Мацюсеві пригоди - Корчак Януш
На картах малюють лише більші острови, бо всі не могли б уміститися. Якщо на карті є хоч невеличка цяточка, то це вже чималий острів. Мій же острівець має всього три кілометри, тобто дуже маленький. Але тим краще буде пильнувати Мацюся. Високих дерев там немає, взагалі мало рослинності: трохи трави та кущів. Острів зовсім безлюдний і дуже далеко від материка. Клімат хороший, зими зовсім не буває. Досить буде збудувати дерев'яний барак для Мацюся та охорони. Раз на місяць можна надсилати харчі — і все. Хай собі сидить.
Дуже добре, що Бум-Друм був такий чорний. Бо якби він не був чорний, то так зблід-би, що всі негайно зрозуміли б, який це жахливий острівець.
— Як цей острів називається? — спитав молодий король.
— Отож-то й воно. Зараз скажу. Цей острів відкрив 1750 року мандрівник дон Педро. Буря потрощила йому щогли, він ледве висадився на берег і років двадцять жив там. Зовсім випадково натрапили на нього корсари. Дон Педро вдав, ніби хоче стати морським розбійником. За ці роки він так заріс, що був справді схожий на розбійника, і його взяли. Чотири роки він був корсаром. Зрештою втік і назвав цей острівець Островом Безнадії. Усе це описано в дуже товстій книжці, яку — я певен — жоден учитель географії, крім мене, не читав.
— Мій острів,— сказав другий учитель географії,— має одну ваду: він лежить трохи близько до материка. Зате обік нього є маленький острівець з маяком. Коли туман чи темно, маяк запалюють, і все навколо видно. На півдні острова височить скеля, під скелею — галявина. На тій галявині стоїть будиночок, саме для Мацюся. Острів цей населяли раніше дуже миролюбні негри. Коли білі відкрили цей острів, то відразу ж улаштували там школу, навчили негрів молитися та курити люльки. Моряки давали їм тютюн, а вивозили ваніль, корицю й канарок. Через п'ять років якийсь купець відкрив на острові крамницю, а трохи згодом діти купця захворіли на кір. Для білих кір не дуже страшний, а чорні діти всі вимерли, та й серед дорослих лишилося не більше ста чоловік. Якщо й живуть вони там досі, то, мабуть, в дуже малій кількості і сидять десь у лісі, в західній частині острова, куди втекли від кору, крамниці та школи білих.
— А де лежить цей острів? — спитав сумний король.
— Тут,— показав паличкою на карті вчитель географії.
Аж тут раптом підхопився з місця Бум-Друм та як грюкне кулаком об стіл.
— Не дозволяю! — гаркнув він.— Цей острів дуже близько до материка, де живуть негри. Мацюсь утече й збунтує наших дітей. Що ви, хай вам грець, думаєте!
Королі страшенно обурились. Королева Кампанелла з переляку мало не зомліла, а в учителя географії указка випала з руки, бо Бум-Друм хотів був кинутись на нього, та молодий король якось стримав дикого короля.
— Заспокойся, чорний друже, ми ще твого острова не чіпаємо. Коли не хочеш, то й не треба. Хіба це єдиний острів на світі?
Та коли білі королі окремо зібралися увечері в апельсиновому саду, всі, на зло Бум-Друмові, а може, трохи й на зло молодому королеві, хвалили саме цей острів.
— Було б смішно, коли б ми слухалися цього грубіяна. Він ще здумає, наче ми його й справді боїмося. Хіба Мацюсеві вдасться втекти, коли його пильнуватиме варта, а вночі маяк освітлюватиме галявину?
— Але ж він дитина,— сказала королева Кампанелла.— Треба, щоб у нього було трохи дерев, зелені, трохи пташиних пісень. Мацюсь завдав мені клопоту, але я пробачаю йому.
— Великодушне серце вашої королівської величності глибоко вражає нас,— сказав завжди ввічливий з жінками король Мальто.
— Звісно,— докинув і своє молодий король,— але, навіть шануючи чутливість серця королеви, ми повинні в політиці керуватися передусім розумом та обережністю.
— Але ж він дитина,— повторила королева, подаючи молодому королю два стиглі апельсини й сім фініків.
— Все промовляє за те, щоб вибрати саме цей острів,— сказав король, друг жовтих.— Підвозити харчі для варти й для Мацюся зручніше, бо острів недалеко від материка, та й море тут зовсім спокійне. Будувати нічого не треба, оскільки є приміщення школи, де можна жити. Ну і, врешті, коли б Мацюсь навіть спробував утекти, його з'їли б дикі звірі. А, не знаючи мови негрів, хіба він зможе з ними порозумітися? Отже, не тільки серце нашої гарної господині, але й розум та обачність дозволяють нам заслати Мацюся туди.
Молодий король уже не озивався, тільки, куштуючи фініки, думав: "Матиму халепу з Бум-Друмом"
Розділ другий
Прогулюється Мацюсь подвір'ям в'язниці. Навколо нема нічого, лише червоний високий мур. Одне-однісіньке старе горіхове дерево росте посеред двору. Дерев раніше було чимало, але через те, що росли вони близько муру, їх позрізали, коли дев'ять років тому втік з ув'язнення відомий бандит, якого довго потім шукала поліція. Тепер біля муру лишилося тільки дванадцять пеньків, і тому ще понурішим видається подвір'я.
Прогулянка триває півгодини. Попереду Мацюся йдуть двоє солдатів з карабінами напоготові, за ним — теж двоє, а праворуч і ліворуч — по три солдати з шаблями наголо. Мацюсь дивиться в землю й лічить кроки:
— Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім кроків...
Разом виходить сто двадцять малих або вісімдесят великих: сімдесят кроків до горіхового дерева і п'ятдесят — від дерева до муру. Через кожні десять кроків Мацюсь підводить голову й поглядає на горіх. Бо на що йому ще дивитися? Часом він зовсім заплющує очі й розплющує тільки тоді, коли має глянути на дерево. Іноді Мацюсь змінює ритм — раз — великий, раз — малий крок. Часом ходить навпочіпки або десять кроків навпочіпки, а десять на п'ятах. Як тільки може, урізноманітнює собі нудну в'язничну прогулянку. Спадало йому навіть на думку поскакати на одній нозі. Та й скакав він часом, але тільки тоді, коли сидів у камері і був певний, що ніхто цього не бачить.
Коли б Мацюсь був звичайним в'язнем, може, було б йому легше; а оскільки він в'язень королівський, то повинен дбати про свою королівську гордість, якої його хотіли позбавити вороги.
— В'язень номер двісті одинадцятий, до канцелярії! — гукнув через заґратоване вікно начальник в'язниці.
Мацюсь здригнувся: це його номер. Але вдає, ніби не почув — іде далі.
— Кличуть вашу королівську величність до канцелярії,— каже начальник варти.
Нещодавно видано наказ називати Мацюся королем, бо інакше він не озивався. Однак про нього казали: в'язень номер двісті одинадцять, а до нього: ваша королівська величність.
— До канцелярії.
Глянув Мацюсь на горіхове дерево, обернувся, насупив брови, руки заклав назад, навмисне ступає малими кроками, начебто зовсім не поспішає, а насправді — чекає. Ноги йому тремтять, а серце так стукає, так стукає...
— Ваша королівська величність, звольте сісти,— сказав дуже ввічливо начальник в'язниці й сам подав Мацюсеві стілець.
Мацюсь одразу збагнув, що сталося щось незвичайне. Навчився він за цей час звертати увагу на найменшу дрібницю, навчився читати думки різних людей. Зрозумів, що люди часто одне говорять, а зовсім інше думають.
Мацюсь одсунув рукою запропонований стілець.
Нараз до канцелярії заходить король Орест II і якась дуже гарна пані в чорній оксамитовій сукні. Король Орест гостював у Мацюся на святі королів. Пізнав його Мацюсь по ордену Безликого Півмісяця: то найбільший орден, який доводилось бачити Мацюсеві.
— Я королева Кампанелла,— назвалася пані в чорній сукні.
— Я в'язень номер двісті одинадцятий,— сумно відрекомендувався Мацюсь і глянув їй просто в очі, недбало спершись на бильце стільця.
— О ні,— просто озвалася королева.— Для мене король Мацюсь Реформатор залишиться назавжди добрим другом дітей і відважним лицарем.
І вона подала руку, яку Мацюсь шанобливо поцілував. Тут же захотів привітатися король Орест. Але Мацюсь гордо випростався й не подав йому руки.
— Я в'язень і не маю орденів,— сказав він, гостро глянувши йому в очі.
Начальник в'язниці, бажаючи припинити неприємну сцену, яку бачили солдати й службовці, запросив королів до власного приміщення. Мацюсь глянув на килим, коштовні меблі, квіти на вікнах і непомітно всміхнувся. Цей болісний усміх завважила королева.
Ображений Орест вмостився за столом і переглядає малюнки у великій, гарно оправленій книжці. А Мацюсь стоїть злий, страшенно злий. Злить його зал, злить начальник в'язниці, злять квіти, килим, фортепіано, мовчанка королеви, злить, що королева так дивиться на нього. А найбільше злить його Орест і той величезний орден Півмісяця. "Чи викличе він мене на поєдинок, бо я руки йому не подав?" — думає Мацюсь.
Коли згодом Мацюсь вгадував про ці відвідини, то збагнув причину власного гніву. Довгі години ув'язнення та самотності чекав Мацюсь сумного короля. Коли в кімнаті начальника в'язниці він побачив фортепіано, то перед його зором наче живий постав сумний король, а у вухах забриніли смутні мелодії. Ніхто, крім сумного короля, не мав права приїжджати зараз. Ну, гаразд, хай уже приїхала Кампанелла, але навіщо тут оцей нікчемний королик Орест?
Що б ще таке сказати Орестові, аби він зрозумів, що даремно пхається з своїми козами на торг? Взагалі Мацюсь хоче сказати багато, але побоюється прохопитись з чимось зайвим. Пригадав Мацюсь церемоніймейстера, який завжди міг якось усе владнати. А зараз що? Королева дивиться на Мацюся, королик переглядає малюнки, а начальник в'язниці стоїть наче вкопаний. І кінця-краю цьому не видно.
— Може, подати чаю або кави з сметанкою? У мене є тістечка домашнього виготовлення... — почав начальник, але тут же й пошкодував.
— Чи ви збожеволіли? — гримнув Мацюсь, і в очах йому застрибали бісики.— Хіба для того я цілий місяць гнию у вашому льоху, щоб тепер тістечка їсти? Я хочу знати, що ухвалили мої вороги. Я вимагаю, щоб мене негайно заслали на безлюдний острів. Якби мені сказали, що я стільки тижнів сидітиму у в'язниці, я не погодився б на помилування. Я хотів загинути в клітці з дикими звірами, але вони підступом захопили мене. Я вимагаю офіційного документа з печаткою...
Мацюсь раптом схопив гарну фарфорову вазу й кинув її на стіл обіч книжки з малюнками. Ваза розлетілась на друзки, а Мацюсь поранив собі руку. Орест підхопився з крісла, королева заплющила очі, а начальник в'язниці кинувся по лікаря, бо сам не знав, що робити.
Королева Кампанелла вийняла з сумочки пахучу носову хустинку й ніжно витерла кров з Мацюсевої руки.
