Мацюсеві пригоди - Корчак Януш
Завтра вранці випустимо з кліток левів та тигрів і почнемо стріляти. А коли добре їх налякаємо, тоді спитаємо, чи хочуть вони миритися, чи ні.
— Але ж це не обман? — з тривогою спитав Мацюсь.
— Ні, це називається воєнною хитрістю,— пояснив міністр юстиції.
— Гаразд,— погодилися всі.
Фелек переодягнувся у форму ворожого солдата, проповз на животі у ворожий табір і почав розказувати всім про левів та негрів. Щоправда, солдати тільки реготали й не вірили.
— От дурний, тобі, мабуть, приснилося.
І один одному розказували про цю нісенітницю. Та ось іде Фелек, а його зупиняють:
— Гей, друже, чув новину?
— Яку? — питає Фелек.
— Кажуть, Бум-Друм з неграми й левами прийшов до Мацюся на поміч.
— Ет, байки,— каже Фелек.
— Зовсім не байки. Кажуть, чути ревіння диких звірів.
— А хай собі ревуть, це мене не обходить,— озивається Фелек.
— Зажди, не такої заспіваєш, коли лев роздере.
— Хіба я кволіший за лева?
— Ах ти хвалько! Ти — і лев! Дивіться лишень на нього: та він навіть на справжнього солдата не схожий.
Іде Фелек далі й чує, солдати вже подейкують, ніби Бум-Друм надіслав цілий корабель отруйних змій. Фелек сам уже нічого не розказує, тільки слухає та сміється. Подумати тільки, як солдати швидко повірили!
Повернувся Фелек до своїх, розповів усе, і нова надія вселилася в Мацюсеве серце.
— Скільки разів мені щастило, може, й на цей раз поталанить.
Вночі Мацюсеві війська тихенько залишили окопи й відступили ближче до міста. Солдати принесли клітки з левами й тиграми, біля яких лишилася половина негрів. Друга половина розбрелася по всьому війську, щоб ворог міг їх бачити всюди.
Отже, буде так.
Ворог почне стріляти в порожні окопи, побачить, що ніхто не відповідає, й кинеться в атаку. Захопивши окопи, солдати кричатимуть "віват" і радітимуть, що вже не за горами столиця, в яку вони скоро зможуть вступити, аби грабувати, їсти, пити й розважатися. І саме тоді негри раптово вдарять у барабани й почнуть кричати страшними голосами. Випустять диких звірів і стрілами поженуть їх на ворога. Там зчиниться паніка, безладдя, метушня. І тоді Мацюсь на чолі кінноти рушить на ворога, а за ним виступить піхота.
Битва буде жахлива, але це на краще. Тепер Мацюсь провчить ворога назавжди.
— Чудовий план. Найстрашніше, коли людина нічого не сподівається, веселиться, а біда заскочить її зненацька.
Я забув вам розказати ще про дві речі: Мацюсеві солдати залишили в окопах багато горілки, пива й вина. А щоб ще дужче роздрочити звірів, поруч з клітками поклали великі купи соломи, паперу й хмизу, які мали запалити, коли відчиняться клітки. Адже треба було пильнувати, щоб леви не кинулись на Мацюсеве військо. Дехто радив випустити навіть кілька змій. Та Клю-Клю заперечила:
— Із зміями краще не зв'язуватися. Вони дуже примхливі, й ніколи не можна передбачити, в якому вони настрої. А за левів будьте спокійні!
Розділ п'ятдесят перший
Проте й ворог мав свій план.
— Слухайте,— каже молодий король.— Завтра ми повинні бути в місті. Інакше нам буде кепсько. Ми в чужій країні, нам доводиться все підвозити залізницею здалеку, а Мацюсь — удома. Зручно битися поблизу міста, бо все тобі напохваті. Але міста небезпечні тим, що їхні мешканці бояться війни. Отже, треба їх ще дужче залякати. Завтра на світанку літаки почнуть скидати бомби, й місто примусить Мацюся здатись. Війська треба розташувати так, щоб вони не могли відступити. Для цього позад загонів поставимо кулемети, і, коли солдати захочуть тікати, ми почнемо в них стріляти.
— Що це — стріляти в своїх?
— Завтра ми повинні захопити місто, інакше буде кепсько,— повторив молодий король.— А хто з солдатів тікатиме, той не свій, а ворог.
Військам оголошено, що завтра генеральний наступ і остання битва.
"Нас троє, а Мацюсь один,— стояло в наказі.— У Мацюся немає ані гармат, ані пороху. В його столиці заколот. Мацюсеві солдати вже не хочуть воювати. Вони голодні і обідрані. Завтра Мацюся буде взято в полон, а ми вступимо до його столиці".
Позад війська було виставлено кулемети.
— Навіщо? — питали солдати.
— Бо кулемети потрібні для оборони, а не для атаки,—пояснювали офіцери.
Але солдатам це щось не дуже сподобалося.
Цієї ночі ніхто не спав ні в таборі Мацюся, ні в таборі ворога. Одні чистили зброю, інші писали листи додому й прощалися з рідними. Панувала повна тиша, лише багаття палахкотіли. І в цій тиші гучно билися серця солдатів.
Світанок.
Тільки зайнялося на світ, гармати відкрили стрілянину по порожніх Мацюсевих окопах. Стріляють, стріляють, а в Мацюсевому таборі сміх.
— Марнуйте порох, марнуйте,— кажуть, сміючись, солдати.
Стоїть Мацюсь на пагорку й дивиться у польовий бінокль.
О, вже йдуть...
Одні біжать, інші обережно скрадаються. Усе нові й нові солдати виходять із окопів — спершу боязко, згодом трохи сміливіше. Одних тиша в Мацюсевих окопах підбадьорює, інших — лякає.
Раптом здійнялося в небо двадцять літаків і — просто на столицю. На жаль, у Мацюся лишилося всього п'ять літаків, бо діти найбільше цікавилися літаками й найбільше зіпсували їх, коли хазяйнували. Закипів жорстокий повітряний бій. Було збито шість ворожих літаків. Але й Мацюсеві літаки вийшли з ладу: кілька збито, а кілька змушені приземлитися.
Початок битви відбувся так, як і передбачала військова рада. Тільки-но ворог зайняв передні окопи, як пролунав звитяжний крик:
— Ага, втекли. Злякалися. У них немає гармат. Ого, як швидко тікали: навіть горілочку не встигли прихопити.
І почали відкорковувати пляшки.
— Добра, ось покуштуйте.
П'ють, сміються, галасують, ладні вже тут і лишитися.
— Навіщо поспішати, коли й тут добре.
Але молодий король настійно повторює:
— Ми повинні бути в місті сьогодні.
Підтягнули гармати й кулемети.
— В атаку!
Неохоче йдуть солдати в наступ, в головах у них шумить. Але, що вдієш,— наказ треба виконувати. А те, що неприємно, краще зробити якнайскоріше. І ось уже зовсім відкрито рушили вони на останню лінію Мацюсевих окопів.
І тут раптом вдарили гармати, зацокотіли кулемети, посипалися кулі і — що найдивніше — стріли.
І тут раптом у Мацюсевому таборі пролунав дикий крик. Гримнули барабани, пищалки, літаври.
І тут раптом вискочили з окопів чорні воїни. Якісь маленькі ті воїни, але, може, це так лише здається здалеку? Небагато їх, але все ж чимало — а в очах двоїться, а у вухах шумить.
І тут раптом леви й тигри, оглушені стрілами та обпечені гарячим залізом, страшенними стрибками кинулися просто на атакуючих солдатів. Сто вбитих не справили б такого враження, як один, роздертий левом. Адже таке видовисько солдати бачили вперше. І їм здавалося, немовби ікла хижака гірші за кулю.
Що тут зчинилося, важко описати. Одні солдати, мов божевільні, мчали просто на колючий дріт, кидаючи карабіни на землю. Інші почали тікати, але по них відкрили вогонь свої ж кулемети, і бідолахам здалося, що їх уже оточили з усіх боків. Вони падали на землю або здіймали вгору руки.
Ворожа кавалерія, яка мала підтримувати наступ, тепер щосили врізалася в лави кулеметників, топтала їх і ранила.
Дим, курява, паніка, ніхто нічого не бачить і нічого не розуміє. Так тривало годину-дві.
Коли згодом історики описували цю битву, кожний писав по-різному, але всі дійшли одного висновку: такої битви людство ще не знало.
— Ах, коли б ще хоч на дві години вистачило куль та пороху! — мало не плакав військовий міністр.
Та ні куль, ні пороху вже не було.
— Кавалерія, вперед! — гукнув Мацюсь, сідаючи на гарного білого коня.
Так, це був єдиний вихід: скористатися з паніки й гнати, гнати ворога геть, захопити всі його припаси, відкинути так далеко від міста, щоб він не міг ні дізнатися, ні здогадатися, що це не Бум-Друмове військо, а лише жменька негритянських дітей та кілька десятків диких тварин з зоологічного саду здобули Мацюсеві перемогу.
І саме тоді, коли Мацюсь квапливо сідав на коня, він глянув на місто і остовпів.
Ні, такого не може бути. Це якась жахлива помилка. Це йому лише здається. Та, на жаль, так було. На всіх вежах міста майоріли білі прапори: столиця здавалася!
В бік міста вислано гінців з наказом: "Зірвати ці білі ганчірки! Боягузів та зрадників розстріляти!"
Проте було вже пізно.
Ворог помітив ці клапті ганьби й неволі, спершу здивувався, але зразу ж отямився.
Солдат протирає очі. Що це? Сон чи дійсність? Мацюсеві гармати змовкли, леви й тигри лежать, порешечені кулями. А білі прапори свідчать про те, що місто здається. Що все це означає?
І тут молодий король збагнув:
— Уперед!
За ним підхопили це слово офіцери, а далі — солдати.
Мацюсь усе бачив, але був безсилий.
Ворог повертається, формується в шеренги, підіймає покинуті карабіни. Білі прапори зникають, але вже пізно.
Ворог іде, перерізає ножицями колючий дріт.
— Ваша королівська величність...— почав тремтячим голосом старий генерал.
Мацюсь знає, що той хоче сказати. Зійшовши з коня, блідий, мов полотно, Мацюсь повільно, але голосно мовить:
— Хто хоче загинути, хай іде за мною.
Охочих знайшлося небагато: Фелек, Антек, Клю-Клю та кілька десятків солдатів.
— Куди підемо? — питають вони.
— Туди, де стояли клітки з левами. Там буде наша фортеця. Там ми захищатимемось, як леви, по-королівському.
— Але ми всі не вмістимося.
— Тим краще,— прошепотів Мацюсь.
Поблизу стояло п'ять автомобілів. Сіли, захопивши з собою скільки змогли озброєння та снарядів.
Коли від'їхали, Мацюсь обернувся назад. Над табором майорів білий прапор. Мацюсь замислився — як дивно пожартувала з нього доля: він наказав, щоб місто скинуло з себе цю пляму ганьби, а тепер уже не місто,— не старі, жінки й діти, налякані кількома десятками бомб,— а його армія, його військо, безпорадне й безсиле, здається на милість ворога.
— Добре, що мене немає між ними,— сказав Мацюсь.— Не плач, Клю-Клю, нас чекає прекрасна смерть. І вже ніхто не скаже, що королі ведуть війни, а гинуть на тих війнах лише солдати.
Гідно померти — це було його єдине бажання. І раптом Мацюсь зацікавився:
— Який же похорон улаштують мені мої вороги?
Розділ п'ятдесят другий
Проте й цьому Мацюсевому бажанню не судилося здійснитися. Замість хвилини муки жорстока доля готувала йому цілі години приниження й болю, а потім роки гіркого каяття.
Військо здалося. З усієї Мацюсевої держави лишилося тільки одне вільне місце: квадрат, де стояла клітка з левами.