Родичі - Моріц Жігмонд

Щоб запобігти докорам, він удавано жваво вигукнув:

— Всі сусіди витріщили очі, коли побачили, що я приїхав на обід в службовому екіпажі!

Засміявся голосно, але сміх той був нещирий.

— Великі справи діються! Був я оце на свинофермі. Зроду ще не бачив такої афери.

Поки він мив руки, Ліна стояла на порозі.

— Ось розкажу тобі, що наробили оті пани. Ой, що тільки вони наробили!

Пішта дуже зрадів, побачивши тітоньку Каті, яка прийшла до них у гості. Слава богу, йому майже не доведеться розмовляти — поміж теревенів двох жінок і слова не вставиш. Отже зараз він мав право мовчати. Міг дозволити собі слухати їхнє базікання й усміхатися. Але цей сміх був* схожий на гримасу, від якої всі м'язи обличчя аж дубіли, ніби на морозному вітрі.

Тітонька Каті надзвичайно жваво розповідала про родичів, яких нещодавно відвідала. Пішта вже багато років не чув нічого про своїх далеких родичів, бо Ліна не підтримувала з ними зв'язків.

— Ах, отой Верпелеті, той Верпелеті! — примовляла тітонька Каті.— Оце знавець! Чудово розуміється на конях. У конях — усе його життя!

— А ви знаєте, шуряка Верпелеті можна влаштувати на роботу в управу... Саме сьогодні я їздив разом 3 Чома, і він сказав, що потрібен новий управитель кінного заводу...

— Хай тебе господь благословить!— вигукнула тітонька Каті.

Пішта схаменувся. Оце вже він бовкнув зайве. Чорт його за язик потяг. Адже тітонька Каті всім про це розплеще і враз нацькує на нього шуряка...

Ліна жахнулася і з докором, суворо глянула на чоловіка. Вона нахилилася до нього і торкнулася вилоги піджака.

Пішта злякано перехопив її руку.

— Що таке? Чого це ти так злякався? — вражено спитала Ліна.

— Я? Чого мені боятись?

— Але ж ти злякався!

Ліна допитливо дивилася на нього. Справді, з якої б то причини чоловік схопив її руку з таким жахом, ніби чогось страшенно боявся?..

— Що в тебе в кишені? — спитала вона задумливо.

— У мене?.. В кишені? — Пішта дивився на неї здивованими очима. Він навіть пригладив обома руками піджак на грудях, ніби перевіряв, чи є там щось, водночас доводячи, що кишеня порожня. Слава богу, вона не відстовбурчувалася...

Ліна нічого більше не запитувала, але й не забула Цієї сцени...

— Нерви,— сказав за якусь мить Пішта.— Просто жах, що мені тепер доводиться переживати!

Ліна знову з докором глянула на нього—мовляв, будь обережний, при тітоньці Каті не слід казати зайвого.

Він зрозумів її погляд і повернув розмову на інше. в—■ Дуже важко на новій посаді. Голова паморочиться від клопоту. Стільки справ! Поки у всіх розберешся!..

— Так, так,— кивнула головою тітонька Каті;— Сама тільки свиноферма чого варта... А Магдалена Сенткалнаї...

Пішта мимоволі опустив голову й одним духом випив склянку води, намагаючись приховати збентеження. ^ втім, чого він зашарівся?. І як це так виходить,— тільки-но в людини з'явиться якась таємниця, кожному неодмінно треба зачепити болюче місце... Адже в цьому домі ніхто ніколи не згадував ім'я Магдалени Сенткалнаї. І ось коли в кишені лежить її носовичок, тітонька Каті відразу називає саме її...

— Я чула, що управа змушена продати віллу; вони хочуть чимшвидше позбутися Фері Боронкаї, бо все лихо саме в ньому,— провадила тітонька Каті.

— Лихо? — перепитала Ліна. .

— Так. Хочете вірте, хочете ні, але кажуть, що в тій віллі немає жодної цеглини, яку не можна було б відсудити. Отож вони й прагнуть якнайшвидше спекатися вілли, а далі, мовляв, хай буде, як буде!

— Ліно, голубонько,— мовив Пішта,— я хотів би трохи полежати. Можна?

Тітонька Каті зрозуміла натяк, рвучко підвелася й почала скоромовкою переконувати Пішту в тому, що пообідній сон дуже корисний, тож нехай племінник доспить, а вона тим часом розповість хлопчикам...

— Не турбуйтесь, тітонько, хлопці готують уроки,— перепинила її Ліна.

Пішта зрозумів, що у вітальні йому не вдасться заснути, хіба що він попросить дружину й тітоньку вийти на кухню — мовляв, хоче залишитися наодинці... Через це він пішов у спальню, куди подалася й Ліна, щоб постелити йому ліжко.

Проте, перш ніж лягати в ліжко, треба зняти піджак, бо до нього пристане пух...

Поки Ліна стояла до Пішти спиною, він потай вийняв носовичок й засунув його в кишеню штанів. А тоді повісив піджак на спинку стільця, ліг у ліжко, вкрився ковдрою і вдав, що дуже хоче спати.

— Куди забираєш піджак? — раптом спитав він Ліну-

— Пришити ось цього ґудзика, він тримається на чесному слові,-^— сказала Ліна начебто байдуже.

Коли вона вийшла, Пішта тихо засміявся. Як добре, що він такий обачний! Але за мить йому стало страшно. Подумати тільки,— навіть таку незначну таємницю людина не може зберегти надовго. Дружині ніколи раніше й на думку не спадало, що він може щось ховати у внутрішній кишені піджака. А тепер Ліна — це абсолютно ясно — взяла піджак, щоб перевірити. На цей раз удалося врятуватися, але що буде далі?..

Пішта намагався заснути, однак із ним знову почало діятися щось химерне. Мабуть, носовичок випромінює якісь таємничі струми... Пішта відчув, що в кишені його штанів раптом так запекло, ніби хтось накидав туди розпечених вуглин.

Він розкинувся на ліжку, і якесь дивне бурхливе почуття насолоди охопило все його єство.

Прокинувся Пішта від тихого голосу Ліни:

— Любий мій, дядечко Кардич передав тобі термінового листа.

Жінка була така ласкава, така лагідна, якою він її Давно не бачив.

Пішта потер лоб, встав з ліжка і прочитав листа. Дядечко Кардич писав, щоб він негайно прийшов у Кредитний банк.

— Скажи, що я зараз буду.

Ліна вийшла з кімнати жваво, немов дівчина. Нічого не знайшовши в кишенях чоловікового піджака, вона заспокоїлась. О, якби вона тільки знала, яку жагу викликав у Пішти маленький носовичок!..

У Кредитному банку панувала тиша. Залізні жалюзі напівопущені, парадний вхід — на замку. Довелося зайти з подвір'я. Пішта дуже здивувався, побачивши, що ^сі службовці на місцях — сидять і мовчки працюють. Здавалося, він увійшов у якусь каплицю. Відчувалося, службовці чимось пригнічені; навіть слуги в уніфор-м* сновигали туди й сюди безшумно і були схожі на Спільників з похоронного бюро.

Дядечко Кардич сидів у себе в кабінеті. Побачивши Пішту, він рвучко підвівся і рушив йому назустріч, так весело і бадьоро, що Пішті стало моторошно, бо вигляд Кардича аж ніяк не відповідав тій гнітючій тиші, яка панувала в банку.

— Сервус, друже мій любий! — вигукнув Кардич і обома руками потиснув Піштину руку.

— Невже у вас і по обіді працюють?

— Аякже, аякже... ха-ха, це ж тобі не управа, а банк. Ну, сідай, будь ласка. Хочеш хорошу сигару? Закури —-розмова піде краще.

Пішті було трохи незручно в величезному., глибокому кріслі, оббитому шкірою — здавалося, що він потопає в ньому. Певно, дядечко Кардич придбав ці крісла, щоб навіювати на своїх жертв страх. Сам дядечко був низенький на зріст, але вже звик до крісел і підстрибував у них, наче якийсь химерний, небезпечний звір.

— Ти не був по обіді на службі?

— Ні. Як по правді, то проспав.

— Зрозуміло, зрозуміло — поїздка на ферму, свіже повітря... От і розморило. А втім, кожен займається своїми справами...

Кардич засміявся так смачно, аж у горлі в нього заклекотіло.

"І в цього штучні зуби,— подумав Пішта.— Але кращі, ніж.у бургомістра, природніші".

— О, друже, свиноферма — то велика, дуже велика справа,— повів далі дядечко Кардич.— Золоте дно, а не ферма! Треба тільки правильно підійти до неї. Ось глянь сюди. Ми живемо в самісінькому центрі Альфельда, в кукурудзяному царстві! Не посіви, а справжні кукурудзяні джунглі! Пригадую, коли ще я був хлопцем, У кукурудзі заховався бетяр 1. Шукали його жандарми,

1 Бетяр — розбійник; у старій Угорщині бетярами називали також бідних селян-наймитів, які дезертирували з австрійської армії або тих, що тікали від поміщиків.

шукали —і не знайшли. А один мій вівчар колись — теж у дитинстві — здибав у кукурудзі самого Шандора Рожу !. Шандор Рожа сказав йому: "Синку, біжи-но в місто й принеси мені хліба та сала". Той побіг і приніс. Звичайно, Рожа дав йому за це гроші. Вівчар і досі шкодує, що не виказав його жандармам. А втім, біс його знає, чи шкодує?! Вони всі заодно! Бетяр з бідняком одним миром мазані. їх не розбереш! Мій наказ вівчар ніколи не виконає так сумлінно, як прохання того бетя-ра. Це і є романтика! А чи знаєш ти, що саме романтика підтримує життєву енергію? Якщо зникне романтика, зникне й фантазія. А без романтики й фантазії не буває жодного справжнього діла!..

— Як на мене, в цій справі було забагато романтики.

— В якій? Ти маєш на увазі ферму? Дуже й дуже помиляєшся. Це надійне прибуткове підприємство. Щоправда, таким воно стане тільки тепер.

Старий говорив натхненно, палав і кипів. Він був щасливий, усе єство його випромінювало бурхливу життєрадісність.

— Глянь-но на місто. Ти ж знаєш, які величезні в нього володіння! Однак скрізь маємо самі тільки збитки. Візьмімо хоч би пасовиська. Хіба розумно залишати під пасовиськами тридцять дві тисячі хольдів землі?! Чи ж то не гріх у наші часи?! Правда, багато тут і солончаків, але є й чудові землі! Треба обстежити всю округу, скласти карту грунтів і точно визначити, яку ділянку варто зорати, а тоді взятися до діла по-справжньому і засіяти все кукурудзою. Осінь уже близько; саме час почати обстеження земель. А на ту осінь місто матиме стільки куку-РУДзи, що годуй хоч десяток тисяч свиней. Скінчивши

'Рожа Шандор (1813—1878)—відомий ватажок бетярів, £еРой популярних народних пісень; у 1848—1849 рр. під час нацки "ально-визвольної боротьби проти Габсбургів він зі своїми загонами °°ровся на боці революційної армії.

підрахунки, треба негайно укладати угоду з окремими хазяями. Хай один вигодовує на рік сотню свиней, інший три сотні. Гроші повинні залишатись у нас в кишені. Господарювати треба розумно. Якщо розбагатіють люди, збагатиться і місто; настане край дефіциту. Міністр наголошує, що дасть кошти тільки на рентабельне підприємство, на прибуткове капіталовкладення. Ми досі обходилися без водогону, то потерпимо ще рік-два. Правильно? Будемо пити вино, навіщо нам вода?! Гроші нам потрібні, мій любий, грошенятка, синку! Популярнішої пропозиції ще ніхто не виносив на розгляд магістрату.— Очі в Кардича блищали; він перевалювався з боку на бік у величезному кріслі, мов той ведмідь.— За безцінь можемо заволодіти всім.