків?

— Дванадцятеро. Та найнебезпечніший один. Просто не збагну, як його тепер спіймати?

— А де ці вовки?

— Невідомо. Десь розбіглися. Люди кажуть, що бачили їх у місті, нібито вовки бігали по вулицях. Але не можна цьому вірити, бо всі такі налякані, що їм кожний собака здається вовком. Вже розпустили чутку, наче з кліток вибігли всі тварини. Якась жінка присягалася, що за нею гнався тигр, гіпопотам та дві очкові змії.

Почувши про все це, Клю-Клю поцікавилася, який вигляд у вовків, бо в Африці таких звірів немає.

— А вони гарчать перед тим, як напасти?

— Чи стрибають?

— Чи хапають зубами, чи роздирають пазурами? Завжди нападають чи тільки тоді, коли голодні?

— Вони хоробрі чи боязкі?

— Чи добрий у них слух? А нюх? А зір?

Мацюсеві стало соромно, що він так мало знає про вовків, але те, що знав, він охоче пояснив.

— Я гадаю,— сказала Клю-Клю,— що вони сховалися в зоологічному саду. Піду з сотниками й миттю їх відшукаю. Ах, яка шкода, що не втекли також леви й тигри. Це було б полювання набагато цікавіше.

Іде Мацюсь, іде Клю-Клю та ще кілька негрів. А люди поприпадали до вікон. На вулиці — жодної душі. Порожньо. Магазини зачинено. Місто мов вимерло. Мацюсеві навіть стало соромно, що білі такі боягузи.

Дісталися наші звіролови до саду й почали бити в казани та дмухати в пискавки. Галас зчинили такий, мовби ціле військо суне. А довкола такі кущі, такі хащі...

— Стій! — гукнула Клю-Клю.— Наготуйте луки! Там щось ворушиться.

Клю-Клю вибігла наперед, підскочила до дерева й ледве встигла схопитися за гілку, як до неї кинувся велетенський вовчище. Зіп'явся на дерево, шкрябав пазурами стовбур і виє, а інші йому підвивають.

— Це їхній вожак! — кричить Клю-Клю.— Тепер решту можете заганяти в клітку. Обійдіть кущі й з того боку налякайте вовків.

Так і зробили. Налякані вовки тікають щодуху, негри стріляють по них з луків невеликими стрілами й щосили б'ють у свої барабани. Один — з правого боку, другий — з лівого. Не минуло й п'яти хвилин, як одинадцятеро вовків сиділо в клітці. Клітку зразу ж замкнули. А дванадцятий, побачивши, що лишився сам, кудись чкурнув — тільки його й бачили.

Клю-Клю скочила з дерева.

— Хутчіш! — кричить.— Не давайте йому втекти з саду!

Але було вже пізно. Вовк, мов скажений, кинувся в місто.

І тепер жителі справді побачили, як вулицею біжить вовк, а за ним — Клю-Клю й кілька негрів. Позаду всіх плентався Мацюсь. Хіба він міг встигнути за ними! Спітнілий, стомлений, він ледве тримався на ногах. Якась жаліслива бабуся запросила його до себе й пригостила молоком з булкою.

— Їж, королю Мацюсь,— сказала вона,— хороший ти король. Мені вісімдесят років, я бачила різних королів. Були гірші, були кращі, але такого, як ти, не було. І про нас, старих, подумав, дав нам школу, таке добро зробив, та ще й платиш нам за навчання. У мене син у далеких краях. Пише мені через кожні півроку, я ховаю його листи, та прочитати не вмію. А давати чужим людям, щоб прочитали, не хочу: може, там якась таємниця? Тепер же я зможу прочитати, що в тих листах. Вчителька сказала, що коли я старатимуся, то за два місяці сама зможу йому відписати. Ото зрадіє мій хлопець!

Мацюсь випив молоко, поцілував бабусі руку, подякував і рушив далі.

Тим часом вовчисько скочив у канал і там сховався. КлюКлю вирішила влізти туди.

— Що? Не дозволю! — гримнув Мацюсь.— Це підземний канал, там темно. Ти ще там задихнешся, або вовк тебе роздере!

Та хіба Клю-Клю вмовиш? Вона взяла в зуби мисливський ніж і скочила в канал. Навіть негри перелякалися, бо в темряві битися з диким звіром дуже небезпечно.

Мацюсь постояв, постояв і раптом згадав, що в нього є з собою електричний ліхтарик. Не роздумуючи довго, він і собі стрибнув у канал. Куди вона поділася? Присвітив. Розгледів низьке склепіння, внизу воду, бруд, нечистоти — все, що стікає з каналізації. Сморід такий, що можна задихнутися.

— Клю-Клю! — покликав Мацюсь, і луна відповіла йому з усіх боків. Адже канали проходять під усім містом. Мацюсь не знав, чи відгукнулася Клю-Клю, чи ні. Він раз у раз запалював ліхтарик і знову гасив, бо побоювався, що того ліхтарика надовго не вистачить. І ось в одному проході, коли Мацюсь стояв уже по коліно в воді, почулося шарудіння. Мацюсь запалив ліхтарик. Це вони: Клю-Клю й вовк. Клю-Клю вдарила вовка ножем у горло, а вовк схопив її зубами за руку. Клю-Клю швидко схопила ніж другою рукою й знов кинулась на вовка. Той відпустив її руку, нагнув морду й вже намірявся затопити зуби їй у живіт. Мацюсь так рвучко кинувся на вовка, що аж доторкнувся ліхтариком до його морди. В другій руці Мацюсь тримав револьвер. Вовк вищирився, так його засліпило світло. І тут Мацюсь всадив йому кулю в самісіньке око.

Клю-Клю знепритомніла. Мацюсь тягне її й боїться, що сили його зрадять і тоді Клю-Клю втоне в цьому багні. Та й сам він ледве тримається на ногах. І все це могло б погано кінчитися, якби там, нагорі, негритянські діти ловили гав. Клю-Клю не дозволила їм спускатися в канал, це так, але скільки ж могли вони стояти без діла? Тому-то хлопці скочили в підземну трубу й зразу ж помітили вогник. Вони винесли спершу Клю-Клю, потім Мацюся й, нарешті, вбитого вовка.

Розділ сорок шостий

— Мацюсю, що ж ти накоїв? — сказав сумний король.— Мацюсю, схаменися, тобі загрожує велика небезпека. Ти можеш загинути. Я приїхав тебе застерегти. Та боюся, що я прибув занадто пізно. Я б примчав ще тиждень тому, але відтоді, як діти почали водити поїзди, ваші залізниці нікуди не годяться. Від самого кордону я був змушений їхати на селянських возах. Може, це й краще, бо я проїздив через різні села та містечка і знаю, що говорить про тебе народ. Мацюсю, лихо буде, повір мені.

Сумний король у найсуворішій таємниці покинув свою державу й вирушив рятувати Мацюся.

— А що ж трапилось? — спитав схвильований Мацюсь.

— Дуже зле, тільки тебе обманюють, від тебе все приховують, і ти нічого не знаєш.

— Я все знаю,— образився Мацюсь,— адже я щодня читаю газети. Діти поступово звикають, комісія працює. А жодна реформа не може бути втілена в життя без потрясінь. Я знаю, що подекуди є ще неполадки.

— Слухай, Мацюсю, ти читаєш лише одну газету. Там усе брешуть. Почитай інші газети.

І сумний король виклав на письмовий стіл цілий стос газет.

Мацюсь поволі перегортав газети. Він читав лише надруковані великими літерами заголовки. Не треба було багато читати, аби збагнути, про що там пишуть. У Мацюся потемніло в очах:

"Король Мацюсь збожеволів".

"Король одружується з африканською мавпою".

"Царювання чорних дияволів".

"Міністр — злодій. Втеча шпигуна з в'язниці".

"Продавець газет Фелек-барон".

"Висадження в повітря двох фортець".

"У Мацюся немає ані гармат, ані пороху".

"Напередодні війни".

"Міністри вивозять коштовності".

"Геть короля-тирана!"

— Але ж це брехня,— вигукнув Мацюсь,— чистісінька брехня! Що це за царювання чорних дияволів? Адже негритянські діти приїхали до нас учитися! А які вони спритні й тямущі! Коли вовки втекли з клітки, ці діти, ризикуючи життям, загнали їх назад. А в Клю-Клю всю руку покусано. Коли нікому було прочищати комини, тому що білі діти не хотіли це робити, й почалися всюди пожежі, чорні діти стали сажотрусами. У нас є гармати і в порох. Я знаю, що Фелек раніше продавав газети, але злодієм він не був. А я не тиран.

— Мацюсю, не сердься, це не допоможе. Кажу тобі, кепські справи. Хочеш, поїдемо в місто, й ти сам переконаєшся.

Мацюсь переодягнувся простим хлопчиком, сумний король теж був у простому костюмі. І вони вийшли з палацу. Минули ті самі казарми, повз які проходив Мацюсь з Фелеком, коли вночі тікав з палацу на війну. О, який він був тоді щасливий! І який був легковажний. Тепер він уже все знає і ні на що не сподівається.

Біля казарм сидів старий солдат і курив люльку.

— Що тут у вас в армії робиться?

— А нічого: діти хазяйнують. Повистрілювали на салюти всі снаряди, зіпсували гармати. Нема вже більше війська.— І старий заплакав.

Мацюсь і сумний король підійшли до фабрики. Тут сидів робітник, держав на колінах книжку, вчив вірші назавтра.

— Як тут у вас на фабриці?

— А зайдіть-но, самі побачите. Тепер кожному вільно заходити.

Зайшли. В конторі розкидані папери. Головний котел луснув. Машини стоять. У цеху вештається кілька хлопчиків.

— Що ви тут робите?

— Та от послано нас сюди п'ятсот чоловік працювати. Деякі сказали: "Нема дурних",— і подалися байдикувати. А ми, тридцятеро, прийшли. Нічого тут не знаємо, все зіпсоване. Підмітаємо, прибираємо трошки. Батьки в школі, дома сидіти нудно. І неприємно брати гроші, коли нічого не робиш.

Половину магазинів у місті було зачинено, хоч усі вже знали, що вовків загнали в клітку.

Мацюсь і сумний король зайшли до одного магазину. Продавщицею була дуже мила дівчинка.

— Люба панянко, скажіть, чому в місті стільки замкнених магазинів?

— Тому що все порозкрадали. Поліції нема, війська нема. Хулігани вештаються вулицями і все грабують. У кого що було цінне, віднесли додому та сховали.

Зайшли Мацюсь і сумний король на вокзал. На рейках лежав розбитий поїзд.

— Що трапилось?

— Стрілочник десь грає в м'яча, а начальник станції подався ловити рибу. Машиніст не знав, де стоп-кран, і от маєте: сто чоловік убитих.

Мацюсь закусив губу, щоб не заплакати.

Недалеко від вокзалу стояла лікарня. І тут діти нібито доглядали хворих, а лікарі, коли в них було менше уроків, заходили сюди на півгодинки.

Але це не дуже допомагало.

Хворі стогнали, багато хто помирав без допомоги, а діти плакали, бо боялися й не знали, що робити.

— Ну, що ж, Мацюсю, мабуть, повернемося до палацу?

— Ні, я мушу піти в редакцію газети, поговорити з журналістом,— відказав Мацюсь спокійно, хоч видно було, що весь він аж кипить.

— Я не можу піти туди з тобою,— мовив сумний король,— мене ще впізнають.

— Я скоро повернуся,— озвався Мацюсь і квапливо рушив у редакцію.

А сумний король подивився йому вслід, похитав головою й повернувся до палацу.

Мацюсь не йшов, а біг.