Родичі - Моріц Жігмонд

І не доведеться вкладати в цю ферму жодного філера. Нехай стоїть, біс із нею! Бетон усе витримає. Найняти сторожа — та й годі. А коли настане час — загнати на ферму сотні свиней, цілі стада. Жаратнок не потребує сторонньої допомоги, ми й самі вигодуємо все поголів'я. Всі городяни благословлятимуть нового обер-прокурора. На різдво вже матимемо стільки бекону, що будемо продавати його нижче собівартості. В майбутньому способом торгівлі буде демпінг. Так роблять у Канаді, так роблять у Росії, так робитимемо й ми. Слід створити ринок збуту. Це ж добре, що у свій час бургомістр дозволив будувати ферму на землях управи, а не виділив для неї якоїсь іншої ділянки. Отже, місто забезпечило собі право на ферму. І цього права ніхто не може нас позбавити.

Обер-прокурор починав розуміти всі тонкощі задуму дядечка Кардича. Він аж здригнувся. Проте не міг не погодитися з його ідеєю.

А дядечко Кардич тим часом вийняв із столу товсту папку й почав діставати з неї якісь документи.

Натхнення його чимдалі зростало, а з язика спурхували сотні тисяч пенге. Кардич говорив про них так, ніби йшлося про якийсь десяток монет...

Пішта задивився на його зуби, тільки тепер помітивши на деяких золоті коронки. Пішті раптом здалося, що він заглядає в пащу вовкові.

Потім Кардич простяг йому вже підготовлену для підпису угоду на віллу та кредитну угоду банку. Тут же лежала пака векселів і довжелезний страховий поліс.

— Підпиши ці документи, друже. Ще ніхто в місті не підписував вигідніших угод.

Пішта взяв угоду і почав читати. Він сидів пригнічений і думав тільки про те, щоб Кардич не помітив цього.

Ураз до кабінету ввійшов юнак, який приніс документи на підпис.

Дядечко Кардич скинув окуляри і глянув на нього.

— Давай-но їх сюди, синку,— сказав він і знову надів окуляри. Потім добродушно повів далі:—Добре, хлопче, дуже добре. Твої начальники задоволені тобою. Питання про твоє зарахування в штат уже вирішене.

Високий, симпатичний юнак з чепурною зачіскою та гарною краваткою зніяковіло мовив:

— Уклінно дякую, пане генеральний директор. Дядечко Кардич усміхнувся:

— Люблю молоде покоління. Розум у молодих свіжіший, вони енергійніші, працьовитіші, ніж колись були ми. За часів моєї юності молодь тільки й знала, що танцювати та залицятися. Хіба ми були здатні на якісь серйозні справи?! Приходили вранці на роботу в банк після нічних гулянок і починали чистити нігті... Тепер Настали інші часи. Тепер, якщо хочеш домогтися чогось Ужитті, треба добряче попріти!..

Кардич підвівся і поплескав юнака по плечі. Той був на голову вищий від нього і мав атлетичну статуру.

~— Слід займатися спертом: боксом, плаванням, фех-тУванням. Це зміцнює м'язи. Треба любити не шампан-СЬі а спорт, еге ж?

Юнак усміхнувся й опустив очі.

— Ну, гаразд. Сьогодні одержиш наказ про призначення. А хто твій батько?

Юнак глянув на могутнього пана чистими, невинними очима.

— Складач у друкарні, пане генеральний директор,

— Хто? — приголомшено перепитав той.

— Складач.

Обличчя в банкіра миттю стало суворим,

— Не розумію тебе.

— Батько вже тридцять чотири роки працює складачем у друкарні "Жаратноцької газети". Хороший, порядний чоловік, живе тільки для сім'ї. Мене, старшого сина, віддав учитися. сТут, у місті, в колежі, я склав екзамени на атестат зрілості як стипендіат, бо весь час учився на відмінно.

— Он воно що! — промовив генеральний директор.-Ну, йдіть на своє робоче місце і працюйте.

Юнак уклонився й вийшов.

Дядечко Кардич почав міряти великими кроками кімнату.

— Яка необережність!.. Казна-що! Чому вони не можуть доповісти мені про все завчасно?! Та й розбазікався я не до речі. Наші сини хіба працюють? Дідьк3 лисого! Залицяються до дівчат, пиячать! Нічого не вдієш— процес перевиховання відбувається повільно! Мої* дітей ніяк не можна було примусити вчитися. Ми перетягували їх з класу в клас тільки тому, що запрошували викладачів на бенкети... Чого тільки не зробиш для ріД' ної дитини...

— Скажіть, будь ласка, мої справи залагоджені?-" спитав обер-прокурор, чимдалі глибше вникаючи в сут[ Документів.

— Аякже, любий!

— Як бачу, частина суми вільна.

— Безумовно, це так і визначено. Дядечко Кардич Ус| вміє передбачати. Ми відкриємо поточний рахунок, < якому вся сума буде записана на тебе, а виплати здійснюватимуться через цей рахунок. Вільна сума — точно не пам'ятаю, скільки там, здається, близько п'ятнадцяти тисяч,— повністю в твоєму розпорядженні.

— Зрозуміло.

— Завтра до обіду матиму честь знову тебе бачити, і тоді покінчимо з усіма формальностями.

— Ясно.

— Підписи й таке інше...

— Гаразд...

Пішта вийшов від Кардича схвильований і спантеличений. Опинившись на вулиці, він чомусь порівняв себе з дівчиною, яка втратила невинність, уперше відвідавши холостяцьку квартиру. Йшла туди горда, самовпевнена, а повертається жалюгідна, розтоптана...

Подумати тільки! В нього є поточний рахунок у цьому могутньому банку, де ще недавно він не домігся б і трьохсот пенге кредиту! І раптом — п'ятнадцять тисяч віддано в його розпорядження! Віддано — та й край... Ні, він ніколи їх не чіпатиме!..

Душею Пішти оволоділо сум'яття — це точилася запекла боротьба між його колишнім і нинішнім "я"; думки переплуталися, йому було страшно, він почував себе нещасним. І прямував вулицею, сам не знаючи куди. Інколи хтось вітався з ним, тоді Пішта квапливо зривав 3 голови капелюх, хоч і не знав, з ким вітається. Однак Робив це якнайпривітніше, бо здавався собі напрочуд Маленьким та нікчемним.

Біля пошти він раптом зупинився. Повагавшися трохи, зайшов, попросив бланк і телеграфував братові, щоб т°й негайно приїжджав — мовляв, хоче з ним поговорити.

Піщта відчував, що вчинив правильно: Меньхерт —-єдиний, кому він може звіритися. Бо навіть Ліні тепер ?,е відкриєшся. Про такі речі дружинам не кажуть... ^тРашно навіть повертатися додому...

Пішта брів та брів вулицями, аж поки нарешті не звернув у якийсь провулок. Тут він відчув себе вільніше. Чим більше вужчав провулок, який звивався повз монастир піаристів та повз довгі ряди хат і виходив у робітничий квартал, тим легше Пішті дихалося. Опинившись серед зовсім маленьких хатинок, він зупинився й уважно оглянув їх. Ці хатини треба знести й побудувати сучасний робітничий квартал. Пішта й гадки не мав, як можна все це здійснити, проте сама думка заспокоїла його. Бо він шукав заспокоєння. Його охопило бажання робити добро бідним — тим, хто з невідомих причин не може домогтися успіхів у житті, тим, хто не має такого могутнього добродійника, як дядечко Кардич. На свинофермі треба запустити виробництво хоча б для того, щоб дати роботу людям, які тепер її не мають і, голодні, з жахом чекають зими...

Пішта трохи пожвавішав й став міркувати, в який би то спосіб допомогти біднякам. У голові роїлись фантастичні плани. Слід розпочати прокладання каналізації, щоб забезпечити людей роботою... Він уже бачив розкопані вулиці, робітників з кайлами та лопатами, бачив, як по суботах робітники йдуть одержувати зарплату.

Ні, ні, тут вируватиме життя! Воно повинне забуяти, бо' йому, Пішті, доля подарувала цю посаду для того, щоб він став захисником, порадником і помічником простих людей. Доведеться збудувати велику міську лікарню. Ця проблема/ до речі, як і десяток інших проблем, висіла в повітрі ось уже кілька десятків років. Лікарі постійно нарікали на те, що в старій лікарні неможливо працювати, що хворі перебувають у жахливих умовах.

Пішті враз забаглося поговоритиз лікарями. Доктор Маннхейм саме в цей час завжди буває в казино. Колись він мало не годину розповідав про умови роботи в лікар' ні... Пішта рвучко повернувся й пішов назад, щоб зайт*' в казино. Доктор Маннхейм, напевно, там.

Він квапився так, —наче за ним хтось гнався. Звернув на головну вулицю і хутко піднявся сходами.

У приміщенні — звична тиша. Швейцар шанобливо прийняв від нього капелюх і пальто. Пішта попрямував в кімнату для картярів і спитав:

— Доктор Маннхейм тут?

— Ні, пане, немає.

Проте там був доктор Мартіні.

Як і завжди, вони грали в карти. Для Пішти одразу звільнили місце, і він, мов справжній завсідник, сів грати в ремі.

Та грав він неуважно — викидав хороші карти й ніяк не міг устежити за тими, що вийшли з гри. Першу партію програв, другу теж. Над ним почали підсміюватись. Нарешті Пішта отямився і виграв партію, але виграш був незначний.

— Ну, то що ж вирішили з тією фермою? — несподівано спитав доктор Мартіні.

— З фермою?.. А що з нею треба вирішувати? Доктор Мартіні підвівся і попрямував у залу. Пішта

мимоволі рушив за ним, наче відчував, що мусить вислухати думку опозиції.

—— Треба розправитися з цими баконськими1 бетяра-ми! Управа повинна взяти ферму в свої руки. Але в нас, звичайно, головними є не інтереси міста, а інтереси шахраїв. Я вже наперед бачу, як вони будуть клопотатися, Щоб дістати від міста субсидії. Хай не думають, що за рахунок городян ми витягатимемо їх з багна. Ферг Боронкаї побудував собі віллу з цегли, призначеної для будівництва ферми! Ха-ха-ха! Бачив таке? Віллу буде продано з молотка. Якийсь шмаркач, сховавшись за широку спину віце-губернатора, будує собі князівський палац, щоб потім одержувати прибутки від свиноферми.

1 У Баконських горах, схили яких поросли непрохідними лісами, ховалося багато бетярів.

1/г 8 Жігмонд Моріц 225

Добрячий урожай, хіба ж ні? Ну, хай начуваються — ми ще розслідуємо історію цього будівництва! У Фері Боронкаї два роки тому й щербатого філера не було за душею, а тепер його борги взяв на себе Кредитний банк, бо інакше його запроторили б у тюрму... Пане обер-прокурор, прошу вас: найближчим часом займіться цим, вивчіть цю справу і вимагайте, щоб на віллу Боронкаї наклали секвестр, бо той негідник скористається кількома днями, поки будинок вільний, і продасть його. Тоді справа дуже ускладниться. Я певен, що пан Боронкаї згоден сьогодні ж продати свою віллу навіть за півціни,, аби тільки уникнути неприємностей... Вся відповідальність лягає на тебе. Треба схопити цього пацюка в його норі, задушити в багні каналізації. Таких паскудників слід карати! Якщо існує закон для дрібних злодіїв, треба, щоб він існував і для великих!

Обер-прокурор, збліднувши, мовчав. Він ладен був провалитися крізь землю.