Родичі - Моріц Жігмонд
Пішта попросив чорної кави, але коли її принесли, відсунув чашку — пити перехотілося. Поворотний поїзд вирушав назад о перші*1 годині ночі, отже, на розмову з братом залишалося близько години.
— Я просив тебе приїхати, бо хочу з тобою порадитись. Вже думав, що збожеволію... В цьому місті немає нікого, з ким би я міг так відверто поговорити, як з тобою. Я опинився в дуже химерному становищі; давні друзі враз відійшли від мене, віддалилися. Вони не розуміють, що зі мною коїться. Якби я сказав їм усе, то викликав би в них тільки почуття заздрості;'навіть наперед знаю, що б вони сказали. Вони б мені порадили не стрибати занадто високо. Однак що сталося, те сталося. Доля кинула мене в нове, вище середовище. Я перейшов, так би мовити, в зовсім інший стан. І мушу вистояти з честю. Та за цей короткий час я ще не'знайшов людей, з якими зважився б поділитися своїми думками. Та й мене, безперечно, ніхто не зрозумів бц! Вони сказали б: якщо не витримуєш ритму нового життя, відмовся від усього й повернися назад, до свого колишнього тихого існування. Але я не можу повернутися назад! Адже життя не зупиняється... Колишню посаду я втратив, а вибирати нема з чого. Ось так: або пан, або пропав...
Пішта розповів Меньхертові все. Він не пропустив жодної деталі — ясно і чітко змалював ситуацію. Так звірятися він міг тільки братові.
Меньхерт, для якого всі ці речі були такі само далекі, як нещодавно і для самого Пішти, слухав уважно й серйозно. Адже він теж був Коп'яш і теж відзначався тим, Що завжди прагнув реалізувати здобуті знання, запровадити їх у життя, маючи на увазі й комерційний бік справи. Проте йому ніколи не вдавалося зібрати такий капітал, Щоб здійснити свої мрії, і всі його починання зазнавали краху.
Вислухавши Пішту, Меньхерт сказав, що згоден з ним.
Він схвалив купівлю вілли, визнав слушність Піштиних намірів — піднятися на вищий суспільний щабель. Отже слід і зовні бути схожим на тих, з ким працюватимеш та спілкуватимешся в майбутньому, бути гідним їхнього товариства. Якщо ж лишишся "дрібнокаліберним", то й близько не підступиш до сильних світу цього. І неодмінно програєш битву... Такий закон життя.
Схвалив Меньхерт і план дій щодо свиноферми. Якщо Пішта візьме цю справу в свої руки, свиноферма даватиме неабиякий зиск. Тож треба неодмінно починати справу. По суті, посада обер-прокурора передбачає в одній особі арбітра й ініціатора будь-якого діла. Обер-прокурор повинен скористатися з цього.
Меньхерт визнав за правильні всі дії старшого брата. Пішта був дуже задоволений. Що то воно значить — спорідненість душі!..
Він з любов'ю дивився на Меньхерта, відчуваючи до нього велику вдячність — адже брат своїм, хай навіть і пасивним співчуттям зміцнив його плани.
Час проминув швидко.
Коли Пішта проводжав Меньхерта до вагона, його раптом мов морозом обсипало: він забув узяти з собою гроші й гарячково нишпорив по кишенях. Знайшлася банкнота в двадцять пенге і більше нічого. Решту він витратив у корчмі. •
— А гроші в тебе є?— спитав він брата.
— Чого нема, того нема. Сім пенге — увесь мій скарб.
— Ну, на квиток вистачить... У банку у мене відкрито поточний рахунок на п'ятнадцять тисяч пенге. Тільки-но дорвуся до якихось грошей — одразу перекажу тобі певну суму.
— Спасибі...
— Ой-ой! Забув про найголовніше — про дядька Берці...
І Пішта кваплячись розповів братові про затію з вугільною шахтою — про те, що дядько Берці підписав угоду з управою і ніби вже й відправив вагони зі зразками вугілля. Сказав і про те, що з авансу в сто тисяч пенге, за домовленістю з дядьком, він, Пішта, одержить двадцять тисяч.
Меньхерт приголомшено глянув на нього.
— З дядьком Берці будь обережний! Йому не можна довіряти! Все життя він брехав.
— Нічого поганого статися не може. Я віддав перевірити те вугілля на якість, а головному інженерові сказав, щоб вони підійшли до цього питання з максимальною серйозністю, бо, мовляв, я не беру на себе ніякої відповідальності. Домовились ми й про те, щоб мою частку — оті двадцять тисяч — притримали, бо хочу переказати їх на свій поточний рахунок у банку. Крім того, я не чіпатиму цих грошей. Не торкатимусь і п'ятнадцяти тисяч — адже їх, можливо, доведеться повертати. Краще позичу певну суму в когось, хоч поки що й гадки не маю, як це зробити. У жодного з моїх друзів нема зайвих грошей, навіть кількох сот пенге... Ну, годі про це, якось воно та буде... До речі, що з Альбертом?
— Нещасний він чоловік! Не з'являвся протягом року, а оце днями прийшов і каже, що ладен накласти на себе руки.
— Мені він теж писав, що хоче вбити всю сім'ю, а потім і себе. Довелось переказати йому гроші. Так само й Адел-Ці — вона теж бідує. Отож у мене нічого не лишилося. Отакі-то в нас брати та сестри...
Поїзд мав ось-ось рушати, а їм ще треба було багато про що поговорити.
— Коли зустрінешся з Альбертом, скажи йому — хай потерпить трохи. Я не забуду про нього. Докладу всіх зусиль, щоб улаштувати на пристойну службу. Неодмінно потурбуюсь про нього, хоч це мені буде й нелегко. Не уявляю собі, куди можна його пристроїти... Краще було б, якби він знайшов собі в Будапешті бодай тимчасову роботу...
— Будь обережний, дуже обережний з цими родичами! —■ Зате тобі місце в нашому музеї забезпечене. Ти —
зовсім інша^ річ! Тільки склади якомога швидше план Роботи й програму обладнання музею. Ну, хай тебе господь благословить, Меньхерте рідний! Я тобі безмежно вдячний за твою доброту. Який я радий, що ми розуміємо один одного, що я можу в усьому тобі звіритися!
Поїзд рушив. Меньхерт стояв на підніжці. Брати ще раз поцілувалися. Пішта вийняв носовичок і довго махав услід поїздові. А тоді витер очі й висякався.
— Здрастуйте, пане обер-прокурорг— раптом обізвався хтось.
Пішта злякано озирнувся.
То був місцевий лікар.
Вони потисли один одному руки.
Лікар, усміхаючись, дивився на Пішту.
— Проводжав меншого брата,— сказав Пішта, випереджаючи запитання, хоч, власне, в цьому не було жодної потреби.
— Я теж проводжав родичів. У всіх нас є родичі... Шкода тільки, що вони бідні,— відповів лікар і засйіявся. Певне, був трохи напідпитку.— Людина повинна мати гроші, щоб родичі були нею задоволені...
— Я не можу поскаржитись,— відповів Пішта й подум-ки всміхнувся, згадавши про дядечка Кардича.—'Адже бувають й непогані родичі.
— Аякже... звичайно, родичі всі хороші,— мовив лікар,— але вони чомусь завжди прагнуть сісти тобі на шию. Бо, бачте, родич не той, в кого справи йдуть добре, а той, у кого вони кепські. Коли б у мене був.якийсь багатий родич, я б ставився до нього, як до родича найближчого, сподіваючись на грошову допомогу або протекцію. Одна тільки біда — ніяк не можу впіймати багатого родича... Зате бідні родичі чудово вміють зв'язувати по руках і ногах. Аж сам часом дивуюся!
Вони вийшли на привокзальний майдан.
-т— Ось якби пан обер-прокурор виявився моїм родичем!— несподівано сказав лікар.— Для мене це було б справжнє щастя! Мені дуже хочеться стати санітарним інспектором. Та, на жаль, не маю жодного родича, в якого міг би попросити протекції.
— Протекція для цього не потрібна,— похмуро відповів Пішта.— Досить мати хист, бажання й наполегливість.
— Аякже, аякже!— похопився лікар. Мабуть, подумав, що бовкнув зайве й що його слова не сподобались обер-прокуророві.— Про те і йдеться. Я люблю свою роботу. Вже чотирнадцять років працюю в місті, маю велику •практику. На посаду інспектора претендував кілька разів, але досі не знайшлося людини, яка допомогла б мені. Воно, власне, й не дивно: адже лікарів у місті багато. Не давати ж кожному цю посаду!..
Лікар зрозумів, що обер-прокурор не має наміру за-•пропонувати йому свою протекцію, і тому знову перейшов на гумористичний тон.
— Ну, годі! Якщо мені ще раз удасться народитися на світ, то я вибиратиму собі батьків і.родичів. На добраніч, пане обер-прокурор...
Пішта відчував, що висока посада зобов'язує його сісти в автомобіль на очах у лікаря. Так він і зробив. А коли автомобіль рушив — згадав, що не має в кишені жодного філера. Хай йому чорт! Як він розрахується з водієм? Не будити ж Ліну — мовляв, дай півтора пенг§...
Автомобіль під'їхав до будинку. Пішта гарячково міркував, як йому викрутитися. Може, сказати водієві, щоб завтра прийшов по гроші до нього в управу?
Аж тут водій квапливо виліз з-за керма, вискочив з автомобіля і шанобливо відчинив дверцята.
Розгубившись, Пішта сунув руку в кишеню, мовби шукаючи гроші.
— Ви не пам'ятаєте мене, вельможнийг пане?— раптом озвався водій.— Я той самий дядько Пап, візник, що жив яо сусідству, коли ви квартирували на вулиці Бачкаї. Хочу попросити вас, вельможний пане, про одну послугу. Коли ваша ласка, вислухайте мене. Вельможний пане, в мене четверо дітей, а я ніяк не можу дістати підряд на роботу в управі. Прохання подав уже давно, але не маю протекції. Такі прохання просто викидають у корзину для сміття!.. Згляньтеся наді мною!
— Не розумію, про що ви просили,..
—* Вельможний пане!— з натхненням вигукнув водій.—* Як корінний городянин, я маю право одержати в управі роботу — возити ліс. Однак для цього потрібна протекція...
— Як вас звуть?
— Вендел Пап.
— Зайдіть до мене вранці, я розберуся в вашій справі.
— Сдухаюсь, вельможний пане!
— Я не "вельможний".
— Слухаюсь!
—* Я слуга народу і не визнаю протекцій. Мій прин* цип — кожному по заслугах. Корінний городянин, звичайно, має переваги. —
-= Отож і я так думаю. На добраніч.
-* Бажаю вам міцного сну.
Коли "вельможний пан" зник у воротах, корінний городянин буркнув собі під ніс: ' с
— Чорти б його вхопили, цього слугу народу! Ти ж мені не заплатив за проїзд!.. І цей такий самий, як інші! Не варто було до нього звертатися...
Обер-прокурор навшпиньках увійшов у квартиру, скинув у передпокої черевики, у вітальні тихенько роздягнувся й прослизнув у спальню. Вуличний ліхтар освітлював її так, що світла можна було не вмикати. Коли Пішта ліг, Ліна поворухнулася, але не прокинулась. Вона вже звикла до того, що' чоловік повертається додому вночі.
Пішта ліг у ліжко, склав руки й почав упівголоса читати молитву, якої колись навчила його мати.
За якийсь час згадав, що по лінії бабусі він — родич доктора Мартіні. Посміхнувся і заснув.
Давно не спав він так солодно і іьіцно.
