Родичі - Моріц Жігмонд
Це ж його рідні брати!..
З обережності він не сказав Ліні ні про десять пенге, ні про виграш у карти.
— Не знаю тільки, як усе це собі уявляє дядечко Кардич — адже в недалекому майбутньому доведеться платити певну суму. До речі, мені здається, що той будинок — власність Кредитного банку. Він став його власністю, бо Фері це міг розрахуватися з боргами. Певно, ціну на будинок установлено відповідно до суми, в яку він обійшовся банку... Та годі про це; незабаром усе з'ясується.
Ліна сумно мовчала. А Пішта чимдалі ясніше відчував, що розповідь його стає пустою балаканиною, фальшивою й нещирою. Почуття радості й захвату раптом зникло.
Ліна не дивилася на нього; в її поведінці відчувалася втома і якась надломленість.
— Ну, хоч щось скажи!—тихо мовив Пішта.
Ліна підвела голову. Очі її були напівзаплющені. Вона сиділа, мов скам'яніла, нахилившись уперед усім тілом; обличчя скидалося на образ діви Марії.
— Я не розуміюся на цьому,— сказала вона після довгої паузи.— Може, ти й маєш рацію. Та все ж таки обміркуй цю справу як слід. Я не беру в ній участі, отже й відповідальності не хочу ділити. Та й узагалі... Гляди, Пішто, аби не вийшло так, що в майбутньому все звалиться на мої плечі.
— Облиш це! Що може звалитися на твої плечі? Ліна ледь помітно смикнула головою, ніби проганяючи
якесь гнітюче почуття.
— Ти, Пішто, завжди наробиш такого, що згодом і розплутати годі. Ти ж повинен розуміти, що означає для жінки отак ураз розпрощатися з життям, до якого вона звикла! Твоя затія з будинком зводить нанівець усе, що я за всі ці роки зробила для сім'ї, для дому. Я вже звикла-ся з думкою, що мій чоловік має порівняно невеликий заробіток, який він мені віддає до останнього філера. На цей мізерний заробіток я вела хатнє господарство — і вела його так, щоб не відчувалось нестатків. Моїм обов'язком було доглядати чоловіка, виховувати дітей, та й про себе дбати так, щоб ти не соромився з'явитися зі мною в пристойному товаристві. Пішто, це було нелегко... І ось на тебе впало якесь ніби незбагненне щастя..-. А може, й нещастя... Це вибило тебе з колії. Ясно одне: товариство, куди ти тепер потрапив, анітрохи не схоже на колишнє, в якому ти перебував досі. Там зовсім інші звичаї, інший тон — одне слово, все-все інше. Щоб витримати в тому товаристві конкуренцію, потрібні гроші,-великі гроші. А мені ось уже шістнадцять років ніколи прочитати книжки; навіть газет я не читаю, за модою не стежу, гадки не маю, про що базікають вільні від роботи жінки.
А оці недавні запросини до Кардича... Весь вечір я була в напруженні, бо пильнувала кожен свій крок, кожен погляд. Я робила розумну міну, аби тільки не було видно, що я — жінка не їхнього кола. Навіщо ти примушуєш мене входити в цей чужий для мене світ?! Чому тебе не влаштовує природний хід подій? Адже якщо все залишиться так, як було, або якщо наші справи підуть трх>хи краще... то ми зможемо, колись наскладати грошей й купити будиночок, який відповідатиме нашим потребам. Зверни увагу на наших знайомих. З ким ми досі приятелювали? Це сім'ї викладачів гімназії, лікарів, інженерів. Невже тепер доведеться порвати з ними? І невже ми відразу перетворимося на пихатих панів, коли проникнемо у вище коло?.. Пішто, ти розумний чоловік! Невже ти не замислювався над тим, що з цього вийде?' Хіба можна людину в одну мить витягти зі старої шкури й надіти на неї нову? Ну, нехай шкуру ще так-сяк можна змінити — а душу? Мені йти в шестикімнатну віллу? Гадаєш, я не знаю, хто такі оці Боронкаї? Вони завжди і скрізь були першими. їхній шуряк — віце-губернатор. Ось і останнім разом пані Боронкаї сиділа в губернаторській ложі разом з пані губернаторшею. Мабуть,^ти вважаєш, що панні губернаторша і мене запрошуватиме до тієї ложі? Ну, хай навіть запросить. Але що в мене спільного з цією вишуканою аристократкою, яка ніколи в житті не знала, що таке праця, і НІКОЛИ не лічила грошей? Вона завжди мала грошей стільки, що могла тринькати їх скільки' хотіла, пускати їх на вітер. А я так не вмію. Та й де мені було цього навчитися?! І тепер я мушу перебиратися на віллу Боронкаї... Для мега це буде не життя, а мука. Доведеться власними руками виполювати сад! Чи, може, ти наймеш садівника, який був би заразом і воротарем? І куховарку наймеш, щоб готувала розкішні вечері? Ще й покоївку на додачу? А може, і лакея? Ні, Пішто, я не зможу так жити! Оте твоє колишнє студентське вбрання я любила й цінувала так, ніби в ньому втілилося твоє життя, те справді гідне поваги й шани життя, яким ти жив раніше. Костюм, який тепер на тобі, колись дуже важко було купити. Ти ж сам розповідав мені про це. Так, так — я пам'ятаю кожне твоє слово! Ти за костюм виплачував борг протягом восьми чи навіть дев'яти місяців. Для мене цей костюм був символом твоєї чесності. Оце і є справжня дворянська грамота, свідоцтво про благородність душі... Невже ти так легко можеш збочити з цього шляху?..
Пішта слухав Ліну й потерпав. Його завжди вражало, яка вона розумна, як уміє правильно оцінити найскладнішу ситуацію. І зараз вона має слушність. Він, Пішта, стоїть край безодні й хоче її перескочити. Чи варта справа ризику?.. Серце його калатало. Він не випускав з рота сигари.
— А це куріння! Раніше ти був охайним, наша квартира скидалася на вимиту й витерту до блиску склянку... Чиста, затишна, пахуча. То була чистота простих чесних людей. Багато років ти дома не курив, я пишалася тобою й завжди казала собі: "Чоловік розуміє мене, бо не робить із квартири казино". До нас приходили люди, яких ми хотіли бачити, яких ми поважали. А ці пани, що з ними ти тепер спілкуєшся, досі ні разу не завітали до нас, чи не так? Вони, бачте, не хочуть спуститися до нашого рівня, до нашого існування. Не турбуйся, вони навідають нас одразу, тільки-но ми переберемось у твою нову резиденцію, в оту розкішну віллу, що її відібрали в Боронкаї! Там уся аристократія матиме змогу погуляти! Сніданки, обіди, вечері — все буде, бо вони звикли до такого! Пішто, скажи щиро, чи вистачить у тебе на всю цю розкіш грошей, які тобі належать по закону?.. Ні, не вистачить! Отже, кошти треба буде знаходити з якихось інших джерел. Але з яких? Звідки іх брати?
Пішта мовчав. Обличчя його поволі червоніло, бо він здогадувався" куди хилить Ліна. Справді, чекати підтвердження довелося недовго.
— Я скажу, звідки! Скажу, що то за джерела! Ті самі, що і в них! Я переконана — ці пани живуть на кошти, які не заносяться в книги під рубрикою, за що вони одержані, їх записують під фальшивою статтею прибутків. Робитимуться незаконні операції, тож і тобі інколи перепаде дещо. Так, так! Я не можу ще сказати, під яким соусом ці гроші потраплятимуть до тебе. Вони, певно, записуватимуть у книгах, що за те чи інше діло заплатили дорожче, ніж насправді. Можливо, вони примусять підрядчиків вписувати у рахунки дуті цифри, щоб важче було виявити махінації. Нещодавно мені розповідав один електромонтер, що він брав участь у конкурсі і як переможець мав одержати невеличку грошову премію від магістрату. Його попередили, що квитанцію він повинен підписати на більшу, соліднішу суму. Ось так, усе тишком-нишком, і нікого ні в чому не звинуватиш. Цей монтер сказав, що там, тобто в управі, всі злодюги. Мовляв, одержати наряд на роботу він може тільки в тех-ніка-будівельника, який ладен здерти з нього три шкури. Але ж електромонтер живе тільки зі свого заробітку. Якби він справді одержував те, за що розписується у відомості на виплату, то теж мав би змогу купити будинок. А насправді він ледь-ледь животіє зі своєю сім'єю, навіть немає чим платити за навчання дітей. Зрозумів?.. Ось і тобі щось перепадатиме з тих грошей.
— Ти занадто сувора! — проказав Пішта, понуривши голову, і втупив очі в попільницю, що стояла на столі.
— Дивись, Пішто, я ні в що не втручатимусь! Я знаю, ти людина розумна і будеш пильнувати, щоб тебе не обдурили. Не хочу ображати тебе, бо не впевнена, що ті плітки мають якісь підстави — адже я зовсім незнайома з тим життям. Єдине тільки знаю: ти не зможеш так просто, зненацька перенести сім'ю з чесного, порядного і скромного світу в теж чесний, але багатий світ,— так, так, бо є й чесне багатство. Однак для цього треба мати опору під ногами і за спиною. А скажи-но. Пішто, що у тебе за спиною? Бідні родичі, яких ти збираєшся витягати із злиднів? Це, до речі, вже занадто, таке тобі не під силу! Не таку ти зробив кар'єру, щоб міг забезпечити своїм братам і сестрам добре становище в суспільстві. Тим паче всім дядькам, тіткам та іншій рідні! Адже всі вони тепер неодмінно приїдуть сюди.
— Я зможу дати їм хіба що подачку,— буркнув Пішта.
— Розумію — тобі це теж неприємно. Глянь-но, сьогодні я одержала листа від твоєї родички, тітки Рози з Надькароя. Вже й там знають про твою кар'єру. Вона пише, що румуни не виплачують їй пенсії, і через те доводиться заробляти на хліб штопанням та латанням. Мовляв, їй соромно з'являтися в пристойному товаристві. Просить, щоб я прислала їй сукні, які мені вже не потрібні — бо така знатна дама, як я, не носить довго одну сукню, а для такої бідної жінки, як вона, все згодиться. Що ж я маю їй надіслати, га, Пішто? То має бути гарна сукня, бо хіба можна давати їй привід судити й гудити мене за те, що я, дружина жаратноцького обер-прокурора, ношу ганчір'я. Річ певна, їй схочеться похвалитись моїм подарунком — гляньте, мовляв, люди добрі, який прекрасний, який чудовий подарунок прислали мені Коп'яші, яке в них добре серце, о боже, яке добре!.. Не забувають бідну родичку!..
— Не треба їй нічого відповідати,— знову буркнув Пішта.
— Легко так сказати, але важко зробити! Тоді я буду одна погана. І підуть балачки серед родичів — Пішта добрий, він подарував дядькові Лайошу угорку та костюм, а його дружина пожаліла для родички якусь там ганчірку! Вона, мовляв, тільки в тому разі підтримувала б родинні зв'язки, якби й ми були багаті...
Подружжя довго сиділо мовчки. Нарешті Ліна підвелася.
— Вже десята година, дітям час спати... Пішто, подумай про все як слід. І вийшла з кімнати.
Пішта якийсь час сидів розгублений, але потім зібрався з думками. Оскільки він завжди міркував тверезо і не мав схильності до мудрувань, то скоро зробив певні висновки.
Безперечно, Кардичу конче треба перетягти обер-прокурора на свій бік.
